Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
Настрій у салон-вагоні командувача був спокійний та безтурботний. Тишу порушували жартівливі вигуки - Парфенів, Сільванський, командувач Мазепінського полку та осавул командувача Письменний захоплено розігрували партію у преферанс. Осавул Корж читав якийсь французький роман. Отаман булави групи військовий старшина Гейденрайх міряв кроками залу салон-вагону з кінця у кінець. Хорунжий Довбня писав листа.
Командувач Лівобережної групи дієвої армії УНР отаман Петро Болбочан розкинувся у кріслі та накрився шинеллю. Зовні здавалося, що командувач тихо куняє. Насправді він думав. Сотню разів він перебирав події останніх днів і задавав собі одне й те саме питання - чим був цей арешт? У Києві дізналися про візит Міхновського? Це не кримінал - лідер хліборобів і раніше неодноразово гостював у них. Хтось дізнався про характер їхньої розмови? Виключено, ця історія не виходила за стіни булави, а своїм старшинам Командувач вірив безмежно. Можливо, арешт і не пов'язаний з прибуттям Міхновського і це звичайна чистка від надто впливових військових, популярність яких змушувала нервувати Петлюру? Але навіщо так складно? Навіщо вриватися в саме серце Запорізького корпусу і наражатися на ризик бійки, якщо командувача можна було просто викликати до Києва?
Залишалося одне: у Києві дізналися про справжню мету приїзду Міхновського і перелякалися так, що Петлюра наказав своєму друзяці Волоху рушити на Кременчук і оголити ділянку фронту. Якщо так - то Головний отаман влучив пальцем прямісінько в небо, ніяких доказів заколоту у них не було, просто тому що їх не було взагалі. Змовники не встигли нічого зробити - вся їхня провина полягала у попередній домовленості, зміст якої знали лише він і Міхновський.
Стосунки з Головним отаманом у Командувача ніколи не були дружніми - дратувала страшенна некомпетентність Петлюри у справах війська, політиканство та схильність до демагогії. Не було нічого дивного в тому, що за першої можливості Головний отаман спробував усунути його з посади. Командувач чудово розумів - Петлюра докладе усіх зусиль, аби до своїх підлеглих він більше не повернувся. Але що міг ватажок запорожців протиставити прямим наказам Києва? Тільки шаблі та багнети своїх підлеглих.
Кров стукала у скронях. Аналізуючи ситуацію і так, і сяк, Командувач раз до разу доходив сумного висновку - не встигли. Легко було сказати - «прийди і візьми». Ще легше було наказати козакам перебити представників центральної влади. А що далі? В самому тільки Запорізькому корпусі бунт проти Києва означав безумовне розформування Гайдамацького полку і ретельну чистку в лавах полку імені Дорошенка - найсильніших підрозділах Старої Запорізької дивізії. Опір центральній владі у всі часи називався бунтом. Як поставляться до цього інші частини українського війська? Якого висновку дійдуть Січові стрільці? Що подумають у Сірій, Синьожупанній та Залізничній дивізіях? Як відреагують на бунт запорожців групи Гулого та Оскілка?
Микола Міхновський казав, що три тисячі добровольців прибудуть до полків за тиждень. Та тиждень ще треба було якось протриматися. В тому, що Директорія виваляє запорожців у лайні і кине проти них війська, Командувач не сумнівався. Він пригадував кожне слово з розповіді сотника Горача про зустріч з генералом Рогозою. Типи, які брали гроші у більшовиків для повалення української влади, перед кров’ю своїх громадян не зупиняться. Запорожцям доведеться зійтися в бою із Січовими стрільцями та сірожупанниками і розчавити їх… В умовах бунту загонів отаманів Зеленого та Ангела в українському тилу. Біля Полтави готувалися до нових атак більшовики. То-то радощів буде у Москві від новини про розбрат в українському війську!
Лишалося одне - скоритися подіям, стати перед судом і довести всю недолугість звинувачень Директорії. Це був дуже ризикований план. Та чи мав командувач вибір?
- Матка Бозска! Та ви тільки подивіться! Наші козаки піднялися в атаку.
Відсунуто стільці, карти та книжки полетіли на підлогу. Старшини прилинули до вікон.
- Чорні Шлики! Я знав, що Римський-Корсаков не мовчатиме! А це хто?
- Білі верхи на кубанках. Мазепинці! Ваші хлопці, пане сотнику.
- Сматрітє, я віжу сотнікав Авраменка і Горача.
Розстрільні наближалися чітко зімкнутими впорядкованими ланками. Палили в повітря. Щось злостиво кричали гайдамакам. За спиною розчинилися двері. Старшини озирнулися. Осавули командувача негайно встали стіною між командувачем і кремезним чоловіком у кожусі та шапці з червоним шликом.
- Болбочан! Годі дуркувати! - сотник Волох намагався говорити суворо, але не міг приховати тремтіння в голосі. - Зупини своїх горлорізів!
Старшини булави приєдналися до осавулів.
- Через труп наш пройдеш, пся крєв! - рикнув військовий старшина Гейденрайх.
- Через труп? Та це зараз. Мені як - самому впоратися чи хлопців покликати?
Волох вихопив маузер. Старшини притиснулися одне до одного.
- Ходи клич, паскудо, - глузливо кинув полковник Сільванський. - Постріляй нас тут. А потім мої хлопці дадуть раду вам. Вони уміють.
- Прєдставляю тібя в лапах значкавова Д’яченка, - зареготав полковник Парфенів. - Чьорнашличнікі за мєньшеє шкуру спускают. Інтірєсна, што ані прідумают для тібя?
Маузер в руці Волоха трясся так, немов вагон летів по горбах. Блідий ватажок гайдамаків свердлив їх скаженим поглядом, сповненими безсилої люті загнаного в кут пацюка. Його шал розбивався об холодний спокій старшин.
- Падлюки! Наволоч! Гаразд, ваша взяла! - Волох заверещав істерично, мов баба на базарі. - Але і я, хай йому чорт, не відступлюся. Зараз я піду до своїх хлопців і скомандую «Вогонь». Хочете бійки - буде вам бійка! А завтра всі газети Києва напишуть, як зрадники-запорожці влаштували розправу над героями-гайдамаками, і почнеться нова війна - між військом УНР і Запорізьким корпусом. Хочеш ти цього, Болбочан? Хочеш?
От воно що. Той, хто там, у Києві, віддавав накази Волоху, крові не боявся - йому була потрібна бійка з гайдамаками. Пояснювати можна що завгодно, але кров своїх…
Від цього не відмиєшся.
У свідомості пролетіли картини, одна жахливіша за іншу. Перебити гайдамаків. Битися з Січовими стрільцями. Винищити сірожупанників. Змусити до покори групу Гулого. Кидати у бій неспрацьоване і невпоряджене хліборобське поповнення. Відбити навалу більшовиків. І що у підсумку?
Або…
Командувач пройшов крізь групу своїх старшин і став перед Волохом. Це виглядало смішно. Вони обидва були невисокі на зріст. Інтелігентний чепурун проти крем’язня з мавпячою фігурою і квадратним обличчям. Болбочан у френчі та золотих погонах - Волох у кожусі та шапці зі шликом. Один з них зберігав спокій навіть під цівкою пістолета, а обвішаний зброєю інший - тремтів і бився в істериці.
- Ну то що ж ви? - ревів Волох. - Ходіть до вікон. Подивіться, як запорожці-мазепинці і запорожці-чорношличники почнуть різати запорожців-гайдамаків. Воно ж того варте, хіба не так?!
Командувач зробив крок.
- Пішов геть, слимак.
Волох відсахнувся. Командувач пройшов до виходу. Осавул хутко накинув йому на плечі шинель.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри