Вже червоніють помідори...
Була в мене вчителька української мови та літератури Людмила Петрівна. Ладили ми не дуже, але це, мабуть, була моя єдина вчителька української мови та літератури. З першим з її предметів в мене був швах. Я був одним з тих бовдурів, для яких відвідування нульових уроків з мови було обов'язковим. Для цього треба було прийти в школу на годину раніше і там в наші голови пробували втиснути хоч трішки правопису. Голови ж зранку були зайняті явно чимось іншим.
З другим предметом, літературою, було краще. Читати я любив, а завдяки Людмилі Петрівні мені ще й подобалась саме українська література. Задали мені якось підготувати доповідь на наступний урок про Стуса. А я повністю за те забув. Згадав посеред перерви перед літературою. І гарячково почав читати шпаргалку для підготовки до екзаменів. Були тоді такі брошурки з кожного предмету. Трохи проникнувшись стусовою долею і не дуже - його віршами, я почав доповідь. По ходу треба було аналізувати твори поета. Твори ці я бачив в момент аналізу вперше. Тому аналіз їх був, м'яко кажучи, сумбурний. Однак, цього потоку підсвідомості вистачило на хвилин 20. Під кінець, як мені здавалось безкінечних потуг, вірші мені почали несподівано подобатись і дуже. Пізніше, я вивчив мало не всі які були в хрестоматії. Однак, Людмила Петрівна не перейнялась моїм захватом. Був у неї незаперечний індикатор того, що ти несеш страшні нісенітниці. Слухала вона таку маячню з рівною спиною, поставивши лікоть на стіл і поклавши підборіддя на відчепірений великий палець тієї ж руки. З виразом крайнього зацікавлення на обличчі. Саме в такій позиції мене і слухали і нічого доброго це не віщувало. От і тоді, поставила вона мені тоді чи то три чи чотири. Мені здавалось, що абсолютно не заслужено. Вірші ж мені сподобались і душу в доповідь я вкладав. Але хіба є справедливість на світі... З того часу Стус один з улюблених моїх поетів.
Іншого разу, я розказував напам'ять сонет Рильського. В перший рядок сонету вклав весь доступний мені на той момент підлітковий сарказм. Десь я там підлітковим же розумом знайшов аналогію з фразою "любов пройшла - пов'яли помідори". І вирішив донести цей іскромьотний жарт до всіх. Старання мої не оцінили. Однак, з того часу це один з моїх улюблених віршів про осінь. Та й взагалі один з улюблених віршів. Ним і поділюсь сьогодні.
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві,
Яке ще там у біса горе,
Коли серця у нас живі?
Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний...
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я в якій.
Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить.
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття - без вороття.