Тінь
Іноді, у непроглядній пітьмі, моє тіло здається мені невидимим. Я заплющую очі, знову розплющую їх, піднімаю руку - якої майже не відчуваю, проводжу нею перед лицем і - нічого. Жодних коливань у повітрі, жодних запахів - лише химерні переплетення світлових мотузок, схожі на видовище з окуляру мікроскопа. І тоді, фізично розчиняючись у затхлому повітрі, я з байдужістю спостерігаю, як услід за тілом у небуття відправляється свідомість.
Того дня… Ні, не так. Того визначального, того грандіозного дня… Ні, казна-що. Того звичайного, до абсурду порожнього дня нічого, власне, й не сталося. Тільки… Вона пройшла повз, а очі залишились. Так чітко, так безжалісно різко окреслені, такі фантастично яскраві і такі жахливі - жахливі, бо глибина їх незбагненна, як космічні простори, вони вийшли з її обличчя - такого ж, як і в тисячі інших, і застрягли. Застрягли в повітрі, на висоті десь метр шістдесят, на конкретній географічній широті-довготі. Застрягли в тій миті - не зафіксованій нічиїм годинником, мізерній, у порівнянні з міжгалактичними відстанями чи життям алігатора, та для мене величнішій за всі разом узяті перетворення, знані людством. Застрягли, врешті решт, у моїй голові. І пішли зі мною далі - далі на півкварталу, далі, в наступний день.
Вона ніколи не платила у трамваї, перед роботою випивала подвійну американо і торгувала ліками. На роботі вона читала Андре Жида, ніколи не застібувала халат, а капелюшок носила складеним у кишені. Після роботи вона купувала ескімо. Відкушувала маленькі шматочки, підлизувала розталий пломбір, граційно закидаючи голову, вправно бгала обгортку і по-дитячому обсмоктувала паличку. Я тричі приходив до дверей психіатра, та щоразу усвідомлював, що вона вища за будь-які наукові терміни, будь то назви діагнозів чи препаратів, які позбавили б її зрештою постійного клієнта.
Її аптека стала моєю Меккою, Аспірин, бинти, проносне… Це виявилось легше, ніж я міг уявити. Вона нічого не підозрювала? Ні. Вона знала напевне. Вона скидала свій білий халат і йшла зі мною на вечірню виставу.
Вона обожнювала жовті квіти: чайні троянди, мімози, нарциси, лісові тюльпани (Tulipa sylvestris, ніжно називала їх вона), кульбабки, соняшники, хризантеми… Квіткарка почала мене впізнавати, робила знижку.
Від оргазму вона сміялася, від гніву била об стіну баскетбольним м’ячем. Коли було особливо боляче, вона набирала у таз води і починала гамселити по ній своїми тонкими, нервовими руками.
Боляче робив я.
Я в аптеці. Між нами скло товщиною в пів сантиметра й оглушливе мовчання. Ми несхожі. Ми повна протилежність одне одного. Це підкреслює контраст її білого халата і мого чорного макінтоша.
Ми в ванній, і я не можу розрізнити, де межа між її тілом і моїм. Ми гарячіші за цю пінну воду, і ми одне ціле, бо ми подібні і ми - продовження одне одного.
Занадто багато білого. Простирадла, сорочка, халати, апарати, її шкіра… Вона ледве дихає, і я не можу дивитись на це, бо самому бракне повітря, ось-ось задихнусь, наче щось невмолимо тримає за горло. Хочеться його викашляти, але вихаркується щось подібне на сміх, і я здригаюсь. Їй вводять під шкіру морфін, вона тихенько схлипує і спить.
Я йду за квітами. Інша квіткарка, ніяких знижок, і жодні квіти мені не до смаку, але я мушу. Цього разу це айстри. Сім - щоб на щастя. Я йду, а вони своїми круглими, виряченими серединками лізуть мені в саму душу. Я роздивляюсь їх, аби врятуватися від думок, і раптом прикипаю до землі, на мене хтось натикається, може, й лається - певно що лається, а я з недовірою, огидою, збентеженням витріщаюсь на ці зрадливі квіти: на одній гілці вилупився ще один бутон! В нестямі я починаю перераховувати їх - полегшення розливається чимось мокрим по моїх жилах, це вона, ця захована квітка, і є сьома. Ощасливлений, я спішу назад, вона ж чекає на них. Хай не на мене - на них, але чекає…
Схема дуже проста: образи, нерви, тиск, тахікардія, переповнені кров'ю альвеоли, набряк легенів. Зупинка.
«Остання!», гримає водій. Свариться за розсипані пелюстки, і я ненавиджу їх не менше за нього. Вони пошарпали все моє серце, пальці мої розідрали кожну маленьку жовту голівку. Вісім жовтих сонечок, що в перекладі з грецькою мали б бути зірочками. Сльози Афродіти, що стала сузір’ям Діви. Космічний пил, що осів на землю. Символ вічної журби за втраченим раєм…
Знову імла, і я не бачу себе. Я геть нічого не відчуваю - а значить, мене немає. А значить, нічого немає. Окрім, хіба що, цієї дивної частки в мені, що відмічає на небі присутність безлічі зірок, більшість із яких вже давним-давно вибухнули… Мені огидний чорний колір, його траурність, його безсилість і неспроможність зарадити. Я знищує все чорне, що трапляється на моєму шляху. Мій чорний макінтош тепер носить німий волоцюга, чорний посуд перетворився на черепки, і навіть чорні кішки бояться траплятись на моєму шляху. А коли сходить сонце, я дістаю ножиці і намагаюсь знищити власну тінь…
Того дня… Ні, не так. Того визначального, того грандіозного дня… Ні, казна-що. Того звичайного, до абсурду порожнього дня нічого, власне, й не сталося. Тільки… Вона пройшла повз, а очі залишились. Так чітко, так безжалісно різко окреслені, такі фантастично яскраві і такі жахливі - жахливі, бо глибина їх незбагненна, як космічні простори, вони вийшли з її обличчя - такого ж, як і в тисячі інших, і застрягли. Застрягли в повітрі, на висоті десь метр шістдесят, на конкретній географічній широті-довготі. Застрягли в тій миті - не зафіксованій нічиїм годинником, мізерній, у порівнянні з міжгалактичними відстанями чи життям алігатора, та для мене величнішій за всі разом узяті перетворення, знані людством. Застрягли, врешті решт, у моїй голові. І пішли зі мною далі - далі на півкварталу, далі, в наступний день.
Вона ніколи не платила у трамваї, перед роботою випивала подвійну американо і торгувала ліками. На роботі вона читала Андре Жида, ніколи не застібувала халат, а капелюшок носила складеним у кишені. Після роботи вона купувала ескімо. Відкушувала маленькі шматочки, підлизувала розталий пломбір, граційно закидаючи голову, вправно бгала обгортку і по-дитячому обсмоктувала паличку. Я тричі приходив до дверей психіатра, та щоразу усвідомлював, що вона вища за будь-які наукові терміни, будь то назви діагнозів чи препаратів, які позбавили б її зрештою постійного клієнта.
Її аптека стала моєю Меккою, Аспірин, бинти, проносне… Це виявилось легше, ніж я міг уявити. Вона нічого не підозрювала? Ні. Вона знала напевне. Вона скидала свій білий халат і йшла зі мною на вечірню виставу.
Вона обожнювала жовті квіти: чайні троянди, мімози, нарциси, лісові тюльпани (Tulipa sylvestris, ніжно називала їх вона), кульбабки, соняшники, хризантеми… Квіткарка почала мене впізнавати, робила знижку.
Від оргазму вона сміялася, від гніву била об стіну баскетбольним м’ячем. Коли було особливо боляче, вона набирала у таз води і починала гамселити по ній своїми тонкими, нервовими руками.
Боляче робив я.
Я в аптеці. Між нами скло товщиною в пів сантиметра й оглушливе мовчання. Ми несхожі. Ми повна протилежність одне одного. Це підкреслює контраст її білого халата і мого чорного макінтоша.
Ми в ванній, і я не можу розрізнити, де межа між її тілом і моїм. Ми гарячіші за цю пінну воду, і ми одне ціле, бо ми подібні і ми - продовження одне одного.
Занадто багато білого. Простирадла, сорочка, халати, апарати, її шкіра… Вона ледве дихає, і я не можу дивитись на це, бо самому бракне повітря, ось-ось задихнусь, наче щось невмолимо тримає за горло. Хочеться його викашляти, але вихаркується щось подібне на сміх, і я здригаюсь. Їй вводять під шкіру морфін, вона тихенько схлипує і спить.
Я йду за квітами. Інша квіткарка, ніяких знижок, і жодні квіти мені не до смаку, але я мушу. Цього разу це айстри. Сім - щоб на щастя. Я йду, а вони своїми круглими, виряченими серединками лізуть мені в саму душу. Я роздивляюсь їх, аби врятуватися від думок, і раптом прикипаю до землі, на мене хтось натикається, може, й лається - певно що лається, а я з недовірою, огидою, збентеженням витріщаюсь на ці зрадливі квіти: на одній гілці вилупився ще один бутон! В нестямі я починаю перераховувати їх - полегшення розливається чимось мокрим по моїх жилах, це вона, ця захована квітка, і є сьома. Ощасливлений, я спішу назад, вона ж чекає на них. Хай не на мене - на них, але чекає…
Схема дуже проста: образи, нерви, тиск, тахікардія, переповнені кров'ю альвеоли, набряк легенів. Зупинка.
«Остання!», гримає водій. Свариться за розсипані пелюстки, і я ненавиджу їх не менше за нього. Вони пошарпали все моє серце, пальці мої розідрали кожну маленьку жовту голівку. Вісім жовтих сонечок, що в перекладі з грецькою мали б бути зірочками. Сльози Афродіти, що стала сузір’ям Діви. Космічний пил, що осів на землю. Символ вічної журби за втраченим раєм…
Знову імла, і я не бачу себе. Я геть нічого не відчуваю - а значить, мене немає. А значить, нічого немає. Окрім, хіба що, цієї дивної частки в мені, що відмічає на небі присутність безлічі зірок, більшість із яких вже давним-давно вибухнули… Мені огидний чорний колір, його траурність, його безсилість і неспроможність зарадити. Я знищує все чорне, що трапляється на моєму шляху. Мій чорний макінтош тепер носить німий волоцюга, чорний посуд перетворився на черепки, і навіть чорні кішки бояться траплятись на моєму шляху. А коли сходить сонце, я дістаю ножиці і намагаюсь знищити власну тінь…