Дніпропетровський Сектор: інтерв*ю з ВІКТОРІЄЮ НАРІЖНОЮ
Дніпропетровський Сектор
ВІКТОРІЯ НАРІЖНА: «В ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ СТАЛО НАБАГАТО ЛЕГШЕ ДИХАТИ»
Сьогодні в «Дніпропетровському секторі» - Вікторія Наріжна, 32 роки, громадський активіст, філолог-україніст, літератор, публіцист, координатор Сестринської сотні Дніпропетровська, співзасновниця галереї-книгарні «Чорна ящірка».
«26 СІЧНЯ ТРАПИЛОСЯ ТЕ, ЧОГО ДНІПРОПЕТРОВЦІ НЕ ЧЕКАЛИ ВІД ВЛАДИ»
- Як почалася революція для вас?
- Великою мірою, як і для багатьох, після побиття студентів. В Дніпрі теж був мітинг 1 грудня. Однак, попри широку підтримку, городяни не дуже виходили. Ми з друзями зрозуміли, що, якщо нема кількості, то потрібна якість, яскрава картинка, що прозвучала б у ЗМІ. Тож ми роздрукували великим форматом фотографії побитих людей, банери «Не пробачимо крові», тримали в руках маленькі штучні ялинки з траурними стрічками. І люди дійсно дуже реагували, мітинг удався не такий малий, наше послання дійшло до багатьох.
- Хто складав ядро протестів у Дніпрі?
- Наші студенти взагалі не ворушилися, якщо чесно. Максимальний мітинг у грудні - 7000. Зазвичай - 1-2 тисячі. А регулярний дніпропетровський Євромайдан на Європейському бульварі справляв достатньо сумне враження. Складали його переважно літні професійні патріоти, котрі розказували, як вони здобували незалежність наприкінці 1980-х - стара гвардія, як ми їх називали, «дєдушек». Я не впевнена, що вони зрозуміли, за яку саме Європу стоять люди, як і смисл процесів, що відбуваються в суспільстві.
- Коли настав переламний момент? Після «законів про диктатуру» 16 січня?
- Тоді народ сколихнувся, але найактивніші вирушили в Київ. Чимало моїх знайомих просиділи там місяці. Ймовірно, така бідність контингенту може пояснюватися цим. Багато хто передавав гроші та речі на Майдан, тилова система дуже розвинулася. Але при цьому протестувати не планували. Панувала думка: «Ми вже виходили, ну і що те стояння дає?»
- Що ж тоді трапилося 26-го?
- Те, чого дніпропетровці не чекали від влади. У певному сенсі це таки переламний момент - хоч і не спровокував масового виходу на вулиці, але змістив акценти. Ми тут звикли, що місцева влада перечекає, подивиться, чия буде згори, і вже тоді прийме сторону, не буде розриватися, аби виконати якісь неприємні зобов’язання перед центром. І тут раптом отримуємо озброєних битками і травматами в ОДА тітушок, які з-за спин міліції нападають на мітингувальників. Вакханалія побиття поширилася з ОДА на сусідні вулиці, тітушня просто бігала й лупцювала всіх, кого бачила, а потім здавала міліції. Побили, запхали в автозаки, о другій ночі відбувся суд, на якому суддя Бібик - у повністю п’яному стані, просто бухий, як це кажуть, приймав рішення про утримання під вартою. В результаті 22 людей, здебільшого непричетних до протесту, по 2 місяці відбули в СІЗО. Це настільки сильно шокувало, що навіть спричинило певне завмирання активності, мені здається. Наш класичний Євромайдан з «дєдушками» взагалі зробив вигляд, що нічого не відбулося, залишився стояти на своєму бульварі. Ходили навіть чутки, що це був результат домовленостей, що наче мітинг 26 січня вийшов за межі тих домовленостей, але тут нічого напевно сказати не можна.
«100 ЖІНОК З КАСТРУЛЯМИ ТА ІНШИМ ГАМУЗОМ, ЯКІ В НЬОГО БЕЗПЕРЕРВНО КОЛОТЯТЬ - СЕРЙОЗНА СИЛА»
- Яка була ваша реакція?
- Ми задалися питанням, як цю стагнацію подолати. Дівчата, що брали участь в Євромайдані, були незадоволені, що Дніпро не позначений на карті протестів. Саме тоді народилася Сестринська сотня.
Ми провели Жіночу ходу 8 лютого. Вирішили, що нам потрібен похід до ОДА, щоб показати, що нас не залякали. Я спершу не планувала приєднуватися - бо домовилися приносити каструлі, дошки тощо, аби грюкати в них, а мені це здалося занадто гендерно-нормативним для моїх поглядів. Але, оскільки туди включилися мої знайомі і дуже цим горіли, я зрозуміла, що не маю морального права не взяти участь. Нас було близько ста, навряд чи більше, але 100 жінок з каструлями та іншим гамузом, які в нього безперервно колотять - серйозна сила, як виявилося. Народ вивалював на вулиці, щоб подивитися, що коїться. Тобто відбулася невідомо чи ефективна, але ефектна акція, яка змусила багатьох звернути увагу на Дніпропетровськ. Ми вирішили й надалі продовжувати в тому ж дусі. Наприклад, ахметівський 34 канал у нас посідав перше місце серед місцевих телевізійних брехунів - настільки тенденційно висвітлював події, що аж соромно. Ми пікетували їх з заклеєними ротами і з транспарантами «Не можеш не врать - молчи» і знову візуально виграли. Потім планували дуже класну за задумом, іронічну акцію - пікетувати МВС і розмовляти з ними на фені, тобто зрозумілою для них мовою - але вона зірвалася через події в Києві 18-21 лютого. Тож натомість зробили Траурний набат - цілий день, 20-21 лютого, під ОДА ми, одягнені в жалобу, мовчки били в барабани. Не знаю, чи достукалися до когось там нагорі, але трьом кордонам міліції, виставленим проти жменьки жінок, ми так устукалися в голови, що вони вже ладні були нас проклясти.
«ДНІПРО ЯК ВОТЧИНА «РЕГІОНАЛІВ» - ЦЕ ВЕЛИКОЮ МІРОЮ МІФ»
- Зайняття обласної держадміністрації тоді відбулося?
- Пізніше. 26 лютого ніхто нічого не збирався штурмувати. Але пройшла чутка, що над ОДА підніматимуть прапор Росії. Наші оперативно спрацювали, зайняли вже геть порожню будівлю, яку довелося не штурмувати, а обороняти - мішками з піском, колючим дротом і всією - вже можна про це казати - зброєю, що була на руках в активістів. Сказали сепаратистам: полізете - стрілятимемо. Ніяких таких спроб і не було, бо активісте дуже рішуче налаштувалися і мали добру самоорганізацію.
- Загалом, патріотичний підйом у Дніпрі вас не здивував?
- Ні, бо я завжди знала, що Дніпро як вотчина «регіоналів» - це міф великою мірою. Просто тут живуть, як на мене, дуже раціонально мислячі люди, яких важко підняти на боротьбу за абстрактні цінності. Людина може навіть розділяти ці цінності, але при цьому займатиметься своїми конкретними справами. Отакими справами Дніпро й включався в Майдан, як я вже казала: грошовою допомогою, речами тощо. І тут раптом отаке раціональне міркування: забирають наше, забирають Крим. Адже від нас до півострова - 5 годин їзди. Ми звикли так: погрузився в машину, поїхав, покупався, відпочив 2 дні - і назад. Нема людей, які не проводили б у Криму хоча б частину літа. І ось - прийшли, забрали наше! Це, мені здається, спровокувало швидку ідентифікацію: з ким ми. Звідси і ця хвиля патріотизму. Плюс з’явилася купа цілком раціональних завдань, які треба виконати: організація полку національного захисту, батальйонів територіальної оборони, забезпечення армії, наприклад, частин, заблокованих у Криму. Поки саме Дніпропетровськ не придумав, як привезти їжу тому-таки штабу ВМС - вони стояли негодовані. Ближні регіони на кшталт Херсону не могли чомусь це зробити, а дніпряни вибудували цілу схему - посилали автобуси з липовими накладними, купа підприємців у цьому брала участь… Якусь неймовірну кількість провізії туди поставили. Показали себе на високому рівні.
Тож Дніпро насправді дуже давно українське місто. Масштаб приємно вражає, але що це аж такий сюрприз - сказати не можу.
«СОТНЯ - ЦЕ МЕТАФОРА: ХОТІЛОСЯ ПІДКРЕСЛИТИ, ЩО МИ НЕ ПРОСТО ОБ’ЄДНАНІ ЗА СТАТЕВИМ ПРИНЦИПОМ, А Є САМЕ СЕСТРАМИ, БЛИЗЬКИМИ ПО ДУХУ»
- Що зараз робить ваш сестринський рух?
- Сестринська сотня - це скоріше творча група, але ми плануємо перейти до створення повноцінного жіночого руху в Дніпрі як проміжної ланки між академічним фемінізмом, який займається винятково дослідженнями, лекціями - та якимись епатажем на кшталт «Пуссі Райот» - тобто, з одного боку - незвичні акції, котрі змушували б людей включати мозок, з другого - просвітництво. Тут є над чим працювати. Але поки не вдалося.
- Чому?
- Бо довелося включатися в нудні бюрократичні клопоти. Ми взяли на себе організацію прес-служби в Штабі національного захисту - окрім нас, не було кому це робити. Також працюємо в публічному просторі. Наприклад, відкриття алеї Небесної сотні з залученням художників і проведенням поминальної неділі - геть новий формат, коли можна до ОДА прийти, з’їсти пасочку, діти граються, малюють крейдою, всі бажаючі роблять свій маленький внесок в оформлення стенду. Ми всім пропонували: «хочете пофарбувати?» Було видно, що це для людей дуже важливо, що вони не просто прийшли подивитися, а й внести свою часточку.
- Що ж тоді наразі являє собою Сестринська сотня?
- Сам по собі актив - 7-8 чоловік. Але на демонстрації якраз і приходила приблизно ота сотня. В нашій групі у Facebook багато співчуваючих жінок. Сотня - це метафора: хотілося підкреслити, що ми не просто об’єднані за статевим принципом, а є саме сестрами, близькими по духу. І, звісно, сотня - як нагадування про рішучість опору на Майдані. Зараз почнемо реєструватися як громадська організація - побачимо, скільком близькі наші ідеали.
- Йдеться про права жінок?
- Ширше. Наша мета - працювати над тим, щоб в українському суспільстві, навіть на локальному рівні, в Дніпрі, з’явилося розуміння того, що ролі можуть бути дуже різними, що жінка-домогосподарка, яка варить чоловікові борщ, доглядає дітей - це добре, якщо їй так комфортно, але якщо вона хоче водити реактивний літак, або не виходить заміж, не народжує дітей, аби зайнятися кар’єрою - це теж нормально. Це все - різні обличчя жіноцтва, і всі вони однаково привабливі, головне, аби були можливості реалізувати свої бажання, свій погляд на життя. Причому так само хочемо розширювати погляд і на ролі чоловіків. Бо це насправді тісно переплетені речі. Проблеми з правами чоловіків теж є. Наприклад, чоловікові не дуже легко взяти декретну відпустку - закон це йому наче дозволяє, але суспільна думка тисне в геть інакшому напрямі і робить це практично неможливим. Так само важко взяти лікарняний за дитиною - начальник обов’язково спитає: «Чому дружина не може цього зробити?» Отримати пенсію по втраті годувальника, якщо дружина заробляла і передчасно померла, взагалі практично неможливо. І так далі. Це все входить в список проблем, для нас актуальних. Тож це навіть рух не за права жінок, а за гендерну рівність і за гендерне розмаїття, за розширення горизонтів.
««ЧОРНА ЯЩІРКА» ЗДОБУЛА СЛАВУ КУЛЬТОВОГО МІСЦЯ ЗА 2,5 РОКИ»
- Ви ще літератор. Не заважає цьому громадська активність?
- Громадська активність - не зовсім моє, але робиш те, що треба робити. Ось наша галерея-книгарня «Чорна ящірка» - навіть не бізнес, а свого роду хобі та культурна місія. Теж заважає літераторству, але треба. Втім, я літератор вряди-годи, пишу набігами і в стіл. Є плани щось публікувати, але це постійно відкладається через інакші справи. Ще перекладацька робота - теж діло, коли можна відсунути свої письменницькі амбіції на потім і зайнятися чимсь більш корисним і прикладним.
- Яка зараз ситуація в Дніпрі в літературі?
- Складна. Був один проект: ми робили на базі «Чорної ящірки» літературну школу «Курс молодого графомана». По результату з’явилася колективна повість, написана випускниками, публікація зірвалася через зимові події, думаю, в Мережі вивісимо. Сама школа була спробою подолати літературну порожнечу Дніпра. Так, є автори, є якась російськомовна спільнота, спільнота фантастів, але жодного гучного імені, нема повноцінного літературного процесу. Це велика прикрість. Міф індустріального міста багато на чому позначається. Галерей малувато, гучні виставки не привозять, театри не доїжджають. Звісно, Дніпру не обов’язково претендувати на звання культурної столиці. Але створити простір, щоби забезпечити голодному споживачу культурного продукту цей продукт - мрія, над якою хочеться працювати.
- Ну, «Чорна ящірка» - гарний крок у цьому напрямі.
- Ми здобули славу культового місця за 2,5 роки. По гостях помітно, що нас включили в програму обов’язкових для відвідування місць. Хочеться розвиватися ширше. Подивимося. За ці півроку ми підтопталися сильно, бо були постійно на Майдані, адже це цілковито волонтерський проект. Інколи нема кого навіть на господарстві лишити. Сподіваюся, що зараз поновимо нормальне функціонування.
«ХОЧА Я ВСЕ ЖИТТЯ ЖИВУ В ДНІПРІ, АЛЕ ЗАРАЗ ПОЧУВАЮСЯ ТУТ НАБАГАТО БІЛЬШЕ ВДОМА, НІЖ РАНІШЕ»
- Наскільки все змінилося - бачу в першу чергу по стосунках між владою та людьми, по стосунках у міському просторі. Ті ж самі розмальовані піаніно біля ОДА - це, до речі, теж справа рук Сестринської сотні, яка долучилася до всеукраїнської акції «Інструмент свободи» - успішно прижилися там, музиканти можуть прийти пограти ввечері. Виникає відчуття, що оце все мій дім. І така кількість прапорів теж позначає спільність. Ти помахав людині з прапорцем у машині, тобі помахали - наче ми всі рідні тут. Одне слово, змінилося відчуття міста. Стало набагато легше дихати. Хоча я все життя живу в Дніпрі, але зараз почуваюся тут набагато більше вдома, ніж раніше.
Дмитро Десятерик, «День», Дніпропетровськ-Київ
ВІКТОРІЯ НАРІЖНА: «В ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ СТАЛО НАБАГАТО ЛЕГШЕ ДИХАТИ»
Сьогодні в «Дніпропетровському секторі» - Вікторія Наріжна, 32 роки, громадський активіст, філолог-україніст, літератор, публіцист, координатор Сестринської сотні Дніпропетровська, співзасновниця галереї-книгарні «Чорна ящірка».
«26 СІЧНЯ ТРАПИЛОСЯ ТЕ, ЧОГО ДНІПРОПЕТРОВЦІ НЕ ЧЕКАЛИ ВІД ВЛАДИ»
- Як почалася революція для вас?
- Великою мірою, як і для багатьох, після побиття студентів. В Дніпрі теж був мітинг 1 грудня. Однак, попри широку підтримку, городяни не дуже виходили. Ми з друзями зрозуміли, що, якщо нема кількості, то потрібна якість, яскрава картинка, що прозвучала б у ЗМІ. Тож ми роздрукували великим форматом фотографії побитих людей, банери «Не пробачимо крові», тримали в руках маленькі штучні ялинки з траурними стрічками. І люди дійсно дуже реагували, мітинг удався не такий малий, наше послання дійшло до багатьох.
- Хто складав ядро протестів у Дніпрі?
- Наші студенти взагалі не ворушилися, якщо чесно. Максимальний мітинг у грудні - 7000. Зазвичай - 1-2 тисячі. А регулярний дніпропетровський Євромайдан на Європейському бульварі справляв достатньо сумне враження. Складали його переважно літні професійні патріоти, котрі розказували, як вони здобували незалежність наприкінці 1980-х - стара гвардія, як ми їх називали, «дєдушек». Я не впевнена, що вони зрозуміли, за яку саме Європу стоять люди, як і смисл процесів, що відбуваються в суспільстві.
- Коли настав переламний момент? Після «законів про диктатуру» 16 січня?
- Тоді народ сколихнувся, але найактивніші вирушили в Київ. Чимало моїх знайомих просиділи там місяці. Ймовірно, така бідність контингенту може пояснюватися цим. Багато хто передавав гроші та речі на Майдан, тилова система дуже розвинулася. Але при цьому протестувати не планували. Панувала думка: «Ми вже виходили, ну і що те стояння дає?»
- Що ж тоді трапилося 26-го?
- Те, чого дніпропетровці не чекали від влади. У певному сенсі це таки переламний момент - хоч і не спровокував масового виходу на вулиці, але змістив акценти. Ми тут звикли, що місцева влада перечекає, подивиться, чия буде згори, і вже тоді прийме сторону, не буде розриватися, аби виконати якісь неприємні зобов’язання перед центром. І тут раптом отримуємо озброєних битками і травматами в ОДА тітушок, які з-за спин міліції нападають на мітингувальників. Вакханалія побиття поширилася з ОДА на сусідні вулиці, тітушня просто бігала й лупцювала всіх, кого бачила, а потім здавала міліції. Побили, запхали в автозаки, о другій ночі відбувся суд, на якому суддя Бібик - у повністю п’яному стані, просто бухий, як це кажуть, приймав рішення про утримання під вартою. В результаті 22 людей, здебільшого непричетних до протесту, по 2 місяці відбули в СІЗО. Це настільки сильно шокувало, що навіть спричинило певне завмирання активності, мені здається. Наш класичний Євромайдан з «дєдушками» взагалі зробив вигляд, що нічого не відбулося, залишився стояти на своєму бульварі. Ходили навіть чутки, що це був результат домовленостей, що наче мітинг 26 січня вийшов за межі тих домовленостей, але тут нічого напевно сказати не можна.
«100 ЖІНОК З КАСТРУЛЯМИ ТА ІНШИМ ГАМУЗОМ, ЯКІ В НЬОГО БЕЗПЕРЕРВНО КОЛОТЯТЬ - СЕРЙОЗНА СИЛА»
- Яка була ваша реакція?
- Ми задалися питанням, як цю стагнацію подолати. Дівчата, що брали участь в Євромайдані, були незадоволені, що Дніпро не позначений на карті протестів. Саме тоді народилася Сестринська сотня.
Ми провели Жіночу ходу 8 лютого. Вирішили, що нам потрібен похід до ОДА, щоб показати, що нас не залякали. Я спершу не планувала приєднуватися - бо домовилися приносити каструлі, дошки тощо, аби грюкати в них, а мені це здалося занадто гендерно-нормативним для моїх поглядів. Але, оскільки туди включилися мої знайомі і дуже цим горіли, я зрозуміла, що не маю морального права не взяти участь. Нас було близько ста, навряд чи більше, але 100 жінок з каструлями та іншим гамузом, які в нього безперервно колотять - серйозна сила, як виявилося. Народ вивалював на вулиці, щоб подивитися, що коїться. Тобто відбулася невідомо чи ефективна, але ефектна акція, яка змусила багатьох звернути увагу на Дніпропетровськ. Ми вирішили й надалі продовжувати в тому ж дусі. Наприклад, ахметівський 34 канал у нас посідав перше місце серед місцевих телевізійних брехунів - настільки тенденційно висвітлював події, що аж соромно. Ми пікетували їх з заклеєними ротами і з транспарантами «Не можеш не врать - молчи» і знову візуально виграли. Потім планували дуже класну за задумом, іронічну акцію - пікетувати МВС і розмовляти з ними на фені, тобто зрозумілою для них мовою - але вона зірвалася через події в Києві 18-21 лютого. Тож натомість зробили Траурний набат - цілий день, 20-21 лютого, під ОДА ми, одягнені в жалобу, мовчки били в барабани. Не знаю, чи достукалися до когось там нагорі, але трьом кордонам міліції, виставленим проти жменьки жінок, ми так устукалися в голови, що вони вже ладні були нас проклясти.
«ДНІПРО ЯК ВОТЧИНА «РЕГІОНАЛІВ» - ЦЕ ВЕЛИКОЮ МІРОЮ МІФ»
- Зайняття обласної держадміністрації тоді відбулося?
- Пізніше. 26 лютого ніхто нічого не збирався штурмувати. Але пройшла чутка, що над ОДА підніматимуть прапор Росії. Наші оперативно спрацювали, зайняли вже геть порожню будівлю, яку довелося не штурмувати, а обороняти - мішками з піском, колючим дротом і всією - вже можна про це казати - зброєю, що була на руках в активістів. Сказали сепаратистам: полізете - стрілятимемо. Ніяких таких спроб і не було, бо активісте дуже рішуче налаштувалися і мали добру самоорганізацію.
- Загалом, патріотичний підйом у Дніпрі вас не здивував?
- Ні, бо я завжди знала, що Дніпро як вотчина «регіоналів» - це міф великою мірою. Просто тут живуть, як на мене, дуже раціонально мислячі люди, яких важко підняти на боротьбу за абстрактні цінності. Людина може навіть розділяти ці цінності, але при цьому займатиметься своїми конкретними справами. Отакими справами Дніпро й включався в Майдан, як я вже казала: грошовою допомогою, речами тощо. І тут раптом отаке раціональне міркування: забирають наше, забирають Крим. Адже від нас до півострова - 5 годин їзди. Ми звикли так: погрузився в машину, поїхав, покупався, відпочив 2 дні - і назад. Нема людей, які не проводили б у Криму хоча б частину літа. І ось - прийшли, забрали наше! Це, мені здається, спровокувало швидку ідентифікацію: з ким ми. Звідси і ця хвиля патріотизму. Плюс з’явилася купа цілком раціональних завдань, які треба виконати: організація полку національного захисту, батальйонів територіальної оборони, забезпечення армії, наприклад, частин, заблокованих у Криму. Поки саме Дніпропетровськ не придумав, як привезти їжу тому-таки штабу ВМС - вони стояли негодовані. Ближні регіони на кшталт Херсону не могли чомусь це зробити, а дніпряни вибудували цілу схему - посилали автобуси з липовими накладними, купа підприємців у цьому брала участь… Якусь неймовірну кількість провізії туди поставили. Показали себе на високому рівні.
Тож Дніпро насправді дуже давно українське місто. Масштаб приємно вражає, але що це аж такий сюрприз - сказати не можу.
«СОТНЯ - ЦЕ МЕТАФОРА: ХОТІЛОСЯ ПІДКРЕСЛИТИ, ЩО МИ НЕ ПРОСТО ОБ’ЄДНАНІ ЗА СТАТЕВИМ ПРИНЦИПОМ, А Є САМЕ СЕСТРАМИ, БЛИЗЬКИМИ ПО ДУХУ»
- Що зараз робить ваш сестринський рух?
- Сестринська сотня - це скоріше творча група, але ми плануємо перейти до створення повноцінного жіночого руху в Дніпрі як проміжної ланки між академічним фемінізмом, який займається винятково дослідженнями, лекціями - та якимись епатажем на кшталт «Пуссі Райот» - тобто, з одного боку - незвичні акції, котрі змушували б людей включати мозок, з другого - просвітництво. Тут є над чим працювати. Але поки не вдалося.
- Чому?
- Бо довелося включатися в нудні бюрократичні клопоти. Ми взяли на себе організацію прес-служби в Штабі національного захисту - окрім нас, не було кому це робити. Також працюємо в публічному просторі. Наприклад, відкриття алеї Небесної сотні з залученням художників і проведенням поминальної неділі - геть новий формат, коли можна до ОДА прийти, з’їсти пасочку, діти граються, малюють крейдою, всі бажаючі роблять свій маленький внесок в оформлення стенду. Ми всім пропонували: «хочете пофарбувати?» Було видно, що це для людей дуже важливо, що вони не просто прийшли подивитися, а й внести свою часточку.
- Що ж тоді наразі являє собою Сестринська сотня?
- Сам по собі актив - 7-8 чоловік. Але на демонстрації якраз і приходила приблизно ота сотня. В нашій групі у Facebook багато співчуваючих жінок. Сотня - це метафора: хотілося підкреслити, що ми не просто об’єднані за статевим принципом, а є саме сестрами, близькими по духу. І, звісно, сотня - як нагадування про рішучість опору на Майдані. Зараз почнемо реєструватися як громадська організація - побачимо, скільком близькі наші ідеали.
- Йдеться про права жінок?
- Ширше. Наша мета - працювати над тим, щоб в українському суспільстві, навіть на локальному рівні, в Дніпрі, з’явилося розуміння того, що ролі можуть бути дуже різними, що жінка-домогосподарка, яка варить чоловікові борщ, доглядає дітей - це добре, якщо їй так комфортно, але якщо вона хоче водити реактивний літак, або не виходить заміж, не народжує дітей, аби зайнятися кар’єрою - це теж нормально. Це все - різні обличчя жіноцтва, і всі вони однаково привабливі, головне, аби були можливості реалізувати свої бажання, свій погляд на життя. Причому так само хочемо розширювати погляд і на ролі чоловіків. Бо це насправді тісно переплетені речі. Проблеми з правами чоловіків теж є. Наприклад, чоловікові не дуже легко взяти декретну відпустку - закон це йому наче дозволяє, але суспільна думка тисне в геть інакшому напрямі і робить це практично неможливим. Так само важко взяти лікарняний за дитиною - начальник обов’язково спитає: «Чому дружина не може цього зробити?» Отримати пенсію по втраті годувальника, якщо дружина заробляла і передчасно померла, взагалі практично неможливо. І так далі. Це все входить в список проблем, для нас актуальних. Тож це навіть рух не за права жінок, а за гендерну рівність і за гендерне розмаїття, за розширення горизонтів.
««ЧОРНА ЯЩІРКА» ЗДОБУЛА СЛАВУ КУЛЬТОВОГО МІСЦЯ ЗА 2,5 РОКИ»
- Ви ще літератор. Не заважає цьому громадська активність?
- Громадська активність - не зовсім моє, але робиш те, що треба робити. Ось наша галерея-книгарня «Чорна ящірка» - навіть не бізнес, а свого роду хобі та культурна місія. Теж заважає літераторству, але треба. Втім, я літератор вряди-годи, пишу набігами і в стіл. Є плани щось публікувати, але це постійно відкладається через інакші справи. Ще перекладацька робота - теж діло, коли можна відсунути свої письменницькі амбіції на потім і зайнятися чимсь більш корисним і прикладним.
- Яка зараз ситуація в Дніпрі в літературі?
- Складна. Був один проект: ми робили на базі «Чорної ящірки» літературну школу «Курс молодого графомана». По результату з’явилася колективна повість, написана випускниками, публікація зірвалася через зимові події, думаю, в Мережі вивісимо. Сама школа була спробою подолати літературну порожнечу Дніпра. Так, є автори, є якась російськомовна спільнота, спільнота фантастів, але жодного гучного імені, нема повноцінного літературного процесу. Це велика прикрість. Міф індустріального міста багато на чому позначається. Галерей малувато, гучні виставки не привозять, театри не доїжджають. Звісно, Дніпру не обов’язково претендувати на звання культурної столиці. Але створити простір, щоби забезпечити голодному споживачу культурного продукту цей продукт - мрія, над якою хочеться працювати.
- Ну, «Чорна ящірка» - гарний крок у цьому напрямі.
- Ми здобули славу культового місця за 2,5 роки. По гостях помітно, що нас включили в програму обов’язкових для відвідування місць. Хочеться розвиватися ширше. Подивимося. За ці півроку ми підтопталися сильно, бо були постійно на Майдані, адже це цілковито волонтерський проект. Інколи нема кого навіть на господарстві лишити. Сподіваюся, що зараз поновимо нормальне функціонування.
«ХОЧА Я ВСЕ ЖИТТЯ ЖИВУ В ДНІПРІ, АЛЕ ЗАРАЗ ПОЧУВАЮСЯ ТУТ НАБАГАТО БІЛЬШЕ ВДОМА, НІЖ РАНІШЕ»
- Наскільки все змінилося - бачу в першу чергу по стосунках між владою та людьми, по стосунках у міському просторі. Ті ж самі розмальовані піаніно біля ОДА - це, до речі, теж справа рук Сестринської сотні, яка долучилася до всеукраїнської акції «Інструмент свободи» - успішно прижилися там, музиканти можуть прийти пограти ввечері. Виникає відчуття, що оце все мій дім. І така кількість прапорів теж позначає спільність. Ти помахав людині з прапорцем у машині, тобі помахали - наче ми всі рідні тут. Одне слово, змінилося відчуття міста. Стало набагато легше дихати. Хоча я все життя живу в Дніпрі, але зараз почуваюся тут набагато більше вдома, ніж раніше.
Дмитро Десятерик, «День», Дніпропетровськ-Київ