Творчість і критика
Мені здається, у багатьох творчих людей зовсім відсутні здібності сприймати критику, навіть цілком спокійну і дружню. Ти зауважиш якусь незначну помилку, а тебе одразу вважатимуть ворогом. Можна виключно хвалити. Саме тому я стараюся нічого не говорити про твори тих, кого знаю особисто (чи гіпотетично можу перетнутися у житті).
Виключення лише два: я стараюся говорити тільки якщо мені щось подобається, а також тим людям, у спокійному сприйнятті критики якими я впевнений. Останніх одиниці.
Це все про літературу, бо в образотворчому мистецтві я не настільки розбираюся, аби щось компетентно говорити.
Інша сторона - коли критикують тебе - не менш цікава. Гадаю, що університет привчив мене позитивно сприймати критику, адже там чим більше тебе критикують, тим більше шансів зробити дійсно хорошу наукову роботу. Там критика на вагу золота. Це ніби огранка дорогоцінного каменя, якого ти викопав, але не завжди знаєш як його довести до пуття. Мені здається, що і в творчості десь так.
Мені зазвичай щастить на дуже корисну критику, яка допомагає покращувати стиль та й узагалі є чи не єдиною школою літературної майстерності у наших умовах. Бувають, звичайно, якісь кумедні заяви, коли мене намагаються чомусь вчити люди, які й самі не розуміють про що говорять. Були також випадки, коли мене намагалися змусити переробити увесь задум твору, бо там нетрадиційна композиція, але... Читати філологу-літературознавцю лекцію про закони побудови художнього твору - це трохи не за адресою. Невже не зрозуміло, що якщо філолог пише щось не так, як це прийнято, то він робить це навмисне? Правила для того, щоб порушувати їх. Усі визначні твори мистецтва будуються на порушенні чогось, у нас навіть в НАОМА був майстер-клас польської художниці під назвою "Порушення". Якщо я пишу оповідання без сюжету і зовнішніх конфліктів, то це тому, що я хочу написати оповідання без сюжету і зовнішніх кофліктів, а не тому, що я не можу цього зробити. Якщо конфліктів немає на поверхні, то є шанс, що читач відчує ті, що у глибині. І я радше відмовлюся від публікації, аніж буду ламати власний задум і найцінніше.
Я розумію, що, можливо, трохи рано я починаю експериментувати, треба досягти більшого рівня у традиційних рамках. Адже там продовжують траплятися далеко не спеціально задумані помилки і неточності, іноді навіть на сюжетному і конфліктному рівні, не кажучи вже за граматику і стиль.
Починав я писати з різноманітних експериментів на перших курсах університету, але після відмови у видавництві на підставі "це некомерційна проза", вирішив повчити правила і пописати белетристику. "Аеніль" була однією з таких спроб, хоча й тут я не зміг втриматися, аби не зламати дещо традиційну композицію. Є у мені щось, що противиться зовсім вже однозначному слідуванню правилам. Це нудно. Саме тому там відкритий фінал і основна кульмінація зміщена з того місця, де її очікує читач, в інше. Ще й приглушена. Пам'ятаю, як я вагався - лишати як є, чи переписати фінал, аби вже все було зовсім за правилами. Вирішив лишити. Нехай у книги буде менше читачів, але вона подобатиметься мені, аніж навпаки.
Хоча, що цікаво, діти й підлітки, які її читали, не сильно то й звертали увагу на відкритий фінал. Їх це не турбувало. Зауваги, які я чув від них, були плану "похмуро", "мало гумору", "складні імена", "забагато про дорослих". Та й усе. Це дорослі читачі згадували про композицію, про фінал, про відсутність явного розвитку персонажів, і т.д.
Власне, позитивних відгуків (іноді дуже бурхливих) від малознайомих, або й зовсім незнайомих людей було достатньо, аби я не турбувався - книга вдалася і в неї є свій читач. Навіть у цей час, коли художні книги дуже мало хто купує і читає. Тому я й надалі планую працювати так, як мені подобається. Я знаю, що роблю. У тому числі знаю, що роблю іноді й помилки. І я вдячний, коли їх знаходять і вказують на них. Однак ніяка критика не змінить кардинально моїх поглядів на творчість у цілому, на мистецтво, на мої плани і цілі. Я твердо стою на ґрунті із філологічних знань і сміливо йтиму дорогою свого натхнення.
Найближчим часом (коли цей час буде), я планую продовжувати працювати в белетристиці. Мені сподобався цей режим, ці рамки, які вона створює. Я хочу навчитися писати динамічно, так, щоб сюжет затягував читача. Ну й відшліфувати ті речі, які поки не дуже виходять. Тільки коли награюся у це вдосталь, то перейду до якоїсь дійсно серйозної прози.
І наостанок Візенфельд - мій найулюбленіший сучасний художник, якийсь творить саме так, як хотів би я - реалістично і нереалістично водночас, глибоко символічно і атмосферно, недосказано і нерозжовано:
Виключення лише два: я стараюся говорити тільки якщо мені щось подобається, а також тим людям, у спокійному сприйнятті критики якими я впевнений. Останніх одиниці.
Це все про літературу, бо в образотворчому мистецтві я не настільки розбираюся, аби щось компетентно говорити.
Інша сторона - коли критикують тебе - не менш цікава. Гадаю, що університет привчив мене позитивно сприймати критику, адже там чим більше тебе критикують, тим більше шансів зробити дійсно хорошу наукову роботу. Там критика на вагу золота. Це ніби огранка дорогоцінного каменя, якого ти викопав, але не завжди знаєш як його довести до пуття. Мені здається, що і в творчості десь так.
Мені зазвичай щастить на дуже корисну критику, яка допомагає покращувати стиль та й узагалі є чи не єдиною школою літературної майстерності у наших умовах. Бувають, звичайно, якісь кумедні заяви, коли мене намагаються чомусь вчити люди, які й самі не розуміють про що говорять. Були також випадки, коли мене намагалися змусити переробити увесь задум твору, бо там нетрадиційна композиція, але... Читати філологу-літературознавцю лекцію про закони побудови художнього твору - це трохи не за адресою. Невже не зрозуміло, що якщо філолог пише щось не так, як це прийнято, то він робить це навмисне? Правила для того, щоб порушувати їх. Усі визначні твори мистецтва будуються на порушенні чогось, у нас навіть в НАОМА був майстер-клас польської художниці під назвою "Порушення". Якщо я пишу оповідання без сюжету і зовнішніх конфліктів, то це тому, що я хочу написати оповідання без сюжету і зовнішніх кофліктів, а не тому, що я не можу цього зробити. Якщо конфліктів немає на поверхні, то є шанс, що читач відчує ті, що у глибині. І я радше відмовлюся від публікації, аніж буду ламати власний задум і найцінніше.
Я розумію, що, можливо, трохи рано я починаю експериментувати, треба досягти більшого рівня у традиційних рамках. Адже там продовжують траплятися далеко не спеціально задумані помилки і неточності, іноді навіть на сюжетному і конфліктному рівні, не кажучи вже за граматику і стиль.
Починав я писати з різноманітних експериментів на перших курсах університету, але після відмови у видавництві на підставі "це некомерційна проза", вирішив повчити правила і пописати белетристику. "Аеніль" була однією з таких спроб, хоча й тут я не зміг втриматися, аби не зламати дещо традиційну композицію. Є у мені щось, що противиться зовсім вже однозначному слідуванню правилам. Це нудно. Саме тому там відкритий фінал і основна кульмінація зміщена з того місця, де її очікує читач, в інше. Ще й приглушена. Пам'ятаю, як я вагався - лишати як є, чи переписати фінал, аби вже все було зовсім за правилами. Вирішив лишити. Нехай у книги буде менше читачів, але вона подобатиметься мені, аніж навпаки.
Хоча, що цікаво, діти й підлітки, які її читали, не сильно то й звертали увагу на відкритий фінал. Їх це не турбувало. Зауваги, які я чув від них, були плану "похмуро", "мало гумору", "складні імена", "забагато про дорослих". Та й усе. Це дорослі читачі згадували про композицію, про фінал, про відсутність явного розвитку персонажів, і т.д.
Власне, позитивних відгуків (іноді дуже бурхливих) від малознайомих, або й зовсім незнайомих людей було достатньо, аби я не турбувався - книга вдалася і в неї є свій читач. Навіть у цей час, коли художні книги дуже мало хто купує і читає. Тому я й надалі планую працювати так, як мені подобається. Я знаю, що роблю. У тому числі знаю, що роблю іноді й помилки. І я вдячний, коли їх знаходять і вказують на них. Однак ніяка критика не змінить кардинально моїх поглядів на творчість у цілому, на мистецтво, на мої плани і цілі. Я твердо стою на ґрунті із філологічних знань і сміливо йтиму дорогою свого натхнення.
Найближчим часом (коли цей час буде), я планую продовжувати працювати в белетристиці. Мені сподобався цей режим, ці рамки, які вона створює. Я хочу навчитися писати динамічно, так, щоб сюжет затягував читача. Ну й відшліфувати ті речі, які поки не дуже виходять. Тільки коли награюся у це вдосталь, то перейду до якоїсь дійсно серйозної прози.
І наостанок Візенфельд - мій найулюбленіший сучасний художник, якийсь творить саме так, як хотів би я - реалістично і нереалістично водночас, глибоко символічно і атмосферно, недосказано і нерозжовано: