Про киян та дублінців
Я люблю перечитувати Джеймса Джойса. Ні, не тому, що в нього легкий і вишуканий стиль - стиль у нього в’язкуватий і тьмяний. І не тому, що захоплена перипетіями сюжетів його творів - саме Джойс пропагував безфабульність як художню норму. У творах ірландського класика мене приваблює подібність. Simili similis gaudet, як казали стародавні римляни. Ірландія початку двадцятого століття, якою її змалював Джойс, напрочуд схожа на Україну початку століття двадцять першого. От недавно перечитувала «Дублінців» і ловила себе на думці, що коли замінити «Дублінці» на «Кияни», перемінити власні імена, костюми і антураж, то можна отримати цілком правдоподібну картину життя сучасної української столиці.
«Я мав на меті, − писав Джойс, − написати главу з духовної історії моєї країни, і я обрав місцем дії Дублін, оскільки, з моєї точки зору, саме це місто є центром паралічу». Якщо характеризувати стан сучасного українського суспільства, то можна обійтися одним терміном: ПАРАЛІЧ.
Націю заціпило і вона втратила здатність вільно рухатися: крокувати вперед, долати перешкоди, боронитися, наступати… Вона ледь-ледь ворушиться, пасивно спостерігаючи за тим, що відбувається навкруги. І центром паралічу є місто, яке мало б стати осередком культурного і політичного відродження. Одна з найдревніших столиць Європи, де розгорталися сцени героїчного епосу, де відбулося стільки яскравих і трагічних подій, де жило і творило стільки видатних особистостей, перетворилося на скопище безликих обивателів, безсовісних ділків і безпринципних політиканів…
Є нації, які вступають у самостійне життя сміливо і легко. Вони настійливо (часом навіть нахабно) заявляють про свої права, методично тіснять сусідів, розширюють сферу впливу. І не встигне міжнародна спільнота озирнутися, як поневолена країна перетворюються на панівну. Так вийшли на світову арену, наприклад, сполучені Штати Америки.
А є країни, які входять у світ якимись прибитими. Вони ніяк не спроможуться зіп’ятися на ноги, скинути пути, випростатися у повний зріст і зайняти достойне місце у сім’ї народів. Їм бракує моральних і фізичних сил, щоб постояти за себе, намітити власну лінію поведінки і переміститися з периферії у епіцентр міжнародних подій. Так буває з народами, які надто довго і безуспішно боролися за незалежність, над якими надто довго тяжів закон негативного відбору.
Якщо з дерева постійно збивати цвіт і прищеплювати йому бозна-які пагінці, воно перестає нормально плодоносити і породжує огидні, неприродні гібриди. Якщо систематично нищити цвіт нації, прищеплювати їй комплекс меншовартості та розбавляти її склад чужорідними елементами, то вона поступово вироджується і отримавши «вольну» не зможе нею повною мірою скористатися, як не може підрубане, прибите морозом дерево одразу дати рясні плоди.
У країні, яка не спромоглася зберегти чітку національну ідентичність, зайняти видне місце у світовій спільноті і поставити перед собою глобальні завдання, столиця набуває рис провінційного міста. Бо у цій столиці ніхто не приймає складних і масштабних рішень, тут немає національної еліти, здатної задавати власний тон у різних сферах життя - тут усі займаються відтворенням і запозиченням. А стояче середовище рано чи пізно починає загнивати…
Цінність «Дублінців» як художньої моделі полягає у тому, що в них послідовно показане життя «втомленого» етносу у різних аспектах: дитинство, юність, зрілість, громадське життя.
З раннього дитинства мешканці периферійної столиці втрачають духовні орієнтири. У першому оповіданні циклу «Сестри» (The Sisters) юний герой переживає смерть свого друга і наставника - отця Флінна. Тут уперше зустрічається ключове слово «параліч» − саме цей недуг скосив небіжчика. Злощасний паралітик у Джойса є уособленням католицької церкви, (у більш широкому сенсі - інституту моралі), яка в Ірландії відігравала дуже важливу і суперечливу роль. Для народу, який втратив власну мову і більшість національних традицій, віросповідання було ледь не єдиним бар’єром на шляху повної асиміляції з завойовниками. І в той же час церква з її чисельними обмеженнями і забобонами гальмувала культурний розвиток країни і консервувала рудиментарні форми соціального укладу.
Якщо абстрагуватися від суто ірландської специфіки, то образ нерухомого пастора з пустою чашею для причастя є символом нефункціональності/вичерпаності ідейних установок, авторитетів та інституцій, які традиційно служили опорою суспільної моралі. Виснажений безплідними боріннями етнос не спроможний виробити сучасні (up-to-date) моральні установки та культурні парадигми і перш, ніж він оздоровиться (якщо таке оздоровлення взагалі можливе), він вивергне з себе не одне втрачене покоління, бо скільки ж волі, енергії та терпіння потрібно для того, щоб зцілити розірваний нерв національної традиції, кінці якого губляться в заплутаному клубку ганебних поразок і забобонів…
Вульгарність, дріб’язковість та збоченість оточуючого середовища затьмарює ранок життя. Ця проблема майстерно розкрита в оповіданнях «Зустріч» (An Encounter) та «Аравія» (Araby). Розчаровані, позбавлені духовної опори та яскравих, позитивних емоцій нові покоління вступають у життя моральними інвалідами.
Характерною рисою «Дублінців» є відсутність характерів у традиційному сенсі цього слова. Візьміть «Сцени паризького життя» Бальзака, або Лондон у романах Діккенса - і ви там знайдете безліч яскравих, об’ємних персонажів. Там навіть негідники є колоритними, багатогранними фігурами і викликають якщо не симпатію, то принаймні живий інтерес. Джойсівські дублінці схожі на пласкі картонні фігурки, недбало розмальовані бляклими, тьмяними фарбами. І це - не брак художньої майстерності. Це - прикмета місця і часу.
У спільнотах з розмитою національною ідентичністю вкрай важко знайти сильну, глибоку і непересічну натуру. Бо що б там не казали, а національний характер є ґрунтом, на якому вимальовується характер особистий. І якщо полотно не заґрунтоване, то фарби розтечуться, потьмяніють, а контури втратять чіткість.
Столична громада майже втратила одну з ключових національних ознак - мову (паралітикам взагалі частенько мову відбирає). У нашій столиці - руськоязичній, космополітичній, безмежно терпимій до всякого чужорідного непотребу - яскраву, непересічну особистість днем з вогнем не знайдеш. Індивідуальність тут стирається, або витісняється на маргінес, бо їй нікуди приткнутися у цьому царстві вторинності й боязливої толерантності.
Нація здрібніла і втратила чіткі контури. Дух свободи і непокори, який століттями підтримував життя народу, поступово витіснився духом наживи і пристосуванства. Ми належимо до когорти етносів, які надто довго стояли перед вибором: загинути, або опаскудитися. І кількісні зміни поступово перейшли в якісні. Дрібні корисливі розрахунки, немов короста, обліпили усі сфери життя, не залишивши вільного місця для самозреченого, безкорисного служіння народу.
В принципі, культ матеріальних благ не є чисто ірландською/українською рисою. Він є всюди, де панують ринкові відносини. Але атмосфера в суспільстві стає особливо нестерпною, коли важкий дух наживи змішується зі зловонним духом зради. Зрадливість є типовою рисою переважної більшості індивідів, що належать до етносу, якому тривале пригнічення зламало хребет. Зрада відбувається у всіх напрямках: зраджують себе, свої мрії, своїх ближніх, свої політичні переконання.
Герой оповідання «Нещасний випадок» (A Painful Case) ходив був на збори політичної партії. Та коли партія розпалася на три окремих фракції, кожна зі своїм лідером і окремим приміщенням, то перестав бувати на зборах. Як це нам знайомо! Якщо пересічний киянин надумає вступити у політичну партію, він повинен бути готовий до того, що ця організація врешті-решт розпадеться на три окремих фракції і три недолугих бовдури будуть виборювати один в одного право називатися лідером нації. Вибір у такому випадку небагатий: або приєднуватися до якоїсь камарильї, або послати політику під три чорти.
Батько іншого героя (оповідання «Після перегонів» (After the Race) почав життєвий шлях затятим націоналістом, але зайнявшись м’ясною торгівлею і наживши капітал, перемінив свої погляди. Скільки наших «щирих» патріотів за шмат сала перемінило свої погляди!
Зрадливість і моральний занепад етносу, який здрібнів під дією негативних чинників, найбільш повно показана у оповіданні «День Плюща» (Ivy Day in the Committee Room).
Днем плюща називаються роковини смерті видатного політичного діяча Чарльза Стюарта Парнела. Його нещаслива біографія викриває глибокі протиріччя ірландського соціуму та національного характеру.
Народи, які віками були позбавлені права самостійно вирішувати свою долю, втрачають здатність розрізняти важливе і другорядне, своїх та чужих. Вони можуть проявляти ослячу впертість у несуттєвих питаннях і хробачу гнучкість та поступливість у питаннях принципових і доленосних. Вони нічого не пробачають своїм, зате все пробачають (або змушені пробачати) чужинцям.
Парнел розумно і послідовно виборював своїй країні гомруль (право на самоврядування). Але його зацькували власні забобонні співвітчизники, дізнавшись про зв’язок із заміжньою жінкою (яку він щиро кохав, з якою згодом побрався і прожив до кінця свого життя). З подачі агентів англійського уряду та місцевих клерикалів був роздмуханий жахливий скандал і один з найвідданіших та найуспішніших борців за свободу Ірландії був моментально втоптаний у грязюку, скинутий з посади голови партії і врешті-решт помер у вигнанні. Процес здобуття гомрулю заглух і Ірландія на довгі десятиліття залишилася під владою англійської корони, яку успадкував
Едвард VII - відомий розпусник, про чиї любовні походеньки знала вся Європа, і який не вилазив із судових процесів, спричинених не вельми цнотливим способом життя.
Парнел був кумиром Джойса і його трагічна доля змусила письменника кинути вустами Стівена Дедалуса, героя роману «Портрет митця замолоду» жахливий докір своєму затурканому і непослідовному народові: «З часів Тона до часів Парнела не було жодної чесної, щирої людини, яка б віддала вам життя, молодість і любов, і яку б ви не зрадили, не покинули б у скруті, яку б ви не облили помиями і не зрадили! … Та будьте ви прокляті!».
У нас споконвіку відбувалося те ж саме. Варто було об’явитися в Україні харизматичному ватажкові, який осмислено і цілеспрямовано боровся б за свободу і незалежність, його зацьковували власні співвітчизники. Чіплялися до якоїсь несуттєвої вади (а політиків без вад не буває), скидали з п’єдесталу, втоптували у грязюку, а потім, задравши штани й спідниці, бігли за пройдисвітами та бовдурами, які збивали їх на манівці. («Народ наш, як дитя сліпеє зроду, ніколи світа сонці не видав. За ворогів іде в огонь і в воду, катам своїх поводирів віддав»).
«Дублінці» починаються темою смерті і завершуються цією ж темою. У новелі з красномовною назвою «Мертві» (The Dead) автор виносить страшний вирок сучасному йому суспільству. Ті, хто пішов з життя, хто залишився у минулому, є більше реальними, більш вартими глибоких емоцій, ніж ті, хто робить вигляд, що живе, а по суті - просто коптить небо. Нашому суспільству можна винести ідентичний вирок. Єдине, що може його пом’якшити, так це надія на те, що вирок цей не остаточний.
Параліч - страшна хвороба. Одужують після неї одиниці. Позбутися паралічу можна унаслідок тривалого і систематичного лікування. Але іноді рухливість може відновитися під дією раптового потрясіння. Глибоке душевне переживання, або загроза життю змушує немічного зіп’ятися на ноги.
Можливо, нашу державу, яка утворилася унаслідок розпаду загниваючої імперії і не пройшла процедуру очищення, потрібно гарненько струснути, щоб вивільнити приховані резерви (а вони в нас таки є, що б не казали песимісти та шовіністи). Ці резерви повинні були б спрямовані на нейтралізацію пошесті, яка вгніздилася у самому серці держави − у одній з найдревніших столиць Європи, де розгорталися сцени героїчного епосу і де жило й творило стільки видатних особистостей. Головний нервовий вузол країни обліпили бацили стагнації, які поїдом їдять усе живе й розумне і гасять усі імпульси, здатні зрушити країну з місця. І доки ми не відчистимо Центр від чужорідних, омертвілих нашарувань, ми спроможемося встати з колін …
«Я мав на меті, − писав Джойс, − написати главу з духовної історії моєї країни, і я обрав місцем дії Дублін, оскільки, з моєї точки зору, саме це місто є центром паралічу». Якщо характеризувати стан сучасного українського суспільства, то можна обійтися одним терміном: ПАРАЛІЧ.
Націю заціпило і вона втратила здатність вільно рухатися: крокувати вперед, долати перешкоди, боронитися, наступати… Вона ледь-ледь ворушиться, пасивно спостерігаючи за тим, що відбувається навкруги. І центром паралічу є місто, яке мало б стати осередком культурного і політичного відродження. Одна з найдревніших столиць Європи, де розгорталися сцени героїчного епосу, де відбулося стільки яскравих і трагічних подій, де жило і творило стільки видатних особистостей, перетворилося на скопище безликих обивателів, безсовісних ділків і безпринципних політиканів…
Є нації, які вступають у самостійне життя сміливо і легко. Вони настійливо (часом навіть нахабно) заявляють про свої права, методично тіснять сусідів, розширюють сферу впливу. І не встигне міжнародна спільнота озирнутися, як поневолена країна перетворюються на панівну. Так вийшли на світову арену, наприклад, сполучені Штати Америки.
А є країни, які входять у світ якимись прибитими. Вони ніяк не спроможуться зіп’ятися на ноги, скинути пути, випростатися у повний зріст і зайняти достойне місце у сім’ї народів. Їм бракує моральних і фізичних сил, щоб постояти за себе, намітити власну лінію поведінки і переміститися з периферії у епіцентр міжнародних подій. Так буває з народами, які надто довго і безуспішно боролися за незалежність, над якими надто довго тяжів закон негативного відбору.
Якщо з дерева постійно збивати цвіт і прищеплювати йому бозна-які пагінці, воно перестає нормально плодоносити і породжує огидні, неприродні гібриди. Якщо систематично нищити цвіт нації, прищеплювати їй комплекс меншовартості та розбавляти її склад чужорідними елементами, то вона поступово вироджується і отримавши «вольну» не зможе нею повною мірою скористатися, як не може підрубане, прибите морозом дерево одразу дати рясні плоди.
У країні, яка не спромоглася зберегти чітку національну ідентичність, зайняти видне місце у світовій спільноті і поставити перед собою глобальні завдання, столиця набуває рис провінційного міста. Бо у цій столиці ніхто не приймає складних і масштабних рішень, тут немає національної еліти, здатної задавати власний тон у різних сферах життя - тут усі займаються відтворенням і запозиченням. А стояче середовище рано чи пізно починає загнивати…
Цінність «Дублінців» як художньої моделі полягає у тому, що в них послідовно показане життя «втомленого» етносу у різних аспектах: дитинство, юність, зрілість, громадське життя.
З раннього дитинства мешканці периферійної столиці втрачають духовні орієнтири. У першому оповіданні циклу «Сестри» (The Sisters) юний герой переживає смерть свого друга і наставника - отця Флінна. Тут уперше зустрічається ключове слово «параліч» − саме цей недуг скосив небіжчика. Злощасний паралітик у Джойса є уособленням католицької церкви, (у більш широкому сенсі - інституту моралі), яка в Ірландії відігравала дуже важливу і суперечливу роль. Для народу, який втратив власну мову і більшість національних традицій, віросповідання було ледь не єдиним бар’єром на шляху повної асиміляції з завойовниками. І в той же час церква з її чисельними обмеженнями і забобонами гальмувала культурний розвиток країни і консервувала рудиментарні форми соціального укладу.
Якщо абстрагуватися від суто ірландської специфіки, то образ нерухомого пастора з пустою чашею для причастя є символом нефункціональності/вичерпаності ідейних установок, авторитетів та інституцій, які традиційно служили опорою суспільної моралі. Виснажений безплідними боріннями етнос не спроможний виробити сучасні (up-to-date) моральні установки та культурні парадигми і перш, ніж він оздоровиться (якщо таке оздоровлення взагалі можливе), він вивергне з себе не одне втрачене покоління, бо скільки ж волі, енергії та терпіння потрібно для того, щоб зцілити розірваний нерв національної традиції, кінці якого губляться в заплутаному клубку ганебних поразок і забобонів…
Вульгарність, дріб’язковість та збоченість оточуючого середовища затьмарює ранок життя. Ця проблема майстерно розкрита в оповіданнях «Зустріч» (An Encounter) та «Аравія» (Araby). Розчаровані, позбавлені духовної опори та яскравих, позитивних емоцій нові покоління вступають у життя моральними інвалідами.
Характерною рисою «Дублінців» є відсутність характерів у традиційному сенсі цього слова. Візьміть «Сцени паризького життя» Бальзака, або Лондон у романах Діккенса - і ви там знайдете безліч яскравих, об’ємних персонажів. Там навіть негідники є колоритними, багатогранними фігурами і викликають якщо не симпатію, то принаймні живий інтерес. Джойсівські дублінці схожі на пласкі картонні фігурки, недбало розмальовані бляклими, тьмяними фарбами. І це - не брак художньої майстерності. Це - прикмета місця і часу.
У спільнотах з розмитою національною ідентичністю вкрай важко знайти сильну, глибоку і непересічну натуру. Бо що б там не казали, а національний характер є ґрунтом, на якому вимальовується характер особистий. І якщо полотно не заґрунтоване, то фарби розтечуться, потьмяніють, а контури втратять чіткість.
Столична громада майже втратила одну з ключових національних ознак - мову (паралітикам взагалі частенько мову відбирає). У нашій столиці - руськоязичній, космополітичній, безмежно терпимій до всякого чужорідного непотребу - яскраву, непересічну особистість днем з вогнем не знайдеш. Індивідуальність тут стирається, або витісняється на маргінес, бо їй нікуди приткнутися у цьому царстві вторинності й боязливої толерантності.
Нація здрібніла і втратила чіткі контури. Дух свободи і непокори, який століттями підтримував життя народу, поступово витіснився духом наживи і пристосуванства. Ми належимо до когорти етносів, які надто довго стояли перед вибором: загинути, або опаскудитися. І кількісні зміни поступово перейшли в якісні. Дрібні корисливі розрахунки, немов короста, обліпили усі сфери життя, не залишивши вільного місця для самозреченого, безкорисного служіння народу.
В принципі, культ матеріальних благ не є чисто ірландською/українською рисою. Він є всюди, де панують ринкові відносини. Але атмосфера в суспільстві стає особливо нестерпною, коли важкий дух наживи змішується зі зловонним духом зради. Зрадливість є типовою рисою переважної більшості індивідів, що належать до етносу, якому тривале пригнічення зламало хребет. Зрада відбувається у всіх напрямках: зраджують себе, свої мрії, своїх ближніх, свої політичні переконання.
Герой оповідання «Нещасний випадок» (A Painful Case) ходив був на збори політичної партії. Та коли партія розпалася на три окремих фракції, кожна зі своїм лідером і окремим приміщенням, то перестав бувати на зборах. Як це нам знайомо! Якщо пересічний киянин надумає вступити у політичну партію, він повинен бути готовий до того, що ця організація врешті-решт розпадеться на три окремих фракції і три недолугих бовдури будуть виборювати один в одного право називатися лідером нації. Вибір у такому випадку небагатий: або приєднуватися до якоїсь камарильї, або послати політику під три чорти.
Батько іншого героя (оповідання «Після перегонів» (After the Race) почав життєвий шлях затятим націоналістом, але зайнявшись м’ясною торгівлею і наживши капітал, перемінив свої погляди. Скільки наших «щирих» патріотів за шмат сала перемінило свої погляди!
Зрадливість і моральний занепад етносу, який здрібнів під дією негативних чинників, найбільш повно показана у оповіданні «День Плюща» (Ivy Day in the Committee Room).
Днем плюща називаються роковини смерті видатного політичного діяча Чарльза Стюарта Парнела. Його нещаслива біографія викриває глибокі протиріччя ірландського соціуму та національного характеру.
Народи, які віками були позбавлені права самостійно вирішувати свою долю, втрачають здатність розрізняти важливе і другорядне, своїх та чужих. Вони можуть проявляти ослячу впертість у несуттєвих питаннях і хробачу гнучкість та поступливість у питаннях принципових і доленосних. Вони нічого не пробачають своїм, зате все пробачають (або змушені пробачати) чужинцям.
Парнел розумно і послідовно виборював своїй країні гомруль (право на самоврядування). Але його зацькували власні забобонні співвітчизники, дізнавшись про зв’язок із заміжньою жінкою (яку він щиро кохав, з якою згодом побрався і прожив до кінця свого життя). З подачі агентів англійського уряду та місцевих клерикалів був роздмуханий жахливий скандал і один з найвідданіших та найуспішніших борців за свободу Ірландії був моментально втоптаний у грязюку, скинутий з посади голови партії і врешті-решт помер у вигнанні. Процес здобуття гомрулю заглух і Ірландія на довгі десятиліття залишилася під владою англійської корони, яку успадкував
Едвард VII - відомий розпусник, про чиї любовні походеньки знала вся Європа, і який не вилазив із судових процесів, спричинених не вельми цнотливим способом життя.
Парнел був кумиром Джойса і його трагічна доля змусила письменника кинути вустами Стівена Дедалуса, героя роману «Портрет митця замолоду» жахливий докір своєму затурканому і непослідовному народові: «З часів Тона до часів Парнела не було жодної чесної, щирої людини, яка б віддала вам життя, молодість і любов, і яку б ви не зрадили, не покинули б у скруті, яку б ви не облили помиями і не зрадили! … Та будьте ви прокляті!».
У нас споконвіку відбувалося те ж саме. Варто було об’явитися в Україні харизматичному ватажкові, який осмислено і цілеспрямовано боровся б за свободу і незалежність, його зацьковували власні співвітчизники. Чіплялися до якоїсь несуттєвої вади (а політиків без вад не буває), скидали з п’єдесталу, втоптували у грязюку, а потім, задравши штани й спідниці, бігли за пройдисвітами та бовдурами, які збивали їх на манівці. («Народ наш, як дитя сліпеє зроду, ніколи світа сонці не видав. За ворогів іде в огонь і в воду, катам своїх поводирів віддав»).
«Дублінці» починаються темою смерті і завершуються цією ж темою. У новелі з красномовною назвою «Мертві» (The Dead) автор виносить страшний вирок сучасному йому суспільству. Ті, хто пішов з життя, хто залишився у минулому, є більше реальними, більш вартими глибоких емоцій, ніж ті, хто робить вигляд, що живе, а по суті - просто коптить небо. Нашому суспільству можна винести ідентичний вирок. Єдине, що може його пом’якшити, так це надія на те, що вирок цей не остаточний.
Параліч - страшна хвороба. Одужують після неї одиниці. Позбутися паралічу можна унаслідок тривалого і систематичного лікування. Але іноді рухливість може відновитися під дією раптового потрясіння. Глибоке душевне переживання, або загроза життю змушує немічного зіп’ятися на ноги.
Можливо, нашу державу, яка утворилася унаслідок розпаду загниваючої імперії і не пройшла процедуру очищення, потрібно гарненько струснути, щоб вивільнити приховані резерви (а вони в нас таки є, що б не казали песимісти та шовіністи). Ці резерви повинні були б спрямовані на нейтралізацію пошесті, яка вгніздилася у самому серці держави − у одній з найдревніших столиць Європи, де розгорталися сцени героїчного епосу і де жило й творило стільки видатних особистостей. Головний нервовий вузол країни обліпили бацили стагнації, які поїдом їдять усе живе й розумне і гасять усі імпульси, здатні зрушити країну з місця. І доки ми не відчистимо Центр від чужорідних, омертвілих нашарувань, ми спроможемося встати з колін …