Кам'янецький період життя і творчості Степана Руданського. Враження про місто
Фото Руданського з книги «Співомовки» 1921 року видання
За всю свою довгу історію Кам’янець-Подільський став, так званим, «злітною смугою» для багатьох відомих постатей, ім’я яких навічно закарбувалося в українській історії. Однією із цих постатей був Степан Васильович Руданський, який перебував у нашому місті з 1849 по 1855-і роки, під час навчання у Подільській духовній семінарії
Народився 25 грудня 1833 року (за старим стилем) в селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії в родині сільського священика. Після навчання у Шаргородській бурсі (1842-1849), як згадувалось вище, навчався у Подільській духовній семінарії, яка натой час знаходилась у приміщенні сучасної картинної галереї.
Подільська духовна семінарія і церква Іоана Хрестителя. Фото Міхала Грейма.1880-ті рр.
(для збільшення відкрити фото у новій вкладці)
Степан Руданський жив в північно-західній частині Старого міста, неподалік від Польської брами на квартирі у вдови Єлизавети Княгницької. Під час перебування у Кам’янці, він почав писати свої перші твори,серед яких «Два трупи (Розбійник)» (1851 р.), «Вечорниці» (1852), «Упир» (1853), «Хрест на горі» (1854), «Розмай» (1854), «Люба» (1854), «Сиротина я безродний» (1852), «Ти не моя» (1854), «Мене забудь» (1854), розпочав писати поему «Лірникові думи». Також за цей час він формує дві рукописні збірки «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С. В. Р.», перша з яких містила «сумні і веселі пісні», а друга - «пісні козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні і так собі». За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті тривалий час перебували в приватних руках. Виявлені й вивчені фольклористами у часи СРСР, вони видані 1972 у Києві.
Загалом враження про своє перебування у Кам’янці Степан Руданський описав у своєму вірші «Преслівля». Повний текст вірша подаю нижче:
На полудні, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричем повився
Кам’янець убогий.
Бідне місто! тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі ні виду,
Ні краси не має.
Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого плацу.
Доми збились, іспоїлись
Купами-рядами.
І від льоху аж до даху
Всі кишать жидами.
Малий ринок серед міста -
Тілько-то і плацу.
Старий дім губернаторів -
Тілько і палацу.
Та ще бульвар над скалою,
Що ніщо дивитись:
Тілько й місця кам’янецьким
Сидням проходитись.
І все місто комашнею
К скалі припадає,
Ніби згубленого щастя
На нії шукає.
І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як яснії великани,
Стоять на сторожі.
І високо на повітря
Верхи підіймають,
І хрестами золотими,
Як зорями, сяють.
Но найкраща із тих храмів -
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана-пророка;
І будова - так пристойна!
Церква і ті бані
Так і кажуть, як хрестився
Господь в Іордані;
І камінная дзвіниця,
Рівна і висока,
Пригадує над водою
Святого пророка;
А на церкві святій баня
(Нижча тої бані)
Пригадує Христа-бога
В воді в Іордані.
Наодокола собору
Стиснене подвір’я;
На подвір’ї пригорнулось
Вбогеє будівля.
І в будівлі того храму
Слуги проживають,
І по колії святому
Службу відбувають.
Кругом церкви на подвір’ї
Трава зеленіє;
Тілько камінь край дзвіниці
Скругляний біліє.
І той камінь, як та кістка,
Прахом зітліває
І у храму у святого
Притулку шукає.
Бідна кістко земляная!
Як життя ти брала?
Чи тебе вогонь виводив,
Чи земля роджала?
Чиї руки тебе, кістко,
З тіла добували,
І добули, і тесали,
І на що тесали?
Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ґанок підпирати?
Ти тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий,
Ти білієш, трупом тлієш,
Нічим не покритий.
Так порою й чоловіка,
Доки силу має,
Всякий любить і вітає,
Всякий поважає.
А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него, як на камінь,
Ніхто не погляне…
Много в Кам’янці народу,
Та життя немає,
І від рання до смеркання
Кам’янець дрімає.
І на вулицях, на ринку -
Всюди пусто, тихо:
Хіба бідну писарину
Перетягне лихо;
Та школярі, бідні діти
Сердитої долі,
Пройдуть на день штири рази
Дорогу до школи.
Ще під вечір, як ударить
Сьомая година,
Оживиться на минутку
Бідна бульварина:
На вулиці, на широкій,
Совітниці ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.
Після них купецькі дочки:
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.
Потім ще яка попівна
Несміливо ходить,
І її учитель школи
Або школяр водить.
Тілько воску, тілько й світла
На тіснім бульварі!
Хіба в закутках ще ходять
Школярі по парі.
Та бідная писарина
У куток заб’ється
І із лиха наб’є люльку,
Димом затягнеться.
Та і ті, як дев’ять вдарить,
Бульвар покидають.
А всі решта, кілька тисяч,
Носа не являють.
Много в Кам’янці народу,
Та життя не мають.
І від рання до смеркання
Вулиці дрімають.
Но й для Кам’янця сумного
Святенько буває,
Коли весь він веселіє,
Життям оживає.
І то святенько для него,
Та пора кохана,
Наступає щорік божий
Літом, на Івана.
Ото раз, недавніх часів,
Свято наступило,
Ціле місто пробудилось,
До світу ожило.
Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нігде проїзду,
Нема і проходу.
Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли.
Там всякую усячину
На гурт продавали:
То полотна у півситках,
То масла діжками,
Сир і бриндзу кадубами,
Вишні коновками.
Збігся Кам’янець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори, як в безодню,
Без сліду ховає.
А поперек того ринку,
Напротив дзвіниці,
З ненабожним і набожним
Сидять молодиці.
Там обручки і перстені,
Хрести й образочки,
І коралики, й коралі,
Ковтки і ковточки.
Все так ніби сріблом сяє,
Золотом блищиться.
А набожна молодиця
Ще й не дорожиться.
І йдуть хлопці, і торгують,
Платять, та купують,
Та дівчатам, молодицям
Жменями дарують.
Коло них двома возами
Стали пилипони*
І розклали - на папері
Писані ікони.
*Пилипонці (филипповцы - рус.) - розкольники, що торгували іконами. Прим авт..
Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай «літній» голий,
«Зимній» в рукавицях.
І «Духовная аптека»,
І козаки донські,
А на возі - із ложками
Чашки пилипонські.
І до них народ збирався
Не так купувати,
Як святого Миколая
Й пекло оглядати.
І усюди гамір, говір.
Ще й діди співають
І на лірі «Миколая»
То «Варвари» грають.
Аж тут бам! В соборі дзвонять! -
Люди зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.
І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати, торгувати,
Своє продавати.
А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебні -
То воду святили.
Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижем крижувались.
Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дідів стояло кілька:
Грошика чекали.
І церковних пісень голос,
І здохи печалі,
Вічний говір край офірок
І убогих жалі, -
Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним, і незгадним
Бути видавалось.
Бам-балам!! - всі дзвони дзвонять
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.
Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають.
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.
Архирей іде позаду,
На нім митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.
І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними плац вузенький
Люде заливають.
От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві службу божу
Правити начали.
І началась служба божа.
Ідні люде входять,
Помоляться і виходять,
Другії надходять.
Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест святий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.
Бідні люди! Хто їх видів,
Серце каменіло:
Всі обшарпані, обдерті,
Аж світиться тіло.
У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І то випливає.
Той горбатий ізігнувся,
Той старий схилився,
В того рани по всім тілі,
В того рот скривився.
Ідним словом: всяка нужда,
Яка в світі була,
Десь на себе взяла тіло
Та сюди прибула.
І так жаль, як спогадаєш.
Що ніяка сила
Тої нужди не улічить,
А їдна - могила!
За дідами край притвору
Лірник прислонився,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молився.
Свита вбога, но цілая
Постоли новенькі,
І волоками привиті
Онучки біленькі.
На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.
Шмаття чисте, хоч на него
Прядяно і грубо.
Куди глянеш - хоч убогий,
А дивитись любо.
Сам старий, як голуб сивий
Літ сімдесят буде,
Борода, широка, сива,
Сходить аж на груди.
Чоло ясне, твар* черствая,
Ще в нім краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.
* Твар (Twarz - польськ.) - обличчя. Прим авт..
Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
І як сплили його очі,
Лиш бог їден знає.
Коло него стоїть разом
Літ семи дівчина,
Вона старця сего водить,
Бідна сиротина.
Вона водить, із ним ходить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як рідную дитину
Людяно вбирає.
На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок крамний, чорненький,
Біла сорочина.
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплітають.
Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.
Стоять діди край притвору.
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.
Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.
Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.
Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.
І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.
(Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. - К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 7 - 17.)
В роки навчання у Подільській семінарії в нього почав назрівати конфлікт з батьком. У 1854 році, після завершення чотирьох класів семінарії, він залишається у семінарії, щоб продовжити навчання за вимогою батька, який сподівався, що його Стефанові вже не доведеться бідувати. Однак, хоч у семінарії він - серед кращих, у 1856 році Руданський приїздить до Петербурга, та проти волі батька вступає до медико-хірургічної академії. Натомість батько відмовив синові у фінансовій допомозі.
Стипендії йому не вистачало навіть на харчі, тож доводилося підробляти випадковим репетиторством. Важкі випробовування не минули безслідно: Руданський захворів на сухоти. Та хоч як не дивно, більшість творів Степана Руданського написано саме у столиці імперії. Проте вони залишились непоміченими. Кілька гумористичних віршів надрукував тижневик «Русский мир», а українськомовний альманах «Основа» - «Гей, бики!» та «Повій, вітре, на Вкраїну», які згодом визнані програмними творами.
Також між батьком і сином були розбіжності і у мовному питанні. У листі до старшого сина Григорія батько писав так: «…Скажи Степану, если он пишет, так пусть пишет не на этом дубовом малорусском языке, а пишет по-великоросски, может быть, его кто-нибудь, когда-нибудь прочитает…». Згодом у відповідь батьку Степан написав: «…Заказують* мені мою рідну мову, - заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід - вони мені не заказали; не слухає батько мої мови - зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить своєї мови через то, що нею у нас говорять мужики, а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні у Бога...».
* Zakaz (польськ) - заборона. Прим. авт..
Степан Руданський із сестрою Ольгою та братом Григорієм, 1860-ті роки
У Кам’янці Степан Руданський зустрів своє перше кохання, якому вона відповідала взаємністю, але коли Степан Руданський вступив до медико-хірургічної академії, мати коханої заборонила їй одружуватися з ним і вона вийшла заміж за іншого семінариста Івана Квартировича. Степан Васильович протягом всього життя згадував її у своїх творах.
Після закінчення академії він одержав призначення працювати повітовим лікарем на південному узбережжі Криму, куди він і приїхав 1861 року. У 1861-1873 рр. Руданський працював міським лікарем в Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.
Знайомство з поетом і композитором Петром Ніщинським, художником Іваном Айвазовським, поетом та істориком Миколою Костомаровим, поетом Амвросієм Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лермонтов).
Помер Руданський у Ялті 21 квітня 1873 (за старим стилем).Його поховали в Ялті на Масандрівському кладовищі. 1892 року на могилі споруджено перший пам'ятник, який згодом замінили на новий.
Сергій Єфремов описав перший пам'ятник на могилі Степана Руданського:
«Півкругла брила дикого, необтесаного каменя, аршинів на 2½ заввишки… Червонасто-сїрий кольор каменя … відтїняє невеличкий білий мармуровий хрестик на своєму вершечку… По каміню повив ся розгорнутий аркуш і на йому вирито:
На могилї не заплаче
Нїхто в чужинї,
Хиба хмаронька
Заплаче дощем по мені.
На місці зруйнованого під час війни Масандрівського цвинтаря було створено Полікурівський меморіал. Сучасний надгробок С.Руданського розташований біля головного входу на меморіал, осторонь від інших збережених поховань.
Могила Степана Руданського (сучасний вигляд)
1918 р. у Кам’янці вийшла книга «Степан Руданський. Лірика. Співомовки. Байки». У період Директорії УНР в нашому місті існувала українська гімназія ім. Руданського. У 1957 році, під час розширення селища Смирнова, вулиці, яка з’єднала вулиці Чехова і Саксаганського, надали ім’я Степана Руданського.