Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
Стук у двері здивував Сергія Шемета - він не чекав відвідувачів. За дверима стояв високий вусатий чоловік у дорожньому пальті та пом’ятому капелюсі. Гість був сильно втомлений або пригнічений якоюсь думкою - раніше такий дикий зацькований погляд Шемет зустрічав тільки у біженців.
- Пане Шемете? Доброго дня, - ледь чутно промовив гість. - Я привіз вам вісточку від Миколи Івановича. Знаєте, перебував у штабі Лівобережної групи…
- Проходьте будь-ласка, - перестороги зникли, Шемет давно очікував вістей від пана Міхновського. - Сідайте за стіл, будемо пити чай. А з ким я маю честь?
- Авжеж! Звісно, - гість розгублено посміхнувся. - Я Сергій Тимошенко, губерніальний комісар Харківщини.
Сергій Шемет налив гостеві чаю, пригостив печивом, на хвилинку вискочив до коридору та зателефонував Дмитру Донцову і ще двом членам політради їхньої партії. Тимошенко до багатолюдних розмов був явно не схильний. Шемет його ні про що не питав, а сам занурений у думки гість не видав ані пари з вуст.
Та коли до компанії долучилися ще двоє хліборобів, господар поцікавився останніми новинами з Харкова.
- Останні новини? - з гіркою посмішкою перепитав той. - Харків втрачений - от остання новина. Запорожці відступили. Місто перейшло під владу більшовиків, анархістів і союзного їм німецького гарнізону.
У хліборобів очі рогом полізли - настільки зловісними були вісті.
- Я, власне, ненадовго до вас, - так само ніяково промовив Тимошенко. - Маю негайно їхати до ради комісарів Директорії. Треба повідомити їм цю страшну новину, бо схоже, звітам булави запорожців вони не вірять.
Хлібороби перезирнулися і з готовністю запропонували свою допомогу.
- Ми супроводимо вас прямо до будинку ради. І навіть почекаємо вас там. Навіщо вам блукати в незнайомому місті?
- Я щиро вдячний вам, панове, - відповів Тимошенко. - Ваша допомога буде така вчасна. Я все ніяк не прийду до тями. Те, що там було… Те, що я бачив… Цього не передати словами.
Прольотка довезла їх впритул до будівлі ради комісарів. Губерніальний комісар Харківщини, мабуть, довго блукав би кабінетами, аби добитися аудієнції, але Дмитро Донцов швидко все влаштував. Невдовзі підстаршина Січових стрільців провів їх сходами на другий поверх та до залу нарад. Губерніальний комісар подякував за допомогу та увійшов у двері.
Донцов похмуро промовив:
- Треба зачекати. Чує моє серце - пішов наш комісар за вовною, а вийде стрижений. Ви читали листа Миколи Івановича?
- Читав. Усе гаразд, - Шемет наблизився до товариша по партії упритул і стишив голос. - Микола Іванович зустрічався з членами нашої партії на Полтавщині, Слобожанщини та Чернігівщині. Він задоволений. Наші однопартійці та їхні родини уже так наїлися свавіллям «бєднєйших», що вже зараз ладні масово піти до війська. Але вони жадають створення окремих, хліборобських частин, без соціалістів та їхніх агітаторів.
- І скільки ж людей вони здатні виставити?
- Більше двох десятків тисяч.
Донцов заціпенів. Поглянув на однопартійця і засяяв посмішкою:
- Так це вже щось зовсім інше! Це вже сила! Тепер можна з цими блазнями розмовляти на повний голос.
З конференц-зали почулися гучні голоси.
Інженер Сергій Тимошенко не був умілим та красномовним оратором. Та цього й не треба було. Враження від пережитого протягом останніх днів якось самі перетворювалися на слова і лилися з нього струмком. А розповісти він мав про що. У пам’яті спливали очі козаків, які заходили до будівлі вокзалу для відпочинку і валилися на підлогу від втоми. У вухах стояв стогін поранених у скривавлених бинтах, яких санітари тягли на ношах у вагони прямо під обстрілом. Тимошенко затуляв очі і бачив бліду дівчину-жалібницю, яка не впала, а наче пір’ячко осіла на рейки, коли її груди пересікла кулеметна черга. Шмати каміння, вирвані снарядами з будинків. Цивільні харків’яни, які в одну мить перетворилися на погорільців. Діти, що забилися у ями. І молодий старшина у кашкеті-гетьманці, який щось кричав йому в обличчя, після того як повалив на перон і тим врятував його від осколків німецьких снарядів.
- У Харкові тривають важкі бої, панове, - казав Тимошенко. - Більшовики і німці пруть вперед з великою перевагою в силах. Наші козаки виказують взірцеві приклади хоробрості та самовідданості. Але канчуком сокиру не переб’єш. Запорожцям несила битися водночас з більшовиками, німцями та анархістами. Панове - це війна. Нам треба боронити державу. Треба вводити режим військового стану. Треба припиняти на місцях дурну демократію. Треба перекинути на кордон максимум наших військ. І нарешті. Треба об’являти війну більшовикам, оскільки нам війну уже об’явлено.
Його не перебивали. Але й радості його вісті Директорії вочевидь не принесли. Володимир Винниченко, Федір Швець та Микола Порш поглядали кисло та недовірливо. Коли Тимошенко закінчив, голова Директорії погладив свою коротеньку борідку та спитав, немов хотів дізнатися окремі подробиці:
- Товаришу Тимошенко, а от скажіть нам. Ви самі їздили до Козачої Лопані? Ви бачили полонених більшовиків? Чи може, розмовляли з ними? Звідки ви знаєте, що Харків атакували саме більшовики?
Таке питання губерніального комісара Харківщини добряче здивувало. Він збентежено поглянув на присутніх.
- До моїх обов’язків не входить допит полонених. Вже повірте, в мене без того під ногами земля горіла. Про те, що на нас напали московські більшовики, я знаю від старшин Запорізької дивізії. Від командирів полків до командувача Лівобережною групою отамана Болбочана - всі говорять про це.
- Ось! - Винниченко задоволено потрусив у повітрі піднятим вказівним пальцем. - Від Болбочана! Від реакціонера, який розігнав ревком у Полтаві. Який заборонив у Харкові з’їзд селянських рад.
Інженер Тимошенко посміхнувся. Аж дивно, наскільки Директорія була не в курсі харківських подій. Певно, більшовики вже нажалилися.
- Так званий селянський з’їзд у Харкові заборонив не Болбочан, - мовив він. - Його заборонив я. Те, що ви називаєте селянським з’їздом, насправді виглядало як пара тисяч міщан, підкуплених більшовицьким ревком та поповнених кількома сотнями червоних агітаторів. Вони об’явили Раду робочих та солдатських депутатів єдиною владою на Харківщині. Довелося переконати їх в протилежному.
Винниченко скривився:
- А солдатський мітинг, розігнаний болбочанівцями?
- Мабуть, ви маєте на увазі бунт призовників? - зауважив Тимошенко. - Як же? Пам’ятаю. Ламали ятки торговців. Пограбували кілька магазинів. Я сам просив військового коменданта, аби він вгамував це дике вояцтво.
- А розігнані мітинги?
- Ті, що відкрили вогонь по запорожцях? Звісно, були розігнані. Що ж мені було - з ними за життя балакати?
Винниченко хмурнів все сильніше. Ставало помітно, що відповіді губерніального комісара його помітно дратували, але поки що він продовжував тримати себе у руках.
- Може, ви скажете, що і членів комітетів залізничників запорожці в буцегарні не кидали? - поцікавився він глузливо.
- Чому ж? Кидали, - відповів губерніальний комісар. - І я цей вчинок вважаю цілковито правильним. У Харкові кілька днів не працювали трамваї, телефони, фабрики, каналізація, телеграф. І це коли зі сходу вже наступали більшовики.
- Звідки ви це знаєте? - спалахнув Винниченко. - Хто вам сказав про наступ більшовиків?
Інженер Тимошенко відчув розгубленість. Він ніяк не міг збагнути, до чого хилив голова Директорії.
- Мені повідомили про це старшини розвідки Запорізької дивізії.
Винниченко розквітнув задоволеною посмішкою потішеної дитини:
- От бачите?! Бачите, як все просто! Розвідка запорожців! Старшини, які виконують накази Болбочана.
Губерніальний комісар відчув, що починає втрачати терпець:
- Пане голова Директорії, я вас не розумію, - мовив він. - Ви не довіряєте командуванню Лівобережної групи?
Володимир Винниченко не відповів одразу. Вставши з-за столу, він пройшов до вікна і поглянув на вулицю.
- Ви, певно, пам’ятаєте, товаришу Тимошенко, що під час повстання проти гетьмана більшовики були нашими вірними союзниками, - голова Директорії казав скрадливо, так, мовби повідомляв співрозмовникові якусь нечувану державну таємницю. - Зараз ви кажете нам, що більшовики атакують Харків. Але з чиїх слів ви кажете? Болбочана. Колишнього офіцера, до якого у нас існує аж занадто багато питань. Ви кажете, Болбочан переконував вас, що на місто напали більшовики?
- Так, казав.
- А от Головний штаб армії УНР проаналізував його звіти і дійшов висновку, що Болбочан нам зухвало бреше, - заявив Винниченко. - Більшовики не можуть на нас напасти - вони зв’язані наступом білогвардійців. Так-так, вчорашніх болбочанових друзяк.
Тимошенко дивився на голову Директорії, немов громом прибитий. Почуте не лізло в голову.
- Аби ви знали: голова уряду, товариш Чеховський, вже запитав по радіо більшовицьку Москву про ситуацію на кордоні, - продовжив Винниченко. - І знаєте, що нам відповіли? Ніяких бойових частин Червоної Росії на українських теренах нема. Нам повідомили, що проти Болбочана воюють зібрані зі слобожанської бідноти війська Українського радянського уряду, щойно створеного у Білгороді.
- Це нісенітниця! - вигукнув Тимошенко. - Білгород був захоплений російськими більшовиками!
- Оце і є - нісенітниця! - обірвав його Винниченко криком. - У вас, товаришу Тимошенко, не війна іде - проти вас селянська біднота повстала. А знаєте чому? На знак протесту проти розгону більшовицьких маніфестацій та проти розправи з героєм повстання отаманом Шинкарем, який від горлорізів Болбочана ледве врятувався. З Харківщини тікають члени комітетів бідноти - болбочанівці відверто взяли бік куркулів та дрібних панків. Замість революційної демократії Болбочан за вашою спиною впровадив буржуазну реакцію. Ми в Києві чомусь про це знаємо, а ви - ні. А все тому, що слухали ви не повсталих земляків, а розвідку Болбочана. Скажіть, який ви після цього губерніальний комісар?
Тимошенко відчував, як розгубленість у ньому перетворилася на несамовиту злість:
- Що це за маячня! - комісар Харківщини заревів, мов різаний. - Та як ви смієте?! Ви це бачили? Що ви можете знати, сидячи в Києві? Як смієте ви паплюжити наших козаків? Та вони б’ються, мов герої!..
- Еге ж, герої, - глузливо перебив його Винниченко. - Харків воно - без бою здали.
Слова у Тимошенка застрягли в горлянці. Така цинічна зневага до хлопців, які зараз жертвували життям за вільну Україну, його вразила у саме серце. Перед очима знову пролетіли очмарілі козаки, застрелена жалібниця, ноші з пораненими, мати, що крізь сльози цілувала мертву дитину. Без бою??
Від почуттів у нього заболіло під серцем. Горло здушила задуха.
- Ви… Ви не розумієте, що ви кажете… Ви не розумієте…
Світ захитався в очах.
- Товаришу Тимошенко, ви сильно перевтомилися, - твердо промовив голова Директорії. - Вас надто вразили події останніх днів. Відпочиньте. А потім ми обов’язково вас вислухаємо.
Ввічливо, але наполегливо Винниченко виштовхав губерніального комісара Харківщини за двері.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри