Творчість і діти
Колись давно, коли я вагалася чим мені займатися в першу чергу: писати чи фотографувати, я напросилася в студію до одного фотографа - хотіла постажируватися у нього, подивитися як він працює. Ми приємно поспілкувалися і він сказав: «Ми з дружиною так познайомилися: і вона, і я фотографували. В неї виходило набагато краще ніж у мене. Але зараз вона не фотографує. Бо вибрала дітей.»
Тоді я дуже здивувалася: що за дикість і «Домосторой»?! Чому не можна поєднувати дітей і фотографування? Дітей і творчість?!
Коли я завагітніла, то покинула фотографувати так, як раніше (весь хімічний процес робила сама, а для дитини то не дуже добре). Але як хотілося! Через це перейшла на кольорову фотографію і друк в лабораторіях. Через це втратила щось таке, що бриніло в тих чорно-білих знімках.
Але зараз я не про фотографію, а про писання.
Десь читала науково-популярну статтю про хімічні зміни в мозку вагітної жінки. Там розповідали, що є такі речовини, які поєднані з творчістю. Їх кількість у людей різна. Так от під час вагітності їхня кількість часто різко зменшується. А відновлюється потім не у всіх. Це мені пояснило, чому під час вагітності і з малим сином я перестала писати. Бажання писати було. О, яке величезне бажання! Але то було бажання без можливості. Така собі імпотенція. Можна було годинами крутити в руках ручку, маючи жагу творити, але не вичавити навіть піваркуша тексту, який не був би сухим чи фальшивим. Наді мною перестала сяяти та зірочка, що колись не давала спати, поки не напишу, не дорозкажу…
Тоді мені здавалося що от і все, сонечко моє закотилося. Чи точніше - скотилося в колисочку і посміхається щодня, вимахуючи рожевими рученятками.
(До речі, донька так на мене не вплинула. Принаймні цього я не помітила.)
З часом щось стало з’являтися. Та й досі я не відновила всього того, що мала колись. І зараз я радію тому, що іноді маю жагуче бажання до чогось чи в мене зрідка виникає неймовірна радість від того, що сонечко світіть особливо чи дощ вистукує парасолькою…
Іноді мені здається, що я сама винна: надто привчила себе економити свої почуття. Навіть не економити, а притискати їх, щоб вони не вирували, не вистрибували з мене. Бо будь-які сильні емоції, навіть якщо я ще не впізнала їх, перекидаються на дітей ( і найчастіше проявляються зовсім не так як в мене) і тоді вдома таке твориться, що яка там вже творчість! Що поробиш - отака родина емпатів-холериків! Писати коли келих переповниться і почне переливатися через край? Та келих не встигає наповнюватися до краю!
Зараз я пишу. І не погано. Та часто з’являються сумніви: чи не просто це майстерність? Чи є там щось за цими рядками? І відчуваю, що хочу більшого. І, мабуть, можу. Та не дозволяю собі могти.
А, може то просто лінь? І всі ці роздуми просто самовиправдання. (Я ж казала, що я зараз думаю)
Отакі от теми до роздумів: цікаво, як пишуть ті, в кого діти? І успішно пишуть. Чи в них емоції і писання відокремлено? Чи то просто ремесло, чи вони так не передають емоції в родину, або навпаки, емоції родини і творчості не перетинаються? На ці питання я не отримаю відповіді. А все одно думаю.
І чекаю. Чекаю моменту, коли мої діти почнуть отримувати емоції від себе і навколишнього світу, а не лише від вузького кола родини. Коли я спокійно зможу почати бовтати цю воду, яку я щодня намагаюся втримати в спокої.
Звісно, тоді я почну скаржитися, що діти десь в своїх думках, і з мамою, як колись, не поговорять, і на ручках не посидять, і з уроками допомогти не попросять :)). Та це ж зрозуміло: гарно там, де нас нема.
Так, і я дуже-дуже люблю своїх дітей. І, хоча чудово розумію людей, які свідомо вибирають не родину, а творчість, все одно… не розумію їх. Якби я знала як все буде, так само обрала б це шлях.
Наразі це все, що хотіла сьогодні сказати.
Вибачте, що так довго.
Тоді я дуже здивувалася: що за дикість і «Домосторой»?! Чому не можна поєднувати дітей і фотографування? Дітей і творчість?!
Коли я завагітніла, то покинула фотографувати так, як раніше (весь хімічний процес робила сама, а для дитини то не дуже добре). Але як хотілося! Через це перейшла на кольорову фотографію і друк в лабораторіях. Через це втратила щось таке, що бриніло в тих чорно-білих знімках.
Але зараз я не про фотографію, а про писання.
Десь читала науково-популярну статтю про хімічні зміни в мозку вагітної жінки. Там розповідали, що є такі речовини, які поєднані з творчістю. Їх кількість у людей різна. Так от під час вагітності їхня кількість часто різко зменшується. А відновлюється потім не у всіх. Це мені пояснило, чому під час вагітності і з малим сином я перестала писати. Бажання писати було. О, яке величезне бажання! Але то було бажання без можливості. Така собі імпотенція. Можна було годинами крутити в руках ручку, маючи жагу творити, але не вичавити навіть піваркуша тексту, який не був би сухим чи фальшивим. Наді мною перестала сяяти та зірочка, що колись не давала спати, поки не напишу, не дорозкажу…
Тоді мені здавалося що от і все, сонечко моє закотилося. Чи точніше - скотилося в колисочку і посміхається щодня, вимахуючи рожевими рученятками.
(До речі, донька так на мене не вплинула. Принаймні цього я не помітила.)
З часом щось стало з’являтися. Та й досі я не відновила всього того, що мала колись. І зараз я радію тому, що іноді маю жагуче бажання до чогось чи в мене зрідка виникає неймовірна радість від того, що сонечко світіть особливо чи дощ вистукує парасолькою…
Іноді мені здається, що я сама винна: надто привчила себе економити свої почуття. Навіть не економити, а притискати їх, щоб вони не вирували, не вистрибували з мене. Бо будь-які сильні емоції, навіть якщо я ще не впізнала їх, перекидаються на дітей ( і найчастіше проявляються зовсім не так як в мене) і тоді вдома таке твориться, що яка там вже творчість! Що поробиш - отака родина емпатів-холериків! Писати коли келих переповниться і почне переливатися через край? Та келих не встигає наповнюватися до краю!
Зараз я пишу. І не погано. Та часто з’являються сумніви: чи не просто це майстерність? Чи є там щось за цими рядками? І відчуваю, що хочу більшого. І, мабуть, можу. Та не дозволяю собі могти.
А, може то просто лінь? І всі ці роздуми просто самовиправдання. (Я ж казала, що я зараз думаю)
Отакі от теми до роздумів: цікаво, як пишуть ті, в кого діти? І успішно пишуть. Чи в них емоції і писання відокремлено? Чи то просто ремесло, чи вони так не передають емоції в родину, або навпаки, емоції родини і творчості не перетинаються? На ці питання я не отримаю відповіді. А все одно думаю.
І чекаю. Чекаю моменту, коли мої діти почнуть отримувати емоції від себе і навколишнього світу, а не лише від вузького кола родини. Коли я спокійно зможу почати бовтати цю воду, яку я щодня намагаюся втримати в спокої.
Звісно, тоді я почну скаржитися, що діти десь в своїх думках, і з мамою, як колись, не поговорять, і на ручках не посидять, і з уроками допомогти не попросять :)). Та це ж зрозуміло: гарно там, де нас нема.
Так, і я дуже-дуже люблю своїх дітей. І, хоча чудово розумію людей, які свідомо вибирають не родину, а творчість, все одно… не розумію їх. Якби я знала як все буде, так само обрала б це шлях.
Наразі це все, що хотіла сьогодні сказати.
Вибачте, що так довго.