Сильний вітер здмухнув залишки сліз з обличчя і окутав далеко не літнім подихом. Все навкруги здавалось вигаданим і навіть прохолода не приводила до тями. Перші краплі дощу дозволили знову з’явитись сльозам, мимохіть змахнувши їх долонею, стерлись образи і відчуття, але лише на кілька секунд. Викарбуване-те, що дощ не в змозі стерти чи приховати. Бракувало розмови, декількох келихів вина, порушення давно прийнятих норм і устоїв. Опинитись десь на краю старих думок і спогадів, відростити крила і закінчити цю ніч літаючи над містом забутих кимось речей.
Мільйони зірок, що застигли у німому спогляданні за неминучим кінцем, здавалось, ось-ось проголосять свій вирок. Каміння, що мовчки співає гімн загубленим і намагається забрати останню надію і наділити чимось схожим на зловісне проникливе звучання фатального. Останні гарні спогади окутати дивною згадкою і наповнити новим ніколи раніше не відчутним змістом. Охолодити крихти палаючих відчуттів, загасити полум’я. Ніколи більше не відчувати цього до того хто ніколи не зможе зрозуміти чому світ саме такий, збагнути, що змінивши щось, він не змінить неминучого і зустрівшись з камінням у спогадах залишиться лише фатальність.
Тільки цей політ може змінити все, лише цей бездушний загублений кимось ненароком вітер може підхопити і повернути в інший більш загадковий і заплутаний світ. Загублені речі все пам’ятають, загублені думки, карусель подій, що змінюють одна одну не даючи прийти до тями і зрозуміти, що сталося, в що це виллється цього разу, чим цього разу стануть думки.
Галасливе місто, мільйони таки схожих один на одного, що поспішають сидячі в каруселі, пролітають повз і не вбачають потреби в іншому, що потребують крил, вимагають перемін. Випадкова посмішка на обличчі примарної тіні, шматочок світла на тисячах облич, що опинились біля таємничої примари. Відростити крила… Вкусивши останню у цьому світі радість, відчути несамовитий біль, почути мовчання каміння, побачити погляд зірок, зрозуміти - це все не насправді.
Примарний світ, реальність десь зовсім поруч….