Я думаю
У мене є періоди, коли я всотую. Дивлюся фільми, читаю книжки, журнали, газети, перелопачую Інтернет, вислуховую з друзів, прислухаюся до розмов в транспорті.
Є періоди, коли я щось створюю. Пишу оповідання, казки, пости й коментарі в ЖЖ, плету, шию, ліплю, малюю, граю з дітьми, говорю з друзями…
Є періоди коли я думаю. Ні, звісно, я думаю весь час. Але ось тепер в мене той період, коли я тільки думаю. В моїй голові зараз перевертаються такі масиви думок! Іноді здається, що це - величезні сірі вологі грозові хмари, які накрили небо від горизонту до горизонту, а я перевертаю їх, роздивляючись з різних боків. Думаю про все: про майбутнє дітей, про теми в дитячій літературі, про те, що і як варто писати підлітками, про якийсь новий роман, що живе в моїй голові, про те чи зміниться щось в нашій країні і про те, що краще додавати до спаржі, коли я її тушкую в томаті - орегано чи лавровий листок? Воно все ворушиться і хлюпає. Більшість з цього можна десь прочитати, бо люди про це думали й до мене. Але ті хмари клубочаться й клубочаться. Одні відпливають повільно, ніби ситі слони. А інші йдуть слідом, тримаючись хоботом за хвостик попереднього.
Зараз я думаю. Іноді так втомлююся від усіх цих образів, фраз, ідей! Мені зараз навіть важко говорити. Діти ображаються, що я не чую, що вони мені кажуть. А в мене в голові ворушить якраз хвостом якийсь кит про те, який темп для повісті краще вибрати, щоб читачі і цікавості не втратили, і не втомлювалися від читання. Та повість давним-давно не пишеться, як і ті кілька романів, що відбуваються в моїй в голові. Тобто цими думками цілком можна було б пожертвувати, мабуть. Але поясніть це слонам, які обрали цю стежку не можливо. Вони просто йдуть. Сподіваюся тільки, що ці думки колись справді переллються на папір і з того вийде щось путнє.
Взагалі хотіла не про це написати. Але приплело ось це. Що ж, наступним постом спробую написати саме те, про що хотіла.
Є періоди, коли я щось створюю. Пишу оповідання, казки, пости й коментарі в ЖЖ, плету, шию, ліплю, малюю, граю з дітьми, говорю з друзями…
Є періоди коли я думаю. Ні, звісно, я думаю весь час. Але ось тепер в мене той період, коли я тільки думаю. В моїй голові зараз перевертаються такі масиви думок! Іноді здається, що це - величезні сірі вологі грозові хмари, які накрили небо від горизонту до горизонту, а я перевертаю їх, роздивляючись з різних боків. Думаю про все: про майбутнє дітей, про теми в дитячій літературі, про те, що і як варто писати підлітками, про якийсь новий роман, що живе в моїй голові, про те чи зміниться щось в нашій країні і про те, що краще додавати до спаржі, коли я її тушкую в томаті - орегано чи лавровий листок? Воно все ворушиться і хлюпає. Більшість з цього можна десь прочитати, бо люди про це думали й до мене. Але ті хмари клубочаться й клубочаться. Одні відпливають повільно, ніби ситі слони. А інші йдуть слідом, тримаючись хоботом за хвостик попереднього.
Зараз я думаю. Іноді так втомлююся від усіх цих образів, фраз, ідей! Мені зараз навіть важко говорити. Діти ображаються, що я не чую, що вони мені кажуть. А в мене в голові ворушить якраз хвостом якийсь кит про те, який темп для повісті краще вибрати, щоб читачі і цікавості не втратили, і не втомлювалися від читання. Та повість давним-давно не пишеться, як і ті кілька романів, що відбуваються в моїй в голові. Тобто цими думками цілком можна було б пожертвувати, мабуть. Але поясніть це слонам, які обрали цю стежку не можливо. Вони просто йдуть. Сподіваюся тільки, що ці думки колись справді переллються на папір і з того вийде щось путнє.
Взагалі хотіла не про це написати. Але приплело ось це. Що ж, наступним постом спробую написати саме те, про що хотіла.