«Дегуманізація мистецтва» Хосе Ортеги-і-Гасета з погляду сучасності
Перечитав «Дегуманізацію мистецтва» і записав свої детальні міркування з приводу. Написано цікаво, але багато що викликає питання. Те, що було вірно і актуально у 1929 році, нині вже не зовсім так.
Ортега-і-Гасет, Хосе. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет, Хосе. Вибрані твори. - К.: Основи, 1994. - С. 238-272.
Есей Ортеги-і-Гасета дуже цікавий як спроба проаналізувати «нове мистецтво» фактично у момент його зародження, або зовсім незабаром після цього. Робота вийшла у 1929 році, десь у момент, коли «нове мистецтво» почало дійсно голосно про себе заявляти (хоч зароджуватися почало ще у другій половині ХІХ століття). Оскільки «нове мистецтво» нині вже давно не нове, йому вже більше століття, то я умовно називатиму його авангардним або нефігуративним мистецтвом, оскільки Ортега-і-Гасет веде мову саме про це. Іспанський філософ намагається пояснити чому авангард саме такий, що хотіли цим мистецтвом сказати митці, тощо. Він досить переконливий у своїх поясненнях, якщо подумки перенестися у 1929 рік, однак нині, коли ми можемо бачити увесь сторічний шлях нефігуративного мистецтва, його слова викликають, як мінімум, бажання полемізувати, а то й і повне заперечення. Адже його прогнози не справдилися, питання лишилися без відповідей, і авангард виродився у самокопіювання та самозаперечення. І дегуманізація мистецтва виглядає не виходом до «чистого мистецтва», а простим виродженням чи, у кращому разі, переходом у зовсім іншу царину культури - у філософію.
Хосе Ортега-і-Гасет починає своє дослідження із визначення ключової особливості авангардного мистецтва - його непопулярності. Він намагався відзначити головні особливості нових стилів у музиці та інших видах мистецтва і дійшов висновку, що найбільше кидаються в очі не естетичні відмінності, а соціологічна - неприйняття цього мистецтва широкими верствами. Причому ця непопулярність зовсім іншого ґатунку, ніж непопулярність нового у давніші часи. Раніше нові стилі потребували певного часу, аби завоювати популярність, вони дійсно якийсь час могли бути непопулярними. Однак вони ніколи не були «антипопулярними», як авангард, якому маси завжди будуть протистояти, який за своєю глибинною суттю є непопулярним (с. 239).
Причиною неприйняття авангардного мистецтва широкою публікою було те, що вона його не розуміла. Раніше нове мистецтво не сприймали саме тому, що розуміли його (і їм не подобалося те, що вони розуміли), але з авангардом все інакше. Ортега-і-Гасет вважає, що однією з ключових ознак авангардного мистецтва є те, що воно розмежовує публіку на два класи - тих, хто його розуміє, і тих, хто його не розуміє. Звідси виводиться пояснення ворожості мас до такого мистецтва: «Коли твір мистецтва людині не подобається, але є зрозумілим, вона відчуває свою вищість щодо нього і не має підстав обурюватися. Але коли неприязнь, яку викликає художній твір, є результатом нездатності його зрозуміти, то людина відчуває себе приниженою, і це невиразне відчуття неповноцінності повинно бути компенсоване обуренням як самозахистом» (с. 240).
Як на мене, то хоч ця теза і вірна, але вона мало що насправді говорить про авангардне мистецтво як таке, окрім його намагання принизити ту публіку, яка не може чи не хоче вдаватися у його аналіз. Якщо ж розглядати авангард з точки зору рецептивної естетики, то таке ставлення публіки можна трактувати як вирок цьому мистецтву, адже у тому аспекті саме рецепція визначає сутність твору.
Однак я вбачаю головну неточність Ортеги-і-Гасета в іншому. Можливо у 30-ті роки авангард дійсно не розуміли, однак у наш час кількість людей, які розуміють його, достатньо велика ¬¬¬- це майже вся інтелігенція. При цьому абсолютна більшість тих, хто його розуміє, все одно ставиться до нього негативно, у кращому разі - вибірково негативно (відділяючи цікаві ідеї від порожніх дурниць і повторів).
У нас час взагалі змінилися усі акценти - якщо перші авангардні твори були дійсно цікавими експериментами, спробами побудувати власну філософію мистецтва, то більшість останніх зразків є або абсолютно порожніми, або банальними спробами повторити перші проби авангардистів. Також говорити про непопулярність вже не доводиться - у певних колах це мистецтво досить популярне (на фоні загальної непопулярності образотворчого мистецтва). При цьому особисто я роблю висновок, що лише невелика частина його прихильників дійсно розуміють його, оскільки у галереях нефігуративу поруч висять як дійсно цікаві речі, так і повна банальність. Як на мене, то у мистецьких і навколомистецьких колах це просто спосіб виглядати модним і розумним, або отримати фінансування різноманітних фондів і меценатів. Нині це мистецтво, на відміну від початку століття, є цілком комерційним, адже цінність робіт визначається ціною, за якою вони продаються на аукціонах. Що по суті нічим не відрізняє його від низькопробного кітчу, який теж ставить за мету заробляння грошей, або від «салонного мистецтва» кінця ХІХ століття, проти якого, власне, авангард і повстав у свій час.
Наступна теза Ортеги-і-Гасета теж виглядає дещо дивно у наш час: «Молоде мистецтво допомагає «кращим» побачити себе й подібних собі серед одноманітною юрби, осягнути свою місію небагатьох, які повинні протистояти більшості». Утім, дослідник достатньо об’єктивний, щоб поставити «краще» у лапках, а кількома абзацами нижче додати «це мистецтво не для людей взагалі, а для особливого класу, який, можливо, і не кращий, але вочевидь відрізняється від інших» (с. 241). Наразі, якщо говорити про образотворче мистецтво, то саме нефігуратив є «одноманітною юрбою», якою заповнені мистецькі галереї, тому, власне, вже давно немає більшості, проти якої можна протистояти. Авангард перевів фігуративне мистецтво у підпілля, або витіснив його у кітч (попит на зрозуміле у широких верств населення завжди буде), тому боротися вже немає з ким. Наразі нефігуративне мистецтво - це або якийсь щирий протестний запал окремих митців (у кращому разі), або просто кон’юнктура. Причому протест нині не проти фігуративного мистецтва, а проти якихось суспільних чи політичних моментів, тобто таке мистецтво свідомо або несвідомо обслуговує різні ідеологічні (чи контрідеологічні) запити. Що відсуває естетичну сторону такого мистецтва на маргінес, або взагалі її відкидає. Тобто мистецтво стає не лише дегуманізованим, а й неестетичним, що робить дуже актуальним питання «що є мистецтво?» у наш час.
Що ж є естетичним у мистецтві? Це те, чим мистецтво «подобається», чи щось інше? Ортега-і-Гасет так описує класичне розуміння естетичного сприйняття художнього твору: «Людям подобається п’єса, якщо вони зацікавилися змальованими людськими долями. Любов, ненависть, радощі й жалі персонажів зворушують їхні серця, вони беруть участь у дії так, ніби це відбувається у реальному житті. І вони називають твір «гарним», якщо йому вдалося створити ту необхідну ілюзію, що завдяки їй вигадані персонажі сприймаються як живі» (с. 242). При цьому людям потрібне не «живе» у мистецтві, а можливість відчувати живими самих себе за допомогою творів мистецтва. У мистецтві вони контактують з найбільш цікавими і яскравими моментами життя, що дозволяє їм проживати емоції, які, можливо, в реальному житті їм прожити важко. Особливо яскраво це видно у наш час завдяки кіно - жорстока і неемоційна людина може легко розплакатися на мелодрамі, людина в депресії може розсміятися на комедії. Нові види мистецтва здійснюють активну інтервенцію у душі публіки, але публіку це влаштовує, бо так вона звільняється від тих емоцій чи думок, які інакше не знаходять виходу, або отримує такий досвід, якого в реальному житті отримати не може. І відчуває себе живою. У цьому аспекті образотворче мистецтво повністю програє, саме через це воно вже не має якогось суттєвого впливу на суспільство у ХХ і ХХІ століттях. Спроби авангарду теж здійснювати інтервенції завершуються переважно провалом, бо образотворче мистецтво за своєю суттю більш розраховане на спокійне споглядання.
Ортега-і-Гасет говорить, що люди не здатні бачити твір мистецтва, вони зосереджуються на реальності, яка там зображена. І, мовляв, треба прибрати з твору реальність, фігуратив, прибрати людину, аби вони могли побачити цей чистий твір. От тільки історія мистецтва ХХ століття показує, на мою думку, що цей чистий твір нікому не потрібний і не цікавий, він ніяк не впливає на суспільство. Це те саме, що намагатися зосередитися на екрані кінотеатру, замість того, аби насолоджуватися фільмом. Образотворче мистецтво, як на мене, має оперувати саме образами, впізнаваними людьми, саме ці образи і створюють твір мистецтва, а не якісь формальні елементи виконання. Твір мистецтва - це не просто сукупність фарб на полотні, хоча нефігуратив дуже часто завершується саме цим.
Тому мене не переконують і подальші розважання філософа про те, що мистецтво має «очищуватися» від надто людських елементів, і що це чисте мистецтво будуть здатні сприймати лише люди з особливою чутливістю, це буде мистецтво для митців і т.д. Дійсно, нефігуративне мистецтво зазвичай розуміють лише митці, і для цього не треба якихось особливих чуттів, достатньо базових знань історії мистецтва, теорії мистецтва, композиції, кольорознавства і філософії. Однак розуміти і відчувати естетичне задоволення - це різні речі. У намаганні очиститися від людського, ці витвори часто очищувалися і від того, що робило їх мистецтвом.
Ортега-і-Гасет перелічує ознаки авангардного мистецтва:
1) дегуманізація мистецтва;
2) уникання життєподібних форм;
3) витвір мистецтва має бути нічим іншим, тільки витвором мистецтва;
4) мистецтво вважається лише грою і більше нічим;
5) воно глибоко іронічне;
6) воно стережеться підробки і прагне ретельного виконання;
7) є несерйозним і не впливає на життя.
Цей цікавий перелік містить низку суперечностей. Ретельне виконання у нефігуративі є надзвичайною рідкістю, зазвичай це мистецтво дуже швидке у «виробництві» і дуже неретельне. У ньому годі знайти справжність, у тому числі і через тотальну іронію, за якою митець боязко ховається. Воно, як правило, дуже фальшиве і несправжнє. І саме через це воно ні на що у житті не впливає, і є маргінесом світового культурного процесу. Особливо образотворче мистецтво, оскільки музика і література змогли адаптуватися до нових умов і, хоч і з великими втратами, але продовжують впливати на суспільство.
Ранні авангардисти ставили не завдання «намалювати щось, абсолютно не схоже на людину, будинок або гору, а ставили завдання намалювати людину, якнайменше схожу на саму себе, будинок, який би зберіг від будинку якраз те, що вказує на його метаморфозу» і т.д. (с. 251). Однак, попри цікавість такого підходу, для мене це просто шлях від образотворчого мистецтва до дизайну, успіхи якого у ХХ столітті ніхто не стане заперечувати. Формальний знак - це чудовий логотип, але це не художній образ. Тільки коли він є частиною художнього твору, поглиблюючи його ідейний зміст, він лишається у зоні мистецтва, яке більше за просту технічну вправність.
Ортега-і-Гасет вважає, що слід насолоджуватися не власними емоціями від твору, а самими художніми об’єктами (с. 254-255). Однак від забуває, що така насолода об’єктами може бути тільки інтелектуальним задоволенням від розуміння, це ближче до насолоди від філософських праць, а не від мистецтва. Нові мистецтва, які формують світову культуру сьогодні, це мистецтва спрямовані саме на почуття. І на мою думку саме емоції, проживання глядачем твору, мають набагато вищу цінність, ніж самі художні об’єкти, які без проживаючої їх людини взагалі не мають ніякого сенсу.
Філософ говорить, що раніше митець прагнув бути передовсім людиною, а от авангардисти хотіли бути передовсім митцями, тому звільнялися від людського у мистецтві. Тут не можна не погодитися, оскільки у нефігуративному мистецтві дійсно дуже мало людського, дуже рідко там можна зустріти щось справді живе. Однак актуальне не завжди є дегуманізованим, можемо взяти для прикладу Марину Абрамович, чия творчість нехай і провокативна, але дуже людська. Її проект «У присутності художника» був дуже щирою ілюстрацією до діалогізму, до контакту з Іншим, де і художник, і глядачі, могли дуже глибоко прожити цей контакт. Тому, на мою думку, частина актуального мистецтва повернулася до гуманістичної складової, просто на іншому рівні і іншими засобами (перфоманс), ніж класичне образотворче мистецтво.
Подолання реальності в авангардному мистецтві Ортега-і-Гасет вбачає як у його метафоричності, піднесеності над об’єктами з реальності, «надреалізмі», так і в «інфрареалізмі», тобто у зануренні в деталі, «нижче рівня природної перспективи» (с. 260). Однак обидва ці напрямки часто лишаються цілком у руслі «гуманізованого» мистецтва, метафоричність може не виходити за межі впізнаваності, лишаючись людяною (Модільяні), а деталізованість зображень може навпаки підкреслювати цінність і вагу різних дрібних моментів реальності, на які ми зазвичай не звертаємо увагу (Пруст).
Цікаве міркування Ортеги-і-Гасета стосовно неможливості втілення ідей, оскільки вони є «лише суб’єктивними схемами» (с. 261), які в дійсності нереальні, тому їхнє втілення буде підробкою. Однак тут в очі кидається конфлікт філософських позицій, матеріалізму й ідеалізму, оскільки ще Платон надавав ідеям ваги, більшої за видиму фізичну реальність, нині не так вже й мало людей вірять у реальність, яка невидима, і яку твори мистецтва можуть намагатися зобразити, і це не буде підробкою, а швидше навпаки буде прозрінням більш глибокої суті. Однак є матеріалісти, які це заперечуватимуть.
«Традиційний художник, малюючи портрет, претендує на зображення реальної людини, тоді як насправді - в кращому випадку - його розуму вдалося довільно й схематично відібрати лиш деякі з безлічі штрихів, що складають людську особистість. А що, коли художник вирішить зобразити не реальну людину, а власне про неї уявлення, модель людини? В цьому випадку портрет буде правдою, щирою правдою, тож невдача - неминуча. Змагаючись з реальністю, картина стане тим, чим вона є насправді: образом, тобто реальністю» (с. 262). Як на мене, то якраз модель людини - це неправда про людину. Так само, як і фотографічна передача її зовнішності. Однак кращі фігуративні художники якраз йдуть посередині цих двох крайнощів - вони подають і власне уявлення про людину, і впізнаваний образ її особистості, вони шукають баланс між передачею елементів зовнішності, і елементів внутрішнього світу, і чудово розуміють, що це все буде проведене через їхнє власне суб’єктивне сприйняття.
Наостанок Хосе Ортега-і-Гасет висловлює думку, що може існувати і якийсь «третій шлях» для мистецтва, який не буде ні дегуманізацією, ні поверненням до зужитих і пройдених шляхів (с. 274). Як на мене, то цей третій шлях виник і успішно існує в мистецтві кінця ХХ і початку ХХІ століття, це сучасне фігуративне мистецтво, яке успішно використовує несподівані формальні підходи у композиції, символізм, і зображає те, що в минулому ніколи не зображувалося, і так, як цього ще не було. І, з іншого боку, частина авангарду теж олюднилася, зокрема у багатьох перфомансах глядач стає учасником і проживає різні емоції, які викликає твір. Таке мистецтво не є мейнстрімовим, особливо фігуратив, однак воно існує.
Ортега-і-Гасет, Хосе. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет, Хосе. Вибрані твори. - К.: Основи, 1994. - С. 238-272.
Есей Ортеги-і-Гасета дуже цікавий як спроба проаналізувати «нове мистецтво» фактично у момент його зародження, або зовсім незабаром після цього. Робота вийшла у 1929 році, десь у момент, коли «нове мистецтво» почало дійсно голосно про себе заявляти (хоч зароджуватися почало ще у другій половині ХІХ століття). Оскільки «нове мистецтво» нині вже давно не нове, йому вже більше століття, то я умовно називатиму його авангардним або нефігуративним мистецтвом, оскільки Ортега-і-Гасет веде мову саме про це. Іспанський філософ намагається пояснити чому авангард саме такий, що хотіли цим мистецтвом сказати митці, тощо. Він досить переконливий у своїх поясненнях, якщо подумки перенестися у 1929 рік, однак нині, коли ми можемо бачити увесь сторічний шлях нефігуративного мистецтва, його слова викликають, як мінімум, бажання полемізувати, а то й і повне заперечення. Адже його прогнози не справдилися, питання лишилися без відповідей, і авангард виродився у самокопіювання та самозаперечення. І дегуманізація мистецтва виглядає не виходом до «чистого мистецтва», а простим виродженням чи, у кращому разі, переходом у зовсім іншу царину культури - у філософію.
Хосе Ортега-і-Гасет починає своє дослідження із визначення ключової особливості авангардного мистецтва - його непопулярності. Він намагався відзначити головні особливості нових стилів у музиці та інших видах мистецтва і дійшов висновку, що найбільше кидаються в очі не естетичні відмінності, а соціологічна - неприйняття цього мистецтва широкими верствами. Причому ця непопулярність зовсім іншого ґатунку, ніж непопулярність нового у давніші часи. Раніше нові стилі потребували певного часу, аби завоювати популярність, вони дійсно якийсь час могли бути непопулярними. Однак вони ніколи не були «антипопулярними», як авангард, якому маси завжди будуть протистояти, який за своєю глибинною суттю є непопулярним (с. 239).
Причиною неприйняття авангардного мистецтва широкою публікою було те, що вона його не розуміла. Раніше нове мистецтво не сприймали саме тому, що розуміли його (і їм не подобалося те, що вони розуміли), але з авангардом все інакше. Ортега-і-Гасет вважає, що однією з ключових ознак авангардного мистецтва є те, що воно розмежовує публіку на два класи - тих, хто його розуміє, і тих, хто його не розуміє. Звідси виводиться пояснення ворожості мас до такого мистецтва: «Коли твір мистецтва людині не подобається, але є зрозумілим, вона відчуває свою вищість щодо нього і не має підстав обурюватися. Але коли неприязнь, яку викликає художній твір, є результатом нездатності його зрозуміти, то людина відчуває себе приниженою, і це невиразне відчуття неповноцінності повинно бути компенсоване обуренням як самозахистом» (с. 240).
Як на мене, то хоч ця теза і вірна, але вона мало що насправді говорить про авангардне мистецтво як таке, окрім його намагання принизити ту публіку, яка не може чи не хоче вдаватися у його аналіз. Якщо ж розглядати авангард з точки зору рецептивної естетики, то таке ставлення публіки можна трактувати як вирок цьому мистецтву, адже у тому аспекті саме рецепція визначає сутність твору.
Однак я вбачаю головну неточність Ортеги-і-Гасета в іншому. Можливо у 30-ті роки авангард дійсно не розуміли, однак у наш час кількість людей, які розуміють його, достатньо велика ¬¬¬- це майже вся інтелігенція. При цьому абсолютна більшість тих, хто його розуміє, все одно ставиться до нього негативно, у кращому разі - вибірково негативно (відділяючи цікаві ідеї від порожніх дурниць і повторів).
У нас час взагалі змінилися усі акценти - якщо перші авангардні твори були дійсно цікавими експериментами, спробами побудувати власну філософію мистецтва, то більшість останніх зразків є або абсолютно порожніми, або банальними спробами повторити перші проби авангардистів. Також говорити про непопулярність вже не доводиться - у певних колах це мистецтво досить популярне (на фоні загальної непопулярності образотворчого мистецтва). При цьому особисто я роблю висновок, що лише невелика частина його прихильників дійсно розуміють його, оскільки у галереях нефігуративу поруч висять як дійсно цікаві речі, так і повна банальність. Як на мене, то у мистецьких і навколомистецьких колах це просто спосіб виглядати модним і розумним, або отримати фінансування різноманітних фондів і меценатів. Нині це мистецтво, на відміну від початку століття, є цілком комерційним, адже цінність робіт визначається ціною, за якою вони продаються на аукціонах. Що по суті нічим не відрізняє його від низькопробного кітчу, який теж ставить за мету заробляння грошей, або від «салонного мистецтва» кінця ХІХ століття, проти якого, власне, авангард і повстав у свій час.
Наступна теза Ортеги-і-Гасета теж виглядає дещо дивно у наш час: «Молоде мистецтво допомагає «кращим» побачити себе й подібних собі серед одноманітною юрби, осягнути свою місію небагатьох, які повинні протистояти більшості». Утім, дослідник достатньо об’єктивний, щоб поставити «краще» у лапках, а кількома абзацами нижче додати «це мистецтво не для людей взагалі, а для особливого класу, який, можливо, і не кращий, але вочевидь відрізняється від інших» (с. 241). Наразі, якщо говорити про образотворче мистецтво, то саме нефігуратив є «одноманітною юрбою», якою заповнені мистецькі галереї, тому, власне, вже давно немає більшості, проти якої можна протистояти. Авангард перевів фігуративне мистецтво у підпілля, або витіснив його у кітч (попит на зрозуміле у широких верств населення завжди буде), тому боротися вже немає з ким. Наразі нефігуративне мистецтво - це або якийсь щирий протестний запал окремих митців (у кращому разі), або просто кон’юнктура. Причому протест нині не проти фігуративного мистецтва, а проти якихось суспільних чи політичних моментів, тобто таке мистецтво свідомо або несвідомо обслуговує різні ідеологічні (чи контрідеологічні) запити. Що відсуває естетичну сторону такого мистецтва на маргінес, або взагалі її відкидає. Тобто мистецтво стає не лише дегуманізованим, а й неестетичним, що робить дуже актуальним питання «що є мистецтво?» у наш час.
Що ж є естетичним у мистецтві? Це те, чим мистецтво «подобається», чи щось інше? Ортега-і-Гасет так описує класичне розуміння естетичного сприйняття художнього твору: «Людям подобається п’єса, якщо вони зацікавилися змальованими людськими долями. Любов, ненависть, радощі й жалі персонажів зворушують їхні серця, вони беруть участь у дії так, ніби це відбувається у реальному житті. І вони називають твір «гарним», якщо йому вдалося створити ту необхідну ілюзію, що завдяки їй вигадані персонажі сприймаються як живі» (с. 242). При цьому людям потрібне не «живе» у мистецтві, а можливість відчувати живими самих себе за допомогою творів мистецтва. У мистецтві вони контактують з найбільш цікавими і яскравими моментами життя, що дозволяє їм проживати емоції, які, можливо, в реальному житті їм прожити важко. Особливо яскраво це видно у наш час завдяки кіно - жорстока і неемоційна людина може легко розплакатися на мелодрамі, людина в депресії може розсміятися на комедії. Нові види мистецтва здійснюють активну інтервенцію у душі публіки, але публіку це влаштовує, бо так вона звільняється від тих емоцій чи думок, які інакше не знаходять виходу, або отримує такий досвід, якого в реальному житті отримати не може. І відчуває себе живою. У цьому аспекті образотворче мистецтво повністю програє, саме через це воно вже не має якогось суттєвого впливу на суспільство у ХХ і ХХІ століттях. Спроби авангарду теж здійснювати інтервенції завершуються переважно провалом, бо образотворче мистецтво за своєю суттю більш розраховане на спокійне споглядання.
Ортега-і-Гасет говорить, що люди не здатні бачити твір мистецтва, вони зосереджуються на реальності, яка там зображена. І, мовляв, треба прибрати з твору реальність, фігуратив, прибрати людину, аби вони могли побачити цей чистий твір. От тільки історія мистецтва ХХ століття показує, на мою думку, що цей чистий твір нікому не потрібний і не цікавий, він ніяк не впливає на суспільство. Це те саме, що намагатися зосередитися на екрані кінотеатру, замість того, аби насолоджуватися фільмом. Образотворче мистецтво, як на мене, має оперувати саме образами, впізнаваними людьми, саме ці образи і створюють твір мистецтва, а не якісь формальні елементи виконання. Твір мистецтва - це не просто сукупність фарб на полотні, хоча нефігуратив дуже часто завершується саме цим.
Тому мене не переконують і подальші розважання філософа про те, що мистецтво має «очищуватися» від надто людських елементів, і що це чисте мистецтво будуть здатні сприймати лише люди з особливою чутливістю, це буде мистецтво для митців і т.д. Дійсно, нефігуративне мистецтво зазвичай розуміють лише митці, і для цього не треба якихось особливих чуттів, достатньо базових знань історії мистецтва, теорії мистецтва, композиції, кольорознавства і філософії. Однак розуміти і відчувати естетичне задоволення - це різні речі. У намаганні очиститися від людського, ці витвори часто очищувалися і від того, що робило їх мистецтвом.
Ортега-і-Гасет перелічує ознаки авангардного мистецтва:
1) дегуманізація мистецтва;
2) уникання життєподібних форм;
3) витвір мистецтва має бути нічим іншим, тільки витвором мистецтва;
4) мистецтво вважається лише грою і більше нічим;
5) воно глибоко іронічне;
6) воно стережеться підробки і прагне ретельного виконання;
7) є несерйозним і не впливає на життя.
Цей цікавий перелік містить низку суперечностей. Ретельне виконання у нефігуративі є надзвичайною рідкістю, зазвичай це мистецтво дуже швидке у «виробництві» і дуже неретельне. У ньому годі знайти справжність, у тому числі і через тотальну іронію, за якою митець боязко ховається. Воно, як правило, дуже фальшиве і несправжнє. І саме через це воно ні на що у житті не впливає, і є маргінесом світового культурного процесу. Особливо образотворче мистецтво, оскільки музика і література змогли адаптуватися до нових умов і, хоч і з великими втратами, але продовжують впливати на суспільство.
Ранні авангардисти ставили не завдання «намалювати щось, абсолютно не схоже на людину, будинок або гору, а ставили завдання намалювати людину, якнайменше схожу на саму себе, будинок, який би зберіг від будинку якраз те, що вказує на його метаморфозу» і т.д. (с. 251). Однак, попри цікавість такого підходу, для мене це просто шлях від образотворчого мистецтва до дизайну, успіхи якого у ХХ столітті ніхто не стане заперечувати. Формальний знак - це чудовий логотип, але це не художній образ. Тільки коли він є частиною художнього твору, поглиблюючи його ідейний зміст, він лишається у зоні мистецтва, яке більше за просту технічну вправність.
Ортега-і-Гасет вважає, що слід насолоджуватися не власними емоціями від твору, а самими художніми об’єктами (с. 254-255). Однак від забуває, що така насолода об’єктами може бути тільки інтелектуальним задоволенням від розуміння, це ближче до насолоди від філософських праць, а не від мистецтва. Нові мистецтва, які формують світову культуру сьогодні, це мистецтва спрямовані саме на почуття. І на мою думку саме емоції, проживання глядачем твору, мають набагато вищу цінність, ніж самі художні об’єкти, які без проживаючої їх людини взагалі не мають ніякого сенсу.
Філософ говорить, що раніше митець прагнув бути передовсім людиною, а от авангардисти хотіли бути передовсім митцями, тому звільнялися від людського у мистецтві. Тут не можна не погодитися, оскільки у нефігуративному мистецтві дійсно дуже мало людського, дуже рідко там можна зустріти щось справді живе. Однак актуальне не завжди є дегуманізованим, можемо взяти для прикладу Марину Абрамович, чия творчість нехай і провокативна, але дуже людська. Її проект «У присутності художника» був дуже щирою ілюстрацією до діалогізму, до контакту з Іншим, де і художник, і глядачі, могли дуже глибоко прожити цей контакт. Тому, на мою думку, частина актуального мистецтва повернулася до гуманістичної складової, просто на іншому рівні і іншими засобами (перфоманс), ніж класичне образотворче мистецтво.
Подолання реальності в авангардному мистецтві Ортега-і-Гасет вбачає як у його метафоричності, піднесеності над об’єктами з реальності, «надреалізмі», так і в «інфрареалізмі», тобто у зануренні в деталі, «нижче рівня природної перспективи» (с. 260). Однак обидва ці напрямки часто лишаються цілком у руслі «гуманізованого» мистецтва, метафоричність може не виходити за межі впізнаваності, лишаючись людяною (Модільяні), а деталізованість зображень може навпаки підкреслювати цінність і вагу різних дрібних моментів реальності, на які ми зазвичай не звертаємо увагу (Пруст).
Цікаве міркування Ортеги-і-Гасета стосовно неможливості втілення ідей, оскільки вони є «лише суб’єктивними схемами» (с. 261), які в дійсності нереальні, тому їхнє втілення буде підробкою. Однак тут в очі кидається конфлікт філософських позицій, матеріалізму й ідеалізму, оскільки ще Платон надавав ідеям ваги, більшої за видиму фізичну реальність, нині не так вже й мало людей вірять у реальність, яка невидима, і яку твори мистецтва можуть намагатися зобразити, і це не буде підробкою, а швидше навпаки буде прозрінням більш глибокої суті. Однак є матеріалісти, які це заперечуватимуть.
«Традиційний художник, малюючи портрет, претендує на зображення реальної людини, тоді як насправді - в кращому випадку - його розуму вдалося довільно й схематично відібрати лиш деякі з безлічі штрихів, що складають людську особистість. А що, коли художник вирішить зобразити не реальну людину, а власне про неї уявлення, модель людини? В цьому випадку портрет буде правдою, щирою правдою, тож невдача - неминуча. Змагаючись з реальністю, картина стане тим, чим вона є насправді: образом, тобто реальністю» (с. 262). Як на мене, то якраз модель людини - це неправда про людину. Так само, як і фотографічна передача її зовнішності. Однак кращі фігуративні художники якраз йдуть посередині цих двох крайнощів - вони подають і власне уявлення про людину, і впізнаваний образ її особистості, вони шукають баланс між передачею елементів зовнішності, і елементів внутрішнього світу, і чудово розуміють, що це все буде проведене через їхнє власне суб’єктивне сприйняття.
Наостанок Хосе Ортега-і-Гасет висловлює думку, що може існувати і якийсь «третій шлях» для мистецтва, який не буде ні дегуманізацією, ні поверненням до зужитих і пройдених шляхів (с. 274). Як на мене, то цей третій шлях виник і успішно існує в мистецтві кінця ХХ і початку ХХІ століття, це сучасне фігуративне мистецтво, яке успішно використовує несподівані формальні підходи у композиції, символізм, і зображає те, що в минулому ніколи не зображувалося, і так, як цього ще не було. І, з іншого боку, частина авангарду теж олюднилася, зокрема у багатьох перфомансах глядач стає учасником і проживає різні емоції, які викликає твір. Таке мистецтво не є мейнстрімовим, особливо фігуратив, однак воно існує.