Про "Майдан" Кошкіної
ПЕРША СПРОБА
10 місяців збору матеріалів, 40 інтерв’ю, погляд з обох сторін барикад: політичний журналіст Соня Кошкіна (справжнє ім’я - Ксенія Василенко, колишній журналіст «Дня») видала книгу "Майдан: нерозказана історія" про події минулорічної давнини.
«Нерозказана історія» цікава, зокрема, з економічного погляду. Можна сказати, що це - не тільки перший вітчизняний документальний бестселер, а й взірцево втілена піар-стратегія. Акцент робився на ексклюзивності матеріалу, на те, що це «головне розслідування подій Революції Гідності». Кожний крок авторки й видавців супроводжувався галасом; кіногрупа «Вавилон 13» зняла рекламне відео, присвячене «Історії»; презентація за участі деяких героїв книги, в тому числі одіозних діячів скинутого режиму, спричинила неабиякий скандал; так само варто враховувати точно вгаданий суспільний запит, адже засвоєння подій революції в колективній свідомості триває. Як результат, за перші півтори тижні було продано 5600 примірників "Майдану». Подейкують про чималий піратський наклад.
Книга охоплює 7 місяців: від першої маніфестації 21 листопада 2013 року до президентських виборів 2014-о. Всього - чотири частини: «Листопад-грудень 2013», «Січень 2014», «Лютий 2014», четверта називається «Відкриті рани» і в основному присвячена втраті Криму й Донбасу. Кожній частині передує хроніка подій, а всій книзі - коротка замальовка атмосфери в Києві напередодні революції.
Основний недолік, рівно як і перевага цієї роботи - її монологізм. Це книга саме Соні Кошкіної, не історика, не вченого, не політолога, а харизматичної журналістки - не більше і не менше. Суб’єктивний підхід, наприклад, проявляється в намаганні зібрати під одну обкладинку всі злободенні тексти лише заради підвищення цікавості; так з’явилася частина «Відкриті рани» - з викладом загальновідомих фактів про московське православ’я на службі Януковича, про окупацію Криму й Донбасу і з брехливим інтерв’ю Олександра Януковича - котра виглядає зайвою.
Більш прикро, коли авторка починає вдаватися до аналізу, спираючись на дуже хиткі й непрямі докази. Інколи це спрацьовує, як у розборі подій 18-20 лютого: за Кошкіною, бійня відбулася в тому числі через те, що хвалена силова вертикаль у ті дні втратила керованість, перетворившись на скупчення озброєних, спочатку розлючених, а потім переляканих людей, котрі діяли реактивно - з цим важко не погодитись; другий важливий висновок - те, що значна частина Небесної Сотні вбита не снайперами, а цілком конкретним підрозділом «Беркуту». Але гору бере все ж таки теорія змов. Зокрема, подається як доконаний факт, що побиття студентів, зіткнення на Банковій 1 грудня і подальші арешти були здійсненням єдиного прорахованого плану режиму - так само як і вбивства на Грушевського 22 січня і штурм Українського дому 25 січня (чого лише варта назва глави «Жизневський, Нігоян, Сеник - ритуальні смерті») - беззаперечних доказів чому, повторюся, немає. В міркуваннях щодо мотивів учинків Януковича не враховується його особистий кримінальний досвід - а це багато могло б пояснити. Інколи суб’єктивізм сягає майже кумедних крайнощів, як у неприховано апологетичній главі «Юля - на волі». Звільнення Тимошенко подається як одна з центральних перемог революції, а пасаж «з одного боку - труна героя, якого влада Януковича вбила, з іншого - інвалідне крісло політичного конкурента, якого вона покалічила», з урахуванням того, як жваво ця «покалічена» приблизно в ті ж дні грала в пінг-понг і як швидко згодом одужала, викликає, чесно кажучи, посмішку; про «заслуги» ЮВТ у приході Януковича до влади годі й згадувати.
Різного роду художніх перебільшень та риторики тут назагал вистачає, а ось соціального тла, розбору передумов повстання, уточненої хроно- і фактології переламних моментів, і, нарешті, голосу рядових учасників протесту, котрі власне і вирішили долю країни, гостро бракує. Самих лише інтерв’ю, навіть найексклюзивніших, навіть з дуже впливовими особами явно недостатньо. Без свідчень вулиці, так само без фахової, а не конспірологічної аналітики, книга не може вважатися повноцінним розслідуванням, тим паче - «головним».
Знов-таки, Кошкіна - не історик і не науковець, і зробила те, що могла, в рамках свого журналістського таланту. Вся ситуація з «головним розслідуванням» зачіпає масштабнішу проблему осмислення подій 2013-2014 років, яке має включати і систематизацію архівів, і збір свідчень учасників революції, і вихід серйозних досліджень. Соня-Ксенія дійсно здобула багато унікальної інформації, позначила напрям роботи. На «Нерозказану історію» посилатимуться, її включатимуть у списки рекомендованої літератури. Але головні книжки про Майдан ще не написані.
Дмитро Десятерик
10 місяців збору матеріалів, 40 інтерв’ю, погляд з обох сторін барикад: політичний журналіст Соня Кошкіна (справжнє ім’я - Ксенія Василенко, колишній журналіст «Дня») видала книгу "Майдан: нерозказана історія" про події минулорічної давнини.
«Нерозказана історія» цікава, зокрема, з економічного погляду. Можна сказати, що це - не тільки перший вітчизняний документальний бестселер, а й взірцево втілена піар-стратегія. Акцент робився на ексклюзивності матеріалу, на те, що це «головне розслідування подій Революції Гідності». Кожний крок авторки й видавців супроводжувався галасом; кіногрупа «Вавилон 13» зняла рекламне відео, присвячене «Історії»; презентація за участі деяких героїв книги, в тому числі одіозних діячів скинутого режиму, спричинила неабиякий скандал; так само варто враховувати точно вгаданий суспільний запит, адже засвоєння подій революції в колективній свідомості триває. Як результат, за перші півтори тижні було продано 5600 примірників "Майдану». Подейкують про чималий піратський наклад.
Книга охоплює 7 місяців: від першої маніфестації 21 листопада 2013 року до президентських виборів 2014-о. Всього - чотири частини: «Листопад-грудень 2013», «Січень 2014», «Лютий 2014», четверта називається «Відкриті рани» і в основному присвячена втраті Криму й Донбасу. Кожній частині передує хроніка подій, а всій книзі - коротка замальовка атмосфери в Києві напередодні революції.
Основний недолік, рівно як і перевага цієї роботи - її монологізм. Це книга саме Соні Кошкіної, не історика, не вченого, не політолога, а харизматичної журналістки - не більше і не менше. Суб’єктивний підхід, наприклад, проявляється в намаганні зібрати під одну обкладинку всі злободенні тексти лише заради підвищення цікавості; так з’явилася частина «Відкриті рани» - з викладом загальновідомих фактів про московське православ’я на службі Януковича, про окупацію Криму й Донбасу і з брехливим інтерв’ю Олександра Януковича - котра виглядає зайвою.
Більш прикро, коли авторка починає вдаватися до аналізу, спираючись на дуже хиткі й непрямі докази. Інколи це спрацьовує, як у розборі подій 18-20 лютого: за Кошкіною, бійня відбулася в тому числі через те, що хвалена силова вертикаль у ті дні втратила керованість, перетворившись на скупчення озброєних, спочатку розлючених, а потім переляканих людей, котрі діяли реактивно - з цим важко не погодитись; другий важливий висновок - те, що значна частина Небесної Сотні вбита не снайперами, а цілком конкретним підрозділом «Беркуту». Але гору бере все ж таки теорія змов. Зокрема, подається як доконаний факт, що побиття студентів, зіткнення на Банковій 1 грудня і подальші арешти були здійсненням єдиного прорахованого плану режиму - так само як і вбивства на Грушевського 22 січня і штурм Українського дому 25 січня (чого лише варта назва глави «Жизневський, Нігоян, Сеник - ритуальні смерті») - беззаперечних доказів чому, повторюся, немає. В міркуваннях щодо мотивів учинків Януковича не враховується його особистий кримінальний досвід - а це багато могло б пояснити. Інколи суб’єктивізм сягає майже кумедних крайнощів, як у неприховано апологетичній главі «Юля - на волі». Звільнення Тимошенко подається як одна з центральних перемог революції, а пасаж «з одного боку - труна героя, якого влада Януковича вбила, з іншого - інвалідне крісло політичного конкурента, якого вона покалічила», з урахуванням того, як жваво ця «покалічена» приблизно в ті ж дні грала в пінг-понг і як швидко згодом одужала, викликає, чесно кажучи, посмішку; про «заслуги» ЮВТ у приході Януковича до влади годі й згадувати.
Різного роду художніх перебільшень та риторики тут назагал вистачає, а ось соціального тла, розбору передумов повстання, уточненої хроно- і фактології переламних моментів, і, нарешті, голосу рядових учасників протесту, котрі власне і вирішили долю країни, гостро бракує. Самих лише інтерв’ю, навіть найексклюзивніших, навіть з дуже впливовими особами явно недостатньо. Без свідчень вулиці, так само без фахової, а не конспірологічної аналітики, книга не може вважатися повноцінним розслідуванням, тим паче - «головним».
Знов-таки, Кошкіна - не історик і не науковець, і зробила те, що могла, в рамках свого журналістського таланту. Вся ситуація з «головним розслідуванням» зачіпає масштабнішу проблему осмислення подій 2013-2014 років, яке має включати і систематизацію архівів, і збір свідчень учасників революції, і вихід серйозних досліджень. Соня-Ксенія дійсно здобула багато унікальної інформації, позначила напрям роботи. На «Нерозказану історію» посилатимуться, її включатимуть у списки рекомендованої літератури. Але головні книжки про Майдан ще не написані.
Дмитро Десятерик