Про євродвадцятьдванадцять
Слово «футбол» викликає у мене далеко не найкращі відчуття, особливо якщо це великий футбол (я розумію, що поганяти м’яч із друзями - хороша і здорова радість, але сидіти перед телевізором із пивом (ще одне фе), втикаючи у чуваків, що ганяють м’яч по полю за скажені гроші і розриватись від радості, що хтось там переміг - це уже за рамками моєї толерантності). Але новина про Євро-2012 в Україні сприйнялася стримано: притік грошей, імідж країни, нові віяння, пожвавлення будівництва і так далі - все це врівноважувало футболофобію.
З часом же постійні новини про те, як Країна Готується до Того Самого Великого Чемпіонату Всієї Європи почали дратувати, але оскільки сказати нічого конструктивного з їх приводу не міг, то я несхвально мовчав. Сьогоднішня ж новина про те, що якесь міністерство чи виділяє гроші, чи знімає податки для притулків для тварин тому, що деякі європейські тролі закликають не їхати на чемпіонат в Україну тому, що тут погано поводяться із бродячими тваринами, прозвучала як репліка із сцени низьковартісного театру абсурду, що на секунду засоціювалась із моїми уявленнями про радянський.
І тут у мене виникла гіпотеза, яка, можливо, пояснює цю євро-напівістерію: схоже, це відрижка радянського часу і радянських п’ятирічок: є надмета, побудова комунізму, є піднадмета, досягти чогось там за п’ятирічку, і це має слугувати стимулом для виробництва і бюрократії. І українське Є-2012 грає роль тимчасової священної корови, іноді вироджуючись у абсурд?