Побачення наосліп
Мені Його подарували на день народження. В продовгуватому конверті, під матової накривкою, з стрічечкою-бантиком.
Все, що вимагалося від мене, - зателефонувати за вказаним номером і домовитися про зустріч - час вибираю я. Протягом року. Як мені буде зручно.
Я довго не наважувалася: екзотика, бачте, такий подарунок. Та і відмовки знаходилися, як завжди, коли вони найменше потрібні. Та на все свій час.
І зустріч призначено.
Я не знала, хто це буде - Він чи Вона. Тому надмірного еротизму в одязі собі не дозволила - щось таке, щоб простір для фантазії лишити, але і не зашита на всі ґудзики. Волосся вільне, макіяж натуральний - тобто відсутній майже, лише легко-рожевий блиск на губах. Навіть заради подарованого побачення не хотілося зраджувати свої звички - не малюватися на вихідних. Різновид самовпевненості чи пофігізм звичайний...
Не встигла я увійти і роззирнутися, як з*явився Він. Так, це був Він, на що я в глибині (та де там в глибині, себе ж не обдуриш) душі розраховувала, ні, просто наївно сподівалася. Отже, перед Нею стояв Він. Весь у білому.Ні, не смокінг з краваткою-метеликом, а такий самий собі кеж*юел, який, власне, собі дозволила і я. Футболка, штани з якоїсь натуральної тканини, білі шкарпетки... І все. Взуття не було. (Хоча, відверто кажучи, це я помітила не відразу). Та і добре, що не було. Бо зараз це мали би бути сандалії, а я терпіти не можу білі шкарпетки в сандаліях.
- Іван.
-Дарія. - Так я представляюся завжди з переляку, розслабленою я вигадую щось інше і менш офіційне.
- Прошу, заходьте... Роздягайтеся, тут є все: одноразова білизна перед Вами... Коли будете готові, привідчиніть двері. Лягайте на живіт. - І пішов.
"Одноразова білизна" була запакована у прозорий пакетик 5х5 см. Такі собі паперові стрінґи. Спочатку я прикинула, а навіщо? Потім - а надівати їх на мої стрінґи чи мої скинути? Мимоволі я роззирнулася на предмет камер. Були, ясна річ. Ото, подумала я, чуваки, що спостерігають за всім тим, регочуть з таких, як я. А може, вже звикли. То ж тільки ми самі про себе можемо думати, що ми унікальні в своїй дурості. Інші ж уже давно звикли, що всі такі.
Я перевдяглася, якщо можна це так назвати, і привідчинила двері. Як і було сказано. Сама лягла.
Він увійшов, запашний, як і весь простір навколо нього, нечутно (бо ж у шкарпетках самих - певне, для того й задумано!), приглушив світло (закрив жалюзі, бо ж день надворі), включив музику - lounge-сопілка-пташині трелі. Romantique у чистому вигляді, без домішок.
Він знав! Він давно уже все знав наперед! Де починати, аби мені не хотілося, щоб це закінчувалося. Його долоні - м*які, теплі, запашні і чутливі - торкнулися моєї спини, наче знали її все життя. Наче знали, що я не люблю, як мене торкаються чужі чоловіки. І знали, як здолати цей бар*єр. Вони ковзали по спині, вниз, до сідниць, а я розтікалася, не чула себе, моє тіло розчинилося під цими долонями і було лише там, де торкалися його долоні. Ніколи ще не почувалася так вільно перед незнайомим мені чоловіком. І він міг робити зі мною все, що хотів. І робив. А я вперше не відчувала дискомфорту і сорому, лежачи колодою, коли наді мною чаклує чоловік. Мій чарівник...
Якоїсь миті (від першої ж!) я подякувала богу і людям, що інші люди не вміють читати наших думок. Хоча... Хто зна, може, було би простіше. Тоді б і бажання виконувалися швидше, якби наші думки не мовчали нами, а говорили. Які безсоромні думки мене огорнули... А коли він торкнувся родимки під правою груддю, я вже була подумала, що все-таки деякі читають... Але ж ні...
"Вам не боляче? Подобається?"
О, так! Ще й як!
"Перевертайтеся на спину."
Нарешті!
Я не хотіла розплющувати очей, щоб не пропустити непоміченим жодного імпульсу, жодного дотику, жодного крихітного, на клітинному рівні, відчуття... Жінка, якоїсь миті до мого блаженства вдерлися думки радості і водночас гордості за себе: "Яка я молодець, що не полінувалася зробити педикюр напередодні". Але ж господи, які можуть бути думки під такими руками! Так, лише безсоромні. Взяти номер його телефону? Ні, це не професійно. Та й замолодий ніби як, про що ми розмовлятимемо? Не зможу ж я весь час тільки тримати його за руки... Хоча... О, ті руки!
"Ви ще трохи полежіть тут." Як?! Уже?! Сама?!
В стелю плювати чи подрімати? Сопілка надривається, птахи знущаються...
Я майже гола і майже беззахисна. А поговорити?
"Перепрошую, Ви вже? Мене тут наступний клієнт чекає".
Я як ошпарена і обдурена скочила по свої речі, бігом вділася, а Він біля дверей. "Ну як, Вам сподобалося?" "Так, супер!" І далі, швидше звідси.
"То Вам сподобалося?" "Звісно, супер!" "Приходьте ще". "Неодмінно!"
Сонце сліпить надвечір*я, перехожі мужчини озираються. Певно, тому що й досі пахну Ним. І я точно знаю, що більше туди не піду. Бо ж побачення наосліп буває лише раз.
P.S. Ніколи не кваптеся, вдіваючи свою, не одноразову, білизну, бо можете її надіти навиворіт. І добре, якщо це помітите тільки ви.