КРАЇНА ГЛУХИХ: ПРИРЕЧЕНА
Минулої п'ятниці у московському Манежі православні активісти з руху «Божа воля», очолювані сумнозвісним Дмитром Цоріоновим, розгромили експозицію «Скульптури, яких ми не бачимо». На виставці було представлено твори художників і скульпторів Володимира Лемпорта, Миколи Силіса та українця за походженням Вадима Сидура - всі троє з 1954-го по 1968 рік складали творче об'єднання ЛеСС. Найбільш постраждали роботи Сидура. Охорона Манежу не перешкоджала погромникам. Вандалів згодом затримали, проте невдовзі відпустили. Ні Слідчий комітет, ні, тим паче, Російська православна церква на адекватну реакцію не спромоглися.
Вадим Сидур народився 1924 року в Єкатеринославі, нині Дніпропетровськ, у будинку на розі вулиць Козачої та Казанської (нині Комсомольська і Карла Лібкнехта). 1942 року, після військового училища, був призваний на фронт, де командував кулеметною обслугою. 1944-го в бою під Кривим Рогом тяжко поранений в обличчя. Вижив дивом. Наступного року вступив на факультет монументальної скульптури Московського вищого художньо-промислового училища. Працював поза офіційним визнанням. Помер у 1987 р. Залишив по собі понад 500 скульптур, 2000 аркушів графіки, збірку віршів, книжку авангардної прози, кінофільм. Його статуї стоять у Німеччині, США, Росії. Персональний музей відкрито 1989 р. на східній околиці Москви, в районі Перово.
По суті, найкращі скульптури Сидура ієрогліфічні. Прості лінії, внутрішні порожнини перетворюють їх на унікальні об'ємні літери невідомого, але універсального алфавіту, які можна прочитувати знов і знов як текст про пройняте болем, тривогами і надіями людство, про кожну людину окремо, про нашу позбавлену єдності епоху. Найвідоміший пам'ятник Сидура - постать Волаючого (встановлений у Дюссельдорфі) - цілісний, безперервний, відлитий у металі крик за всіма загиблими, всіма скаліченими, всіма, хто страждав душевно чи фізично у страшному столітті.
Радянська влада з її манією забороняти геть усе, що хоча б на йоту відрізняється від соцреалістичного канону, дуже швидко відчула пристрасне мистецтво Сидура як глибоко чуже. Повноцінних персональних виставок за життя він так і не побачив, про встановлення монументальних робіт не могло бути й мови, а з 1972 року йому навіть заборонили ілюструвати книжки й журнали.
Тепер його намагаються знищити знову - ті ж самі войовничі невігласи, з таким самим нахабством і підлістю, в тому ж таки союзі із владою, тільки під іншим прапором. Історія повторюється, і зовсім не як фарс.
Так, це вже було. Витоптували небажане мистецтво, винищували опозицію, йшли з війною на сусідів. Саме тому нинішня Росія, не здатна засвоїти історичні уроки чи вчитися ані на своїх, ані на чужих помилках, приречена. Приречена, як у дим п'яний водій, що сів за кермо гоночного автомобіля без гальм, приречена, як вампір, який у хмільному самоосліпленні йде на сонячне світло, приречена, як охоплений галюцинаціями наркоман, що бачить мальовничу звабливу галявину прямо за вікном свого помешкання на 25 поверсі.
Вандали, пропагандони, вірнопіддані вівці, що мекають в екстазі лояльності, спецслужбісти і спецнегідники - нікого з вас, так само як і вашої Росії, не стане дуже скоро. А Сидур залишиться.
Я раздавлен
Непомерной тяжестью
ответственности
Никем на меня не возложенной
Ничего не могу
предложить человечеству
Для спасения
Остается застыть
Превратиться в бронзовую скульптуру
И стать навсегда
Безмолвным
Взывающим
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
У статті процитовано вірш Вадима Сидура