Найцінніший скарб
Хай мені пробачить моя редакція, але я не можу не зробити це.
Через тиждень вийде березневий випуск журналу «Вигадуй, думай, грай». І це оповідання буде в тому номері.
Я написала його 30 січня. Коли зовсім не хотілося нічого писати.
А коли відправляла твір нашому літературному редактору, запитала: як вона гадає, чи буде оповідання ще актуальним в березні. Вона впевнено відповіла «Так». Але, гадаю, вона навіть не уявляла, наскільки правдивим воно виявиться. На жаль.
Я зараз хвалитимуся: от стане тепло і ми всією родиною помандруємо до справжніх фортець! Спочатку поїдемо в Кам’янець-Подільський. А ще зазирнемо в Хотинську фортецю. Взагалі - це я вигадав Україною мандрувати! Якось ми кіно дивилися. А там - мужні лицарі в обладунку, і міцні вороги, і гострі стріли! І штурм фортеці… оця фортеця мене і вразила. Я зітхнув і промовив:
- Ех… От щастить тим, за кордоном. У них он які фортеці є! А в нас що?! Самі вітряки!
Татко аж чаєм похлинувся:
- Так це ж наша, українська фортеця і є! Хіба ти не знаєш, скільки в Україні справжніх фортець?!
Виявилося, що я зовсім нічого не знаю. Ми з татком до самої ночі в Інтернеті сиділи. Друзі!.. Виявляється, у нас справжніх височенних і широченних фортець з вежами, підземеллями, вузькими бійницями і казематами - повно! І до них можна просто поїхати і руками помацати. Ой, в мене аж пальці затерпли, коли я уявив, що можу доторкнутися до стіни, яку колись справжні лицарі захищали.
Ця новина аж розпирала! Я кинувся дзвонити своєму другу - Сашку.
- Ти уявляєш! У нас є справжні фортеці! Приходь, покажу.
Та Сашко прийшов не сам. Дорогою зустрів дівчат: нашу однокласницю Ольку Синицю з подругою Наталкою.
Ми сьорбали чай і дивилися фотографії в Інтернеті.
-Так… Щастить тобі, Дімко… - позаздрив Сашко.
- Ага. Можеш справжній скарб знайти! - підтвердила Наталка. - Саме в таких старовинних місцях вони і лежать. Отак просто камінчик при дорозі відсунеш, а під ним -глечик повий золота і коштовностей!
- Тільки знати б де вони лежать… - зітхнула Оля. - Я б на свою частину скарбу комп’ютер купила. Щоб як в тебе - поклацав - і все дізнався. А ти, Наталко?
- А я б купила рушницю… - замріялася дівчина. - Для пейнтболу.
- Чого це?! - обурився Сашко. - Це я мрію в пейнтбол грати!
- Ну й купуй собі. Змагання влаштуємо…
- Ну що ви ділите невідомо що! - гукнув я. - По-перше ми навіть не знаємо де той скарб шукати. І по-друге. Якщо я скарб знайду - він мій буде. - І я показав язика.
Тут мене подушками закидали.
- Твій скарб буде, якщо ти його сам знайдеш. А якщо ми всі разом місце вгадаємо, то спільний буде. Гаразд?! - поставила ультиматум Наталка.
- І як же ти збираєшся його шукати? Скарб - там. А ти - тут! - вигукнув я з-під подушкових завалів.
- Спочатку пообіцяй!
- Обіцяю. Порівну поділимося. То як шукатимемо?
Наталка озирнулася навкруги. І, стишивши голос сказала:
- Ви ж про привидів чули? Є привиди, які… - Наталка зробила довгу паузу. - …які охороняють скарби! Отже треба влаштувати спіритичний сеанс. Тобто викликати Духа і розпитати його. Давайте всі сядемо по колу, візьмемося за руки і промовлятимемо разом: «О, дух, який охороняє скарб в…» Куди ти їдеш? - повернулась до мене Наталка.
- У Кам’янець-Подільський. А ще у Хотин, а ще…
- Та достатньо. «О, дух, який охороняє скарб у фортеці Кам’янця-Подільського, прийди до нас…» Дух явиться і муситиме все нам розказати!
Ми запнули вікна, запалили свічку. Стало темнувато і страшнувато. Ми взялися за руки і затягнули:
- О, дух, який охороняє скарб у фортеці Кам’янця-Подільського, прийди до нас… О, дух, який…
- Стійте! - заволав Сашко. Ми злякано замовкли. - А кого ми викликаємо?! А раптом дух поляка прийде. Чи ще гірше - турок. Там же хто тільки не воював! От ти турецьку розумієш?! - Сашко суворо глянув на Олю.
- Н-ні… трішки польську, але…
- От бачите! Прийде турок, розкаже де скарб, а ми не-зро-зу-мі-ємо!!! Треба нашого викликати! Ще й гарними словами, а не як у тупих американських фільмах!
І ми заспівали нової:
- Душа козача, душа таємнича... чи чуєш нас? Тоді явися... Душа козача, душа таємнича... чи чуєш нас? Тоді явися...
Разів сто вже мабуть сказали. А нічого не відбувалося. Ні, один раз почулися дивні звуки. Та виявилося, що то в животі у Сашка бурчить.
- Все. Нічого не вийде, - зітхнула Наталка. - В нього так живіт грає, що всі духи порозлітаються з переляку. Гадатимуть, що Сашко їх з’їсти хоче! І взагалі - нам вже йти треба.
Перед сном я думав про фортеці і про скарби. Уявляв цілі скрині, повні блискучих камінців і монет. А потім придумував що б на свою частину скарбу придбав: собі круті кросівки, а ще моторолер. Дарма що поки що на ньому їздити не можу. Хай постоїть, поки підросту. Мамі можна якусь гарну прикрасу зі скрині взяти, таткові…
- Ну-ну, - почув я глузливий голос. - І що б ти батькові придбав? Нові чоботи? Такі, щоб салом мастити. Чи ні, волів пару. Чи шаблю?
Я озирнувся: спершись на великий камінь, на мене підсміюючись дивився козак. Справжнісінький такий козак! У хутряній шапці, в кудлатому кожусі, з шаблюкою збоку. Вуса навколо рота темно-русяві і з-під шапки козацька чуприна виглядає.
- Дядьку, ви хто? - здивувався я. І було чого дивуватися! Ніби ж я з ліжка нікуди не вилазив. А тепер стою коло стіни фортеці. А переді мною, внизу, дерева в снігу і річка глибоко в западині в’ється.
- Як хто? - здивувався чоловік. - Я козак Гаврило. Ти ж мене викликав!
- То… це Ви скарб охороняєте? - зрозумів раптом я, що все добре - це в мій сон прийшов козак.
- Охороняю.
- То скажете де скарб… лежить?
- Тю, хлопче! Я ж його о-хо-ро-няю! А не стою, щоб кожному зустрічному віддавати! Цього ще заслужити треба. Довести, що ти мужній, і сильний, і хоробрий. І вмієш власною головою думати… Не так просто мій скарб дістати!
- А я… хоробрий! Від малюків колись собаку відігнав. І сильний - вже гарно підтягуюся, боротьбою займаюся… От думати… чесно кажучи, мій друг Сашко частенько мене піддурює. А я йому вірю.. ех…
- Ну то без доброго жарту козак жити не може! Але по-справжньому над друзями насміхатися не можна! Так Сашкові і передай!
- Ні, він не насміхається! Він гарний друг! - став захищати я товариша.
- О, бачу і ти друг гарний. Що ж робити… сказати про скарб?
- Скажіть. Будь ласка.
- Розумієш, це найдорожча коштовність, яку козаки мали. І її не можна віддати… Ну, гаразд. Я тобі розкажу спочатку бувальщину, щоб ти подумав, чи хочеш цей скарб взяти, бо як візьмеш - муситимеш сам його захищати.
- Колись я стояв на стіні цієї фортеці. Дивився вдалину. І раптом побачив - ворог іде. Ціле військо! Знаєш чого йде? Скарб наш забрати.
- А цей скарб у вас вже тоді був?
- Був, хлопче. І ми його боронили. А ворог хотів наш скарб забрати, нас вбити, а жінок і дітей полонити, щоб вони їм прислуговували. Але той скарб нам шкода було. Ой, як шкода! То встав я, і друзі мої. І билися ми з ворогами, щоб не дістався їм скарб наш.
- І ви перемогли?
- І я загинув… Але скарб наш ми захистили!
- І де він? Де скарб?!
- Скарб? Наш найдорожчий скарб… це - рідна земля. І свобода. Дорожчого від цього нічого немає. Ти гадав, я розповідатиму про коштовності, золото?.. Та якщо ти матимеш золото, але не зможеш за нього купити хліба голодному, чи допомогти сироті, бо хтось забрав твою свободу і забороняє… Чи матимеш гроші, та не зможеш ступити ногою на рідну землю… Ні, синку, свобода - найбільший скарб. Чи зможеш ти взяти цей скарб? Чи зможеш утримати його? Для цього не треба мішка та лопати. Потрібна хоробрість і відвага.
Останні слова линули ніби здалеку. І сам козак Гаврило розтавав. Та останнім зусиллям вигукнув: «Хлопче, виконай моє прохання: як кудись помандруєш, стань на вільному місці і скажи, хоч пошепки: «Батьківщино, будь вільною!»»
- Батьківщино, будь вільною! - вигукнув я і прокинувся. - Україно, будь вільною!
текст: Оксана Давидова
малюнки: Марина Марчук
Через тиждень вийде березневий випуск журналу «Вигадуй, думай, грай». І це оповідання буде в тому номері.
Я написала його 30 січня. Коли зовсім не хотілося нічого писати.
А коли відправляла твір нашому літературному редактору, запитала: як вона гадає, чи буде оповідання ще актуальним в березні. Вона впевнено відповіла «Так». Але, гадаю, вона навіть не уявляла, наскільки правдивим воно виявиться. На жаль.
Я зараз хвалитимуся: от стане тепло і ми всією родиною помандруємо до справжніх фортець! Спочатку поїдемо в Кам’янець-Подільський. А ще зазирнемо в Хотинську фортецю. Взагалі - це я вигадав Україною мандрувати! Якось ми кіно дивилися. А там - мужні лицарі в обладунку, і міцні вороги, і гострі стріли! І штурм фортеці… оця фортеця мене і вразила. Я зітхнув і промовив:
- Ех… От щастить тим, за кордоном. У них он які фортеці є! А в нас що?! Самі вітряки!
Татко аж чаєм похлинувся:
- Так це ж наша, українська фортеця і є! Хіба ти не знаєш, скільки в Україні справжніх фортець?!
Виявилося, що я зовсім нічого не знаю. Ми з татком до самої ночі в Інтернеті сиділи. Друзі!.. Виявляється, у нас справжніх височенних і широченних фортець з вежами, підземеллями, вузькими бійницями і казематами - повно! І до них можна просто поїхати і руками помацати. Ой, в мене аж пальці затерпли, коли я уявив, що можу доторкнутися до стіни, яку колись справжні лицарі захищали.
Ця новина аж розпирала! Я кинувся дзвонити своєму другу - Сашку.
- Ти уявляєш! У нас є справжні фортеці! Приходь, покажу.
Та Сашко прийшов не сам. Дорогою зустрів дівчат: нашу однокласницю Ольку Синицю з подругою Наталкою.
Ми сьорбали чай і дивилися фотографії в Інтернеті.
-Так… Щастить тобі, Дімко… - позаздрив Сашко.
- Ага. Можеш справжній скарб знайти! - підтвердила Наталка. - Саме в таких старовинних місцях вони і лежать. Отак просто камінчик при дорозі відсунеш, а під ним -глечик повий золота і коштовностей!
- Тільки знати б де вони лежать… - зітхнула Оля. - Я б на свою частину скарбу комп’ютер купила. Щоб як в тебе - поклацав - і все дізнався. А ти, Наталко?
- А я б купила рушницю… - замріялася дівчина. - Для пейнтболу.
- Чого це?! - обурився Сашко. - Це я мрію в пейнтбол грати!
- Ну й купуй собі. Змагання влаштуємо…
- Ну що ви ділите невідомо що! - гукнув я. - По-перше ми навіть не знаємо де той скарб шукати. І по-друге. Якщо я скарб знайду - він мій буде. - І я показав язика.
Тут мене подушками закидали.
- Твій скарб буде, якщо ти його сам знайдеш. А якщо ми всі разом місце вгадаємо, то спільний буде. Гаразд?! - поставила ультиматум Наталка.
- І як же ти збираєшся його шукати? Скарб - там. А ти - тут! - вигукнув я з-під подушкових завалів.
- Спочатку пообіцяй!
- Обіцяю. Порівну поділимося. То як шукатимемо?
Наталка озирнулася навкруги. І, стишивши голос сказала:
- Ви ж про привидів чули? Є привиди, які… - Наталка зробила довгу паузу. - …які охороняють скарби! Отже треба влаштувати спіритичний сеанс. Тобто викликати Духа і розпитати його. Давайте всі сядемо по колу, візьмемося за руки і промовлятимемо разом: «О, дух, який охороняє скарб в…» Куди ти їдеш? - повернулась до мене Наталка.
- У Кам’янець-Подільський. А ще у Хотин, а ще…
- Та достатньо. «О, дух, який охороняє скарб у фортеці Кам’янця-Подільського, прийди до нас…» Дух явиться і муситиме все нам розказати!
Ми запнули вікна, запалили свічку. Стало темнувато і страшнувато. Ми взялися за руки і затягнули:
- О, дух, який охороняє скарб у фортеці Кам’янця-Подільського, прийди до нас… О, дух, який…
- Стійте! - заволав Сашко. Ми злякано замовкли. - А кого ми викликаємо?! А раптом дух поляка прийде. Чи ще гірше - турок. Там же хто тільки не воював! От ти турецьку розумієш?! - Сашко суворо глянув на Олю.
- Н-ні… трішки польську, але…
- От бачите! Прийде турок, розкаже де скарб, а ми не-зро-зу-мі-ємо!!! Треба нашого викликати! Ще й гарними словами, а не як у тупих американських фільмах!
І ми заспівали нової:
- Душа козача, душа таємнича... чи чуєш нас? Тоді явися... Душа козача, душа таємнича... чи чуєш нас? Тоді явися...
Разів сто вже мабуть сказали. А нічого не відбувалося. Ні, один раз почулися дивні звуки. Та виявилося, що то в животі у Сашка бурчить.
- Все. Нічого не вийде, - зітхнула Наталка. - В нього так живіт грає, що всі духи порозлітаються з переляку. Гадатимуть, що Сашко їх з’їсти хоче! І взагалі - нам вже йти треба.
Перед сном я думав про фортеці і про скарби. Уявляв цілі скрині, повні блискучих камінців і монет. А потім придумував що б на свою частину скарбу придбав: собі круті кросівки, а ще моторолер. Дарма що поки що на ньому їздити не можу. Хай постоїть, поки підросту. Мамі можна якусь гарну прикрасу зі скрині взяти, таткові…
- Ну-ну, - почув я глузливий голос. - І що б ти батькові придбав? Нові чоботи? Такі, щоб салом мастити. Чи ні, волів пару. Чи шаблю?
Я озирнувся: спершись на великий камінь, на мене підсміюючись дивився козак. Справжнісінький такий козак! У хутряній шапці, в кудлатому кожусі, з шаблюкою збоку. Вуса навколо рота темно-русяві і з-під шапки козацька чуприна виглядає.
- Дядьку, ви хто? - здивувався я. І було чого дивуватися! Ніби ж я з ліжка нікуди не вилазив. А тепер стою коло стіни фортеці. А переді мною, внизу, дерева в снігу і річка глибоко в западині в’ється.
- Як хто? - здивувався чоловік. - Я козак Гаврило. Ти ж мене викликав!
- То… це Ви скарб охороняєте? - зрозумів раптом я, що все добре - це в мій сон прийшов козак.
- Охороняю.
- То скажете де скарб… лежить?
- Тю, хлопче! Я ж його о-хо-ро-няю! А не стою, щоб кожному зустрічному віддавати! Цього ще заслужити треба. Довести, що ти мужній, і сильний, і хоробрий. І вмієш власною головою думати… Не так просто мій скарб дістати!
- А я… хоробрий! Від малюків колись собаку відігнав. І сильний - вже гарно підтягуюся, боротьбою займаюся… От думати… чесно кажучи, мій друг Сашко частенько мене піддурює. А я йому вірю.. ех…
- Ну то без доброго жарту козак жити не може! Але по-справжньому над друзями насміхатися не можна! Так Сашкові і передай!
- Ні, він не насміхається! Він гарний друг! - став захищати я товариша.
- О, бачу і ти друг гарний. Що ж робити… сказати про скарб?
- Скажіть. Будь ласка.
- Розумієш, це найдорожча коштовність, яку козаки мали. І її не можна віддати… Ну, гаразд. Я тобі розкажу спочатку бувальщину, щоб ти подумав, чи хочеш цей скарб взяти, бо як візьмеш - муситимеш сам його захищати.
- Колись я стояв на стіні цієї фортеці. Дивився вдалину. І раптом побачив - ворог іде. Ціле військо! Знаєш чого йде? Скарб наш забрати.
- А цей скарб у вас вже тоді був?
- Був, хлопче. І ми його боронили. А ворог хотів наш скарб забрати, нас вбити, а жінок і дітей полонити, щоб вони їм прислуговували. Але той скарб нам шкода було. Ой, як шкода! То встав я, і друзі мої. І билися ми з ворогами, щоб не дістався їм скарб наш.
- І ви перемогли?
- І я загинув… Але скарб наш ми захистили!
- І де він? Де скарб?!
- Скарб? Наш найдорожчий скарб… це - рідна земля. І свобода. Дорожчого від цього нічого немає. Ти гадав, я розповідатиму про коштовності, золото?.. Та якщо ти матимеш золото, але не зможеш за нього купити хліба голодному, чи допомогти сироті, бо хтось забрав твою свободу і забороняє… Чи матимеш гроші, та не зможеш ступити ногою на рідну землю… Ні, синку, свобода - найбільший скарб. Чи зможеш ти взяти цей скарб? Чи зможеш утримати його? Для цього не треба мішка та лопати. Потрібна хоробрість і відвага.
Останні слова линули ніби здалеку. І сам козак Гаврило розтавав. Та останнім зусиллям вигукнув: «Хлопче, виконай моє прохання: як кудись помандруєш, стань на вільному місці і скажи, хоч пошепки: «Батьківщино, будь вільною!»»
- Батьківщино, будь вільною! - вигукнув я і прокинувся. - Україно, будь вільною!
текст: Оксана Давидова
малюнки: Марина Марчук