Пишу про Тезе
Аж місяць протягнула від часу, коли повернулася з цієї ( як її описати цю подорож...) багатої подорожі. Це найбезвідповідальніша моя мандрівка (я не особливо переймалася виготовленням документів, збирала речі в останню годину і навіть не дуже похапцем, позичала валізу і в останні 20 хв гнала зі свідоцтвом в супермаркет, щоб купити кагор, і щоб мати що відповісти турботливій касирці, якщо та запитає мене чи є мені 18 років). Я не намагалася запам'ятати імен тих, з ким їду, заспокоюючи себе, що знати лише єдиного організатора це не так вже й безвідповідально. По правді кажучи, саме через таку неспланованість я до миті, аж поки поїзд не рушив на Краків, не вірила, що поїду і таки потраплю в це французьке Тезе. Але щойно потяг вирушив, я чесно пообіцяла не згадувати ніяких робіт, по можливості і турбот, які висушили всі соки, не перейматися бідами які обсіли і найближчих людей і цілковито віддатися молитві за виконання всякої волі Бога.
Я розгублююся про що саме писати, бо плодів цієї подорожі було пребагато.
Я виявила одну гарну річ: коли вдавалося всеціло думки передати тільки Богові, думки, наміри, справи, побажання, мої острахи, мої болячки, тривоги за брата, неспокій за батьків, якісь намагання у всіїх моїх соціальних ролях, я віднаходила чудові якості і думки в собі. Насправді, таке вдалося день аж на третій перебування в Тезе і тривало днів 4 (всього ми пробули в самому Тезе 8 днів і ще 3 дні в різних подорожах). В молитву Тезе входиться одразу, але тишу, яка завжди є важливою її частиною напочатку переносити важко (хоч це лише 10 якихось хвилинок). Постійно закрадаєтсья думка, як це безвідповідально не думати про інших, закинути переживання за все на світі. Але ця ж тиша і мовчанка в ній роблять чудодійні речі: від концентрації на радості, яку відчуваю від того, що знаю, що є Бог, що дуже хочу Його любити, що люблю, переходжу до сприйняття себе як важливої Його дитини, Його руки. Від заспокоєння в собі йде потужна любов, яка об'єднує багато сприятливих якостей. Все це разом помагає відкритися до всіх, хто є довкола. До всіх. Поки пульсує ця спорідненість з Богом і собою, зовсім не важко виходити з себе, не соромно за фізичні вади, які я помічаю в собі, за внутрішні недоліки, які може не кожен помітить в мені, я не думаю ні про зовнішній вигляд, ні про те, як житиму далі. Для мене найвищою сходинкою до святості і то цілком реальною стає лише день сьогоднішній, лише конкретна мить і цілком реальна людина, з якою я перебуваю.
Я перестала себе ганити за те, що дух, привезений з Тезе поволі вичерпувався. Я чесно кажу собі, що такого цілковитого спокою, тиші і відречення я насправді не маю ніколи. Це часи реколекцій з виїздом, можливо час молитви в монастирі, тобто ті періоди, коли я перебуваю в суттєво іншому духовному просторі, ніж той, в якому проводжу будні.
І я не впевнена, що Бог насправді хотів би, щоб я завжди перебувала такому стані неймовірної сили і любові. Коли за два пречудові тижні після повернення з Тезе мій запас ідеальної рівноваги втратився, я одна за одною згадувала нові пісні, привезені з Тезе:
"Боже хай всі мої думки звернуться до Тебе. Біля Тебе світло, Ти про мене не забуваєш. З Тобою допомога, з Тобою спокій. Я не розумію твоїх доріг, але Ти знаєш мою дорогу".
Більше того, мені здалося, що я спустилася до ганебних емоційних розладів (на такі не дозволяється, при відпустці лише місяць тому), проте у цьому може зарадити і наш східний обряд. Ввечері я кажу собі, що останнє слово ще попереду і воно не від мене.
Час перебування в Тезе обдарував чудесним спокоєм. Раз переживши це надзвичайне відчуття врівноваженості, прагну повернутися до нього (вірю, що для цього не обов'язково буду змушена їздити аж до Тезе).
Я вже не шукаю покликання. Слідую у вірності за ним. Це також подарунок, привезений з Тезе.
Я розгублююся про що саме писати, бо плодів цієї подорожі було пребагато.
Я виявила одну гарну річ: коли вдавалося всеціло думки передати тільки Богові, думки, наміри, справи, побажання, мої острахи, мої болячки, тривоги за брата, неспокій за батьків, якісь намагання у всіїх моїх соціальних ролях, я віднаходила чудові якості і думки в собі. Насправді, таке вдалося день аж на третій перебування в Тезе і тривало днів 4 (всього ми пробули в самому Тезе 8 днів і ще 3 дні в різних подорожах). В молитву Тезе входиться одразу, але тишу, яка завжди є важливою її частиною напочатку переносити важко (хоч це лише 10 якихось хвилинок). Постійно закрадаєтсья думка, як це безвідповідально не думати про інших, закинути переживання за все на світі. Але ця ж тиша і мовчанка в ній роблять чудодійні речі: від концентрації на радості, яку відчуваю від того, що знаю, що є Бог, що дуже хочу Його любити, що люблю, переходжу до сприйняття себе як важливої Його дитини, Його руки. Від заспокоєння в собі йде потужна любов, яка об'єднує багато сприятливих якостей. Все це разом помагає відкритися до всіх, хто є довкола. До всіх. Поки пульсує ця спорідненість з Богом і собою, зовсім не важко виходити з себе, не соромно за фізичні вади, які я помічаю в собі, за внутрішні недоліки, які може не кожен помітить в мені, я не думаю ні про зовнішній вигляд, ні про те, як житиму далі. Для мене найвищою сходинкою до святості і то цілком реальною стає лише день сьогоднішній, лише конкретна мить і цілком реальна людина, з якою я перебуваю.
Я перестала себе ганити за те, що дух, привезений з Тезе поволі вичерпувався. Я чесно кажу собі, що такого цілковитого спокою, тиші і відречення я насправді не маю ніколи. Це часи реколекцій з виїздом, можливо час молитви в монастирі, тобто ті періоди, коли я перебуваю в суттєво іншому духовному просторі, ніж той, в якому проводжу будні.
І я не впевнена, що Бог насправді хотів би, щоб я завжди перебувала такому стані неймовірної сили і любові. Коли за два пречудові тижні після повернення з Тезе мій запас ідеальної рівноваги втратився, я одна за одною згадувала нові пісні, привезені з Тезе:
"Боже хай всі мої думки звернуться до Тебе. Біля Тебе світло, Ти про мене не забуваєш. З Тобою допомога, з Тобою спокій. Я не розумію твоїх доріг, але Ти знаєш мою дорогу".
Більше того, мені здалося, що я спустилася до ганебних емоційних розладів (на такі не дозволяється, при відпустці лише місяць тому), проте у цьому може зарадити і наш східний обряд. Ввечері я кажу собі, що останнє слово ще попереду і воно не від мене.
Час перебування в Тезе обдарував чудесним спокоєм. Раз переживши це надзвичайне відчуття врівноваженості, прагну повернутися до нього (вірю, що для цього не обов'язково буду змушена їздити аж до Тезе).
Я вже не шукаю покликання. Слідую у вірності за ним. Це також подарунок, привезений з Тезе.