"залечь на дно в Брюге..."
Умовна назва, яка означає мої враження, події, переживання і подальші плани... варто подивитись цей фільм
Я облажався і хочу дійсно залягти на дно... погуляти якимось містом, поблукати думками, підсвідомістю, знайти себе... найближчим часом буде вирішуватись моя доля і формуватись остаточний світогляд
Дуже важко. Важко бути не таким як всі... причому не ходити всім казати, а дійсно так. Починаючи від відношення до близьких і неблизьких людей. Після "виходу в світ" ти починаєш розуміти наскільки він агресивний, колючий і як боляче та жорстко він вміє бити, в саме серце, в саму точку. Не хочеться проявляти ніякої щирості, ніяких почуттів, абсолютна байдужість і сірість мас, варіант відношення, що кожний оточуючий - ворог. Ми не добираємось до рівня USA, ми стаємо гіршими за них, ми стаємо справжнім скотом, отавою розлючених биків та тупих теличок, які вбачають в своєму існуванні лише пробухати та просмалити життя, не задумуючись над наслідками, сказаним, зробленим і побаченим. Це жахливо. І так важко. Добре жити в своєму коконі, але реальність бере своє і пора ставати адекватнішим - і серед друзів є зрадники, які готові тобі ножа в спину з посмішкою засунути (так щей сказати, що так було). Добре, що взагалі є друзі, яким колись варто ставити пам'ятник, або як мінімум дякувати їм при кожному зручному і незручному випадку.
Українці розлінились. Покоління халявщиків і тд, я не буду про роботу, я буду про більш земле і вічне. Як можна щось хотіти, прагнути цього, а при цьому виказувати свою псевдобайдужість і не прикладати абсолютно ніяких зусиль для здійснення задуманого? Так вміємо тільки МИ. Як старались - так і маємо.
І я освоюю наразі останній принцип, вміти дарувати і віддавати саме в тих пропорціях, що і ти отримуєш. Закон збереження енергії та нервів. Результат дається в знаки, я дійсно міцнію.
Але іноді хочеться просто отримати по пиці, до крові, до синяків на ребрах аби відчувати смак життя, втомився від душевних ран, втомився від того, що всі хочуть бути стервами, що всі такі незалежні, самостійні і байдужі до інших, а як до діла, то готові патли видерти "іншій" або "щасливішій". ТО РОБИ ДУРЕПО ЩОСЬ!!! Доки ти сидиш, склавши свої руки - кохання проходить повз, почуття вмирають, рани рубцюються і лишиться лише слід в минулому, якому місце в майбутньому - в каналізаційній трубі.
Є дещо недописане, я не хочу поки говорити про музику... це досить болюче останнім часом.
P.S. Я дійсно хочу залягти на дно, повчитись, помовчати, подумати, попити гіркого м'ятного чаю, подумати про Карпати, полежати на килимі і дивитись на стелю - мій власний кіноекран, в якому все так романтично і прекрасно, в яке я переношу і поступово ховаю всі найкращі свої чесноти, всі найчистіші думки та всього себе... істинного себе... bye bye
Я облажався і хочу дійсно залягти на дно... погуляти якимось містом, поблукати думками, підсвідомістю, знайти себе... найближчим часом буде вирішуватись моя доля і формуватись остаточний світогляд
Дуже важко. Важко бути не таким як всі... причому не ходити всім казати, а дійсно так. Починаючи від відношення до близьких і неблизьких людей. Після "виходу в світ" ти починаєш розуміти наскільки він агресивний, колючий і як боляче та жорстко він вміє бити, в саме серце, в саму точку. Не хочеться проявляти ніякої щирості, ніяких почуттів, абсолютна байдужість і сірість мас, варіант відношення, що кожний оточуючий - ворог. Ми не добираємось до рівня USA, ми стаємо гіршими за них, ми стаємо справжнім скотом, отавою розлючених биків та тупих теличок, які вбачають в своєму існуванні лише пробухати та просмалити життя, не задумуючись над наслідками, сказаним, зробленим і побаченим. Це жахливо. І так важко. Добре жити в своєму коконі, але реальність бере своє і пора ставати адекватнішим - і серед друзів є зрадники, які готові тобі ножа в спину з посмішкою засунути (так щей сказати, що так було). Добре, що взагалі є друзі, яким колись варто ставити пам'ятник, або як мінімум дякувати їм при кожному зручному і незручному випадку.
Українці розлінились. Покоління халявщиків і тд, я не буду про роботу, я буду про більш земле і вічне. Як можна щось хотіти, прагнути цього, а при цьому виказувати свою псевдобайдужість і не прикладати абсолютно ніяких зусиль для здійснення задуманого? Так вміємо тільки МИ. Як старались - так і маємо.
І я освоюю наразі останній принцип, вміти дарувати і віддавати саме в тих пропорціях, що і ти отримуєш. Закон збереження енергії та нервів. Результат дається в знаки, я дійсно міцнію.
Але іноді хочеться просто отримати по пиці, до крові, до синяків на ребрах аби відчувати смак життя, втомився від душевних ран, втомився від того, що всі хочуть бути стервами, що всі такі незалежні, самостійні і байдужі до інших, а як до діла, то готові патли видерти "іншій" або "щасливішій". ТО РОБИ ДУРЕПО ЩОСЬ!!! Доки ти сидиш, склавши свої руки - кохання проходить повз, почуття вмирають, рани рубцюються і лишиться лише слід в минулому, якому місце в майбутньому - в каналізаційній трубі.
Є дещо недописане, я не хочу поки говорити про музику... це досить болюче останнім часом.
P.S. Я дійсно хочу залягти на дно, повчитись, помовчати, подумати, попити гіркого м'ятного чаю, подумати про Карпати, полежати на килимі і дивитись на стелю - мій власний кіноекран, в якому все так романтично і прекрасно, в яке я переношу і поступово ховаю всі найкращі свої чесноти, всі найчистіші думки та всього себе... істинного себе... bye bye