Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
Протистояння було в розпалі. Бліді гайдамаки збилися в купу біля вагонів і ошкірилися багнетами. Мазепинці і чорношличники сунули звідусіль. Гриміла відбірна лайка. Чорношличники вимагали, аби гайдамаки пустили їх до вагону командувача, а ті у відповідь лаяли тих буржуями та панськими запроданцями.
Одного слова було достатньо, аби ділянка перед вагонами вкрилася трупами українських хлопців.
Тиша постала несподівано.
Командувач придивився. До нього були прикуті очі всіх - і мазепинців, чорношличників, і гайдамаків, і старшин булави. В одних очах стояла радість. В інших - напружена надія. Долі цих хлопців перебували зараз в його руках. Наперед вийшли значковий Дяченко, старшини мазепинців та сотники Авраменко і Горач.
Серце сповнилося гордістю за своїх хлопців. Командувач посміхнувся.
- Бачу, сильно зажурилися запорожці без свого батька-отамана. Ціную вашу турботу, панове, і дякую за участь. Але бійку наказую вам припинити. Мене заарештовано за наказом вищого командування армії УНР. Ви знаєте, опір законній владі - то бунт. Не треба нам цього.
Запорожці дивилися на свого командира, мов зачаровані. Посмішки зникли. На місце радості прийшла розгубленість.
- Пане командувачу, як же так? - не втримався сотник Авраменко.
- Не робіть цього, пане командувачу, це пастка, - твердо промовив сотник Горач. - Ці потвори не повернуть вас назад. Вони давно чекали нагоди по вас ударити. Ви розумієте, про що я.
Командувач наблизився до них і потиснув руки своїм старшинам.
- Розумію. Розумію, Артеме, - говорити треба було якомога спокійніше, аби обнадіяти старшин і втримати їх від невиправного. - Але й ви збагніть. Ми нічого протизаконного не вчинили. Це довго не триватиме. Більшовики нікуди не поділися, і воювати з ними нам доведеться. Директорія поверне нас на корпус. Вони не мають чого нам закинути. Ви розумієте, про що я?
По очах сотника він побачив - той усе зрозумів: ватажкам запорожців нічого буде закинути, якщо гайдамаки не дістануться Миколи Міхновського. Тепер він бачив - все буде зроблено. Цей молодий старшина ще ніколи не підводив свого командувача.
- Пане командувачу! - значковий Дяченко вхопив його за руку. Від досади чорношличник ледь не плакав. Ніколи Командувач не міг запідозрити в цьому жорстокому, твердому, мов кремінь козакові такої разючої сентиментальності. - Пане-командувачу, та хай їм грець! Не ходіть до них - лишайтеся з нами. Ми самі собі військо! Хай оближуться гайдамаки разом з Петлюрою.
Він стиснув долоню чорношличника. Зазирнув у вічі.
- Не можна так, пане значковий. Армія тримається на дисципліні. Держава - також. Якщо кожен почне діяти на власний розсуд, це вже не держава буде, а суцільне непорозуміння. Держава тримається на законі. За законом вони мають право мене заарештувати. За законом - мають провести суд, і от нехай там доведуть мою провину. Якщо зможуть. Або - хай повертають на корпус. Це обов’язково станеться.
Старшини йому не вірили. В їхніх очах він бачив передчуття біди.
- Як би там не було, хлопці, - мовив Командувач, поглядаючи в небо. - Не гідний жоден командир того, аби запорожці різали запорожців.
Витримав паузу. Суворо та твердо поглянув на своїх підлеглих.
- Панове старшини!
Від його тону ті вмить витяглися «струнко».
- Панове старшини, слухай мій наказ. Операцію припинити. Козаків повернути до казарм. Чекати на подальші накази. Виконуй!
Він повернувся і рушив до вагону. Балакати більше не було про що - своє слово мав сказати закон. Та й не хотів він більше дивитися у щирі очі цих хлопчаків, ладних віддати життя за одним його словом.
- Пане командувачу, - пролунав услід голос сотника Горача. - Тільки одне питання. Чому?
Він зупинився. Озирнувся. Замислився.
- Не можна ставити власне над спільним, пане сотнику. Не можна підставляти під бій країну, аби врятуватися самому. Бо інакше… Задля чого жити інакше?
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри