Венеція
Терпіти не можу сувеніри, особливо магніти. Не розумію навіщо вони. Для мене - це просто валячки по дому. Але з моїх поїздок завжди стараюсь щось привезти, тим хто їх чекає. Дарувати їх набагато приємніше ніж отримувати. Для себе завжди привожу путівник і карту, бажано з офіційного туристичного офісу. Але найбільш цінне - це фотографії. Це щось близьке до спогадів. А спогади - це те заради чого ми і живемо. Тому стараюсь фотографувати багато. Так і натренуватись можна. Але нормальних, які не соромно показати, виходить добре як четверть, а таких які мені б подобались, добре як п’ять.
От і зараз розглядав фотки з Венеції. Чудове місто. Хтось мені казав, що за життя треба відвідати чотири міста: Париж, Відень, Санкт-Петербург і Прагу. А там і заспокоюватись можна. Я б до цього переліку додав ще одну країну - Італію. В ній щось одне виділити важко.
Так от про Венецію. Їздили ми туди на конференцію. Яка була доволі цікава, що з конференціями трапляється не часто. Але якщо через пролив лежить Венеція, то всидіти на засіданнях сили немає ніякої. От ми і не висиджували. Найбільше мені хотілось попасти в Палац Дожів і Собор Сан-Марко.
Палац старовинний, розкішний і гоноровий. Видно, що це був центр великої імперії, яка владарювала жорстокою рукою. Мені ж найбільше з усього палаці сподобались три картини Ієроніма Босха, маю таку слабкість. Що творилось у дядька в голові, що він приймав уявити важко, але творіння його захоплюють і дивитись на них можна годинами. Із зали з Босхом мене ледве витягли. Потім пройшли ми мостом Зітхань по тюремній частині. Тюрма в палаці - це логічно і практично. В середньовіччі довго не заморочувались. Під кінець з палацу мені хотілось вийти, давлять століття і діла які в ньому творились. Але в кінці чекав на нас приз. Сходи гігантів. На кінцях перил стоять два мраморні голозаді мужчини. І на фоні цих красенів шаріючись і хихочучи фотографувались дві монашки. Потім вони їх фотографували без своїх персон. Загалом, всі ми люди і «ничто человеческое нам не чуждо». Але спостерігати за цим цирком збоку було одне задоволення.
Після Палацу пішли бродити вузькими і заплутаними венеційськими вуличками. Як хто думає, що він в будь-якому місті знайде дорогу - тому милості просимо до Венеції. Такого хитросплетіння варто ще пошукати. В одному з віршів Міцкевич стверджує, що Рим побудували люди, Венецію - боги, а Пітер - сатана. Так от, бігаючи цим хитросплетінням, виникає підозра, що і Венецією займався ворог роду людського. Виблукали ми до головного торгового туристичного місця - мосту Ріальто. На якому тут же і сфотографувався на фоні Гранд-Каналу.
З іншого боку мосту був несамовитий вид на Санта Марію Салюте.
Після цього пішли на конференційну п’янку. На кожній конференції має бути п’янка, бо то буде не конференція, а казна-що і ніякий поважаючий себе науковець на такий дивний захід не приїде. П’янка була в рибному ресторані. І їжа, як і загалом за поїздку, не вразила. Вертались на свій острів вночі. Площа Сан-Марко була залита приливом.
На наступний день відвідали і сам собор Сан-Марко.
Всі стіни в золотій мозаїці, підлоги в мозаїці кам’яній. У вівтарі, труна з мощами апостола Марка, які веселі венеційці поцупили в Олександрії Єгипетській. Також вівтарній частині був золотий іконостас інкрустований дорогоцінними каменями. Собор чудовий, хоч і пахало для його створення пів-Європи з околицями.
Після Сан-Марко пішли вештатись вуличками і шукати сувеніри і вино. З сувенірами все добре, повно і всякі. А от з вином не дуже. Супермаркетів тут взагалі немає. Лише під вечір змогли знайти один недалеко від Арсеналу, де омріяне вино і було куплене. В соборі пригледіли за недорого чудові перекидні календарі для нашого наукового керівника, думали купити по дорозі назад. Не тут то було, площу затопило капітально, так що і в українських новинах передавали.
В останній день повезли нас на ознайомчу екскурсію в Альпи. Взагалі-то сказали що в передгірря, але нам вистачило. Спочатку показали карстову печеру. Після наших кримських Червоної і Мармурової - це просто якийсь закуток.
Після печери повезли нас на альпійські луки. Їхали довго, дві години серпантином це задоволення на любителя. Але воно таки того варто. Повітря і відчуття на цих полонинах просто неймовірні. Думав повітря в пляшку набрати і додому привезти. Привезли нас до альпійського готелю. Всі пішли обідати запасеними тормозками. А професура кудись зникла. За годину тормозки були з"їдені, весь гарячий альпійський шоколад і місцевому кафе випитий, а професури не було. З'явився він через деякий час з дуже якимось заспаним видом і тут же повів нас гуляти лугами.
За час прогулянки не зустріли, нажаль, жодної фіолетової корови з написом на бортах Мілка чи звірятка, яке б загортало шоколадки. Корови були доволі собі звичайні, хоч і альпійські і високогірні.
Дорогою назад, при в"їзді у Венецію потрапили ми в пробку. А тому запізнились на вечерю. І організатори милостиво дозволили повечеряти в місті. І вирішив я спробувати справжню італійську піцу. По факту - менш ніж нічого особливого.
Вранці наступного дня попрощались із острівними котами і видвинулись в напрямку рідних наших палестин.
От і зараз розглядав фотки з Венеції. Чудове місто. Хтось мені казав, що за життя треба відвідати чотири міста: Париж, Відень, Санкт-Петербург і Прагу. А там і заспокоюватись можна. Я б до цього переліку додав ще одну країну - Італію. В ній щось одне виділити важко.
Так от про Венецію. Їздили ми туди на конференцію. Яка була доволі цікава, що з конференціями трапляється не часто. Але якщо через пролив лежить Венеція, то всидіти на засіданнях сили немає ніякої. От ми і не висиджували. Найбільше мені хотілось попасти в Палац Дожів і Собор Сан-Марко.
Палац старовинний, розкішний і гоноровий. Видно, що це був центр великої імперії, яка владарювала жорстокою рукою. Мені ж найбільше з усього палаці сподобались три картини Ієроніма Босха, маю таку слабкість. Що творилось у дядька в голові, що він приймав уявити важко, але творіння його захоплюють і дивитись на них можна годинами. Із зали з Босхом мене ледве витягли. Потім пройшли ми мостом Зітхань по тюремній частині. Тюрма в палаці - це логічно і практично. В середньовіччі довго не заморочувались. Під кінець з палацу мені хотілось вийти, давлять століття і діла які в ньому творились. Але в кінці чекав на нас приз. Сходи гігантів. На кінцях перил стоять два мраморні голозаді мужчини. І на фоні цих красенів шаріючись і хихочучи фотографувались дві монашки. Потім вони їх фотографували без своїх персон. Загалом, всі ми люди і «ничто человеческое нам не чуждо». Але спостерігати за цим цирком збоку було одне задоволення.
Після Палацу пішли бродити вузькими і заплутаними венеційськими вуличками. Як хто думає, що він в будь-якому місті знайде дорогу - тому милості просимо до Венеції. Такого хитросплетіння варто ще пошукати. В одному з віршів Міцкевич стверджує, що Рим побудували люди, Венецію - боги, а Пітер - сатана. Так от, бігаючи цим хитросплетінням, виникає підозра, що і Венецією займався ворог роду людського. Виблукали ми до головного торгового туристичного місця - мосту Ріальто. На якому тут же і сфотографувався на фоні Гранд-Каналу.
З іншого боку мосту був несамовитий вид на Санта Марію Салюте.
Після цього пішли на конференційну п’янку. На кожній конференції має бути п’янка, бо то буде не конференція, а казна-що і ніякий поважаючий себе науковець на такий дивний захід не приїде. П’янка була в рибному ресторані. І їжа, як і загалом за поїздку, не вразила. Вертались на свій острів вночі. Площа Сан-Марко була залита приливом.
На наступний день відвідали і сам собор Сан-Марко.
Всі стіни в золотій мозаїці, підлоги в мозаїці кам’яній. У вівтарі, труна з мощами апостола Марка, які веселі венеційці поцупили в Олександрії Єгипетській. Також вівтарній частині був золотий іконостас інкрустований дорогоцінними каменями. Собор чудовий, хоч і пахало для його створення пів-Європи з околицями.
Після Сан-Марко пішли вештатись вуличками і шукати сувеніри і вино. З сувенірами все добре, повно і всякі. А от з вином не дуже. Супермаркетів тут взагалі немає. Лише під вечір змогли знайти один недалеко від Арсеналу, де омріяне вино і було куплене. В соборі пригледіли за недорого чудові перекидні календарі для нашого наукового керівника, думали купити по дорозі назад. Не тут то було, площу затопило капітально, так що і в українських новинах передавали.
В останній день повезли нас на ознайомчу екскурсію в Альпи. Взагалі-то сказали що в передгірря, але нам вистачило. Спочатку показали карстову печеру. Після наших кримських Червоної і Мармурової - це просто якийсь закуток.
Після печери повезли нас на альпійські луки. Їхали довго, дві години серпантином це задоволення на любителя. Але воно таки того варто. Повітря і відчуття на цих полонинах просто неймовірні. Думав повітря в пляшку набрати і додому привезти. Привезли нас до альпійського готелю. Всі пішли обідати запасеними тормозками. А професура кудись зникла. За годину тормозки були з"їдені, весь гарячий альпійський шоколад і місцевому кафе випитий, а професури не було. З'явився він через деякий час з дуже якимось заспаним видом і тут же повів нас гуляти лугами.
За час прогулянки не зустріли, нажаль, жодної фіолетової корови з написом на бортах Мілка чи звірятка, яке б загортало шоколадки. Корови були доволі собі звичайні, хоч і альпійські і високогірні.
Дорогою назад, при в"їзді у Венецію потрапили ми в пробку. А тому запізнились на вечерю. І організатори милостиво дозволили повечеряти в місті. І вирішив я спробувати справжню італійську піцу. По факту - менш ніж нічого особливого.
Вранці наступного дня попрощались із острівними котами і видвинулись в напрямку рідних наших палестин.