Похорон
Місто. Я маленький. Центральну вулицю перекривали від дорожнього руху і везли вантажною машиною мерця. Ми малі, збігалися подивитися.
Грала духова музика. Неймовірно страшна духова музика. Ніби сурми бога смерті. Смерть для нас була чимось з розряду банана, котрого радянські діти не бачили, а лише могли уявляти. Я жадібно дивився, як машина провозила повз мене мерця. Спостерігав, хто йде за машиною, хто сидить у ногах померлого. Хто і як плаче. Завжди у першій лаві йшли близькі. Часто притримуючи один одного, йшли обезсилені від горя. Перед машиною несли портрет померлого. З чорною стрічкою. Було таке, що мерця несли на плечах чоловіки з пов'язаними на руках рушниками. Несли довго. Йшов піший похоронний оркестр і грав таку музику, від котрої волосся шевелилося на голові. Покійник лежав потрусюючи головою, коли машина проїжджала по ритвинах. Він лежав такий важний. Всі тут, мовляв; всі мене ховають.
З того часу відбулися зміни. Я виріс. Хоча з цікавістю спостерігаю за похороном. А ще до ритуалу додалися попи.
Запись сделана с помощью приложения LiveJournal для Android.