Тихий непогожий день
Є така мрія, яка нині збулася. На Личаківській у Львові є церква Покрови Богородиці. Селезіанський монастир. 
Є дві речі, які притягували до неї: перша - біля церкви є височенна дзвіниця, вигляд з якої мав би бути чудовішим навіть, ніж з ратуші, бо Личаків вищий за центр Львова, друга (про неї я задумалася побувавши у Вільнюсі) - з другого поверху церкви через скляні вікна виглядає точнісінька копія ікони Остробрамської Богородиці, що у Вільнюсі (відмінність лише в тому, що Львівська - викладена мозаїкою і без металевих прикрас). От залізти на вежу ну, дуже вже нам з братом хотілося. Але вежа-дзвіниця зачинена. А сьогодні за чудових обставин нам відкрив її і навіть поліз з нами найнезвичайніший (ззовні) священик-селезіянин (ну, покищо такого я знаю лише одного).
Підійматися довелося металевими драбинами. Про висоту я просто заборонила собі думати. І про те, що драбини приварені і вузькі також. Ми мали десь з 7-10 хвилин щастя підійматися і ще 10 хвилин нарешті побачити все це:
Я звичайно боюся висоти і непевних драбин, підйомів. Я включаю свідомість лише опісля, щоб мати хоч краплю сміливості. Колись я мало не вмерла від страшної дихавки, коли підіймалися на гору Парашку в Карпатах. Було неймовірно соромно за свою невитривалість. Але після того в печерах на Млинках, на камені в Підкамені на мості біля Ворохти, вперше на драбинах в Крехові (тепер це, звичайно, просто дитячі забавки) я ніколи не була сама, без думки, без молитви і вдячності. Ніхто звісно не змушує нікуди лазити, та й рідко мені вдається втрапити на якусь таку адреналінову можливість, але саме в ті хвилини Бога відчутно просто шкірою. І пекло стає реальним. І дорога між одним і іншим справді існує. І лазання по драбині вгору і донизу - суцільна молитва, щоб втрапити в саме те місце.
Є дві речі, які притягували до неї: перша - біля церкви є височенна дзвіниця, вигляд з якої мав би бути чудовішим навіть, ніж з ратуші, бо Личаків вищий за центр Львова, друга (про неї я задумалася побувавши у Вільнюсі) - з другого поверху церкви через скляні вікна виглядає точнісінька копія ікони Остробрамської Богородиці, що у Вільнюсі (відмінність лише в тому, що Львівська - викладена мозаїкою і без металевих прикрас). От залізти на вежу ну, дуже вже нам з братом хотілося. Але вежа-дзвіниця зачинена. А сьогодні за чудових обставин нам відкрив її і навіть поліз з нами найнезвичайніший (ззовні) священик-селезіянин (ну, покищо такого я знаю лише одного).
Підійматися довелося металевими драбинами. Про висоту я просто заборонила собі думати. І про те, що драбини приварені і вузькі також. Ми мали десь з 7-10 хвилин щастя підійматися і ще 10 хвилин нарешті побачити все це:
Я звичайно боюся висоти і непевних драбин, підйомів. Я включаю свідомість лише опісля, щоб мати хоч краплю сміливості. Колись я мало не вмерла від страшної дихавки, коли підіймалися на гору Парашку в Карпатах. Було неймовірно соромно за свою невитривалість. Але після того в печерах на Млинках, на камені в Підкамені на мості біля Ворохти, вперше на драбинах в Крехові (тепер це, звичайно, просто дитячі забавки) я ніколи не була сама, без думки, без молитви і вдячності. Ніхто звісно не змушує нікуди лазити, та й рідко мені вдається втрапити на якусь таку адреналінову можливість, але саме в ті хвилини Бога відчутно просто шкірою. І пекло стає реальним. І дорога між одним і іншим справді існує. І лазання по драбині вгору і донизу - суцільна молитва, щоб втрапити в саме те місце.