яке життя? 30 несамовитих днів.
Думаю, якщо не почати нині, то вже не відомо, коли почну.
Це спільна задумка з merezhyvo , якій дякую і за натхнення, і за ідею, і за підтримку.
Такий перший:
(1) БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ
Робота напевно не зовсім робота, якщо там ніколи не трапляється непорозумінь, ніколи небуває стресів. Це якесь животіння, жиріння і нецікаве життя, мабуть. І хоч я направді би й хотіла жити в мирі і злагоді зі всіма, яка, скажіть, мені би була мотивація прагнути до чогось кращого, якщо би й зараз все було не зле? А нині були справжні соровиті крики, бухливі емоції через край, біль в серці і заспокійливий чай. І нарешті! гори прохальних і вдячних молитов.
Думаєте, я мала і дурна, коли радію з таких-ото неприємностей? Та ні, заводять мене вони лише тому, що в них бачу реальну нагоду повправляти свої духовні м'язи, які швидкі до атрофування.
Де суть? - Слухати сварку, почути всі звинування і не забути, знайти в собі сили, щоб все одно полюбити, а не зненавидіти. Це тепер мені писати відносно легко... а процес...
Насамперед посеред білого дня тобі звалюється на голову громи і блискавки невідомо за що. Шукати підмоги нізвідки, а тебе лупцюють по повній програмі, ясне діло, що ти першим ділом шукаєш вільною рукою за ножем чи якоють дубакою, щоб вмастити супротивнику, бо ж за "побоями" і подумати немає коли. Поки я з'ясовую хто і за що так злісно мені краде нервові клітини, які в мене особисто не відновлюються, поволі починає вимальовуватися картина. Врешті-решт, стає зрозуміло, що 1) ми люди, а не звірі, 2) вирішити проблему можна і то досить навіть реалістично, 3) це ще не кінець, але це вже поступ.
З чого починається чудо? - з мацюпусінького і коротенького переломчика. Гарантую, що в кожному непорозумінні чи сварці, стражданні, болю, проблемі і випробуванні буде момент, в якому зазвучить питання чи нагадування. Воно триває якусь мілісекунду і далі або зникає, або назавжди змінює весь подальший перебіг проблеми. Звучить питання: чого я хочу? В мене, в Данки, на язику десяток "hate u", я не "свята та Божа" і в мене свій запас злості і слини для довколишніх стін. Але все це не працює, воно валиться паперовим будиночком і це видно як ясний день. Тоді приходить найкритичніше - треба дозволити себе поламати. Починають дрижати руки, ламає кості і напружуються всі м'язи. Так виходить ненависть і приходить важкість хреста. Я слабну і я не можу. Мені дуже хочеться плакати і поскаржитися якимсь сильним батькам, які заберуть мене звідси. Це все в лічені секудни і ніхто нічого не бачить. Головне витримати і дочекатися наступної наносекунди. Далі приходить "любіть своїх ворогів і благословляйте їх". На щастя, в мене не вороги. В мене поранені, втомлені люди. Ну, і в принципі все. Йдуть підсвідомі молитви, які дозволяють одночасно думати і говорити по справі. Приходить щастя. Серце болить, але вже не шкода.
Що буде далі? - Я чесно не знаю. Мені обіцяють лише важку працю. А я й не шукаю легких шляхів. Скаржитися дуже немає кому, бо в кожного свої біди і мені справді хочеться всіх їх трохи полегшити чи бодай не додавати своїх. Та й нічого хнюпитися в 24 :)
І головне спокійно опісля подякувати. Бо що інше, як не незгоди дозволяють нам пригадувати, якою гарною і міцною зброєю нас авансом нагородили при хрещенні.
Ще багато всякого хочеться втиснути. Але найбільше прагну донести: та не бійтеся ви і довіртеся.
І прошу ваших молитов, щоб не боялася і я :)
Це спільна задумка з merezhyvo , якій дякую і за натхнення, і за ідею, і за підтримку.
Такий перший:
(1) БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ
Робота напевно не зовсім робота, якщо там ніколи не трапляється непорозумінь, ніколи небуває стресів. Це якесь животіння, жиріння і нецікаве життя, мабуть. І хоч я направді би й хотіла жити в мирі і злагоді зі всіма, яка, скажіть, мені би була мотивація прагнути до чогось кращого, якщо би й зараз все було не зле? А нині були справжні соровиті крики, бухливі емоції через край, біль в серці і заспокійливий чай. І нарешті! гори прохальних і вдячних молитов.
Думаєте, я мала і дурна, коли радію з таких-ото неприємностей? Та ні, заводять мене вони лише тому, що в них бачу реальну нагоду повправляти свої духовні м'язи, які швидкі до атрофування.
Де суть? - Слухати сварку, почути всі звинування і не забути, знайти в собі сили, щоб все одно полюбити, а не зненавидіти. Це тепер мені писати відносно легко... а процес...
Насамперед посеред білого дня тобі звалюється на голову громи і блискавки невідомо за що. Шукати підмоги нізвідки, а тебе лупцюють по повній програмі, ясне діло, що ти першим ділом шукаєш вільною рукою за ножем чи якоють дубакою, щоб вмастити супротивнику, бо ж за "побоями" і подумати немає коли. Поки я з'ясовую хто і за що так злісно мені краде нервові клітини, які в мене особисто не відновлюються, поволі починає вимальовуватися картина. Врешті-решт, стає зрозуміло, що 1) ми люди, а не звірі, 2) вирішити проблему можна і то досить навіть реалістично, 3) це ще не кінець, але це вже поступ.
З чого починається чудо? - з мацюпусінького і коротенького переломчика. Гарантую, що в кожному непорозумінні чи сварці, стражданні, болю, проблемі і випробуванні буде момент, в якому зазвучить питання чи нагадування. Воно триває якусь мілісекунду і далі або зникає, або назавжди змінює весь подальший перебіг проблеми. Звучить питання: чого я хочу? В мене, в Данки, на язику десяток "hate u", я не "свята та Божа" і в мене свій запас злості і слини для довколишніх стін. Але все це не працює, воно валиться паперовим будиночком і це видно як ясний день. Тоді приходить найкритичніше - треба дозволити себе поламати. Починають дрижати руки, ламає кості і напружуються всі м'язи. Так виходить ненависть і приходить важкість хреста. Я слабну і я не можу. Мені дуже хочеться плакати і поскаржитися якимсь сильним батькам, які заберуть мене звідси. Це все в лічені секудни і ніхто нічого не бачить. Головне витримати і дочекатися наступної наносекунди. Далі приходить "любіть своїх ворогів і благословляйте їх". На щастя, в мене не вороги. В мене поранені, втомлені люди. Ну, і в принципі все. Йдуть підсвідомі молитви, які дозволяють одночасно думати і говорити по справі. Приходить щастя. Серце болить, але вже не шкода.
Що буде далі? - Я чесно не знаю. Мені обіцяють лише важку працю. А я й не шукаю легких шляхів. Скаржитися дуже немає кому, бо в кожного свої біди і мені справді хочеться всіх їх трохи полегшити чи бодай не додавати своїх. Та й нічого хнюпитися в 24 :)
І головне спокійно опісля подякувати. Бо що інше, як не незгоди дозволяють нам пригадувати, якою гарною і міцною зброєю нас авансом нагородили при хрещенні.
Ще багато всякого хочеться втиснути. Але найбільше прагну донести: та не бійтеся ви і довіртеся.
І прошу ваших молитов, щоб не боялася і я :)