«Життя Адель» / La Vie d'Adèle - chapitre 1 & 2 (Абделатіф Кешиш, Франція-Бельгія-Іспанія, 2013)
назва рецензії: ПІСНЯ НЕВИННОСТІ ТА ДОСВІДУ
Синій - найтепліший колір. Звучить як нісенітниця. Для двох дівчат, які озирнулися одна на одну на пішохідному переході - ні. «Синій - найтепліший колір» - назва коміксу Жулі Маро, за яким знято фільм французького режисера Абделатіфа Кешиша «Життя Адель», відзначений «Золотою пальмовою гілкою» в Каннах цього року, причому вперше в історії фестивалю «Пальмою» нагородили двох акторок - виконавиць головних ролей Адель Екзаркопулос і Лєа Сейду.
Усе на поверхні: дві дівчини закохалися одна в одну, були щасливі, в однієї все перегоріло, друга болісно пережила розрив, кожна пішла своєю дорогою. Простота і прямолінійність (взагалі властиві Кешишу - варто пригадати його попередні роботи) збивають з пантелику, надто ж сьогодні, у часи віртуозних вправ з формою. Чому саме така, очевидно не новаторська за своєю мовою стрічка стала мистецькою сенсацією?
Для цього треба зрозуміти, що тут відбувається.
Отже, вони зустрілися - ексцентрична художниця Емма (Леа Сейду) з коротким синім волоссям і юна студентка-філолог Адель (Адель Екзаркопулос), яка шукає себе. Їхня перша скороминуща зустріч на переході - лише секундний обмін поглядами - варта найяскравішої еротики. Еротика теж буде, і багато, але вона не є головною принадою, слугуючи радше чимось на кшталт живописних вставок в основну оповідь; схожим чином у кадрі з’являються, наприклад, класичні полотна з оголеною натурою.
Кешиш розгортає оповідь надзвичайно докладно, неквапно, місцями навіть занадто детально, крок за кроком показуючи зміни, що відбуваються з Адель - саме з нею. Щодо Емми ми відкриваємо лишень сталі звички: її коханки є її моделями, її вміння спокушати - частина роботи, вона творить через тіло, для натхнення їй потрібен фізичний контакт. За Адель спостерігати цікавіше. Власне, це три найцікавіших речі: як людина подорожує, як вона кохає і як вона дорослішає (що є тою-таки подорожжю, тільки у часі). «Життя Адель» - це роман виховання (дорослішання), що переростає в роман любовний, а закінчується знов-таки як роман виховання.
Мабуть, найбільш разючі зміни - наприкінці. Бачимо Адель з дітьми у школі, Емму - з черговою партнеркою на черговій виставці. Головна відмінність тепер, коли історія майже розказана - не в соціальних станах героїнь, хоча для Кешиша це важливо. Адель (у тому величезна заслуга акторки Адель Екзаркопулос) стала цілковито інакшою людиною. Змінилися одяг, зачіска, обличчя, жести - все. Вона виглядає, поводиться як цілковито доросла жінка. Водночас Емма (і тут теж тонка і точна робота Сейду), за великими рахунком, не виросла, так і лишившись інфантильним персонажем своєї невеличкої мистецької сцени, де оточуючі - тимчасова, легко замінна масовка.
Роман, на відміну від епосу, не зосереджений на моралі - саме тому, до речі, годі шукати підсумкову мораль у «Житті Аделі». Роман упорядковує досвід, а не передає його. Адель рухається від невинності до досвіду, Емма - від одного досвіду до другого. Повсякденна рутина життя заради інших перемагає блискучу кар’єрну одноманітність, приправлену мистецтвом - і це один з тих неочевидних парадоксів Кешиша, що і принесли сину туніських емігрантів усеєвропейську славу.
У фіналі Адель покидає історію і відносить синій із собою, на собі - йде по порожній вулиці в синій сукні, не з розбитим, а що важче, з дорослим серцем.
Абделатіф Кешиш: «Я хочу, щоб цей фільм був обміном між мною та глядачами»
Мені випало подивитися «Життя Адель» на Нью-Йоркському кінофестивалі і поставити запитання Абделатіфу Кешишу на прес-конференції, що відбулася одразу після прем’єри.
- У мене досить дивне запитання: тепер, коли фільм завершено, про що він, на вашу думку?
- Сподіваюся, у вас є відповідь... Коли я розпочинаю фільмувати, в мене зазвичай з’являється кілька тем, пізніше одна з них проявляється сильніше, ніж інші. Хочу, щоб цей фільм був обміном між мною та глядачами, щоб вони сприймали речі, які я прагнув передати, щоб у нас був схожий досвід.
- Це режисерська версія чи прокатна? Адже картини, зняті про конкретних особистостей, як-от «Лоуренс Аравійський», тривають не менш ніж дві години, і зазвичай така тривалість пояснюється застосуванням імпровізації як стилю роботи під час репетицій та власне зйомок, особливо, якщо фільм багатий на сцени за участю лише двох героїв. Чи використовували ви імпровізацію як творчий прийом і чи є ця фінальна версія «Життя Адель» режисерською?
- Така тривалість зумовлена моїм відчуттям ритму, який супроводжував процес створення, та внутрішнього дихання, яке я відчував у фільмі. Я намагався використовувати досвід минулих стрічок, монтувати епізоди так, щоб вони відповідали певним класичним моделям. Не кажу це в якомусь принизливому сенсі: я просто хотів умістити «Життя Аделі» в більш стандартні рамки. Але що більше я працюю в кінематографії, то більше я дозволяю фільмам дихати в їх власному природному ритмі. Тому я думаю, що надалі мої роботи ставатимуть довшими. Насправді, фінальна версія «Життя Адель» буде довшою, ніж ця, десь на 40 хвилин. Що стосується імпровізації, то я б не вживав саме це слово, але на знімальному майданчику я даю акторам досить велику частку свободи, щоб вони мали змогу обрати шлях, який може привести до справжнього відкриття.
- Враховуючи те, що фільм напряму торкається теми гомосексуальності, як ви ставитесь до гей-кіно як окремого жанру? Кого ви вважаєте вашими попередниками в цьому?
- Один фільм із Чарлтоном Хестоном. Я подивився «Бен-Гур» (голлівудський історичний блокбастер 1959 року, володар 11 «Оскарів». - Д.Д.) і трохи вам про нього розповім. Оскільки Чарлтон не хотів виконувати деякі вказівки режисера (це дуже кумедна історія), режисер (Вільям Вайлер. - Д.Д.) сказав акторові, що грав друга дитинства героя Чарлтона: «Я не можу сказати цього йому, але коли ти дивитимешся йому в очі, ти маєш пам’ятати, що в юності у вас був гомосексуальний роман. І ти маєш зробити так, щоб він це відчув, коли дивитимешся на нього». Він не міг сказати це Хестону, звісно. Чарлтон і справді був збентежений поведінкою партнера, і, дійсно, складалось враження, що в юності між ними щось було. Це приклад фільму, який я можу навести у відповідь на ваше запитання.
- Вам до вподоби знімати досить критичні роботи. Але цей фільм показує політику у дещо інакшому світлі. Він відбиває деструктивний вплив класового суспільства на стосунки, також у ньому присутні відчуття краху ілюзій та іронія щодо деяких лівих аспектів французької культури. Розкажіть, що несе фільм у політичному сенсі.
- Так, цю тему я підіймав і в попередніх роботах. Це те, що я хотів представити в «Житті Аделі»: існування в різних соціальних класах, складне та неможливе для стосунків, труднощі переходу до вищого соціального класу, і, що відбувається, коли початкова тваринна пристрасть минає, - якщо людей більше нічого не пов’язує, стосунки неминуче руйнуються. Це - теми, про які я багато думаю.
- У фільмі досить багато сцен, що спантеличують. Епізод, який запам’ятався мені найбільше - коли Адель уперше зустрічає Емму - просто насичений сексуальною увагою, він здався мені набагато сексуальнішим, ніж відверті сцени, тож цікаво, як ви працювали над цим фрагментом?
- Я дуже хотів підкреслити емоції. Вирішив, що цю сцену супроводжуватиме музика, але нічого не міг знайти. Тоді я випадково познайомився з композитором, який створював дуже меланхолійну музику. Вона видалася мені ідеальною, і я використав її у сцені першого знайомства. Мені здається, вона допомогла зміцнити емоції в ній.
- Лєа Сейду доволі відома в Сполучених Штатах, а у Франції ви знаєте обох виконавиць головних ролей. Процес кастингу був тривалим, чи ви знайшли обох акторок одразу?
- У разі з Лєа я не встиг передивитися багато кандидаток, але дуже швидко зрозумів, що її особисті якості та життєвий досвід прекрасно підходять для ролі. Щодо Адель, я бачив багатьох дівчат, деякі з них були професіональними акторками, деякі - ні. Але тільки-но я познайомився з Адель, я зрозумів, що вона - саме та.
- Чи плануєте знімати продовження?
- Адель запала мені в душу і, коли я думав про неї, уявляв її, працював над нею, мої думки заходили у далеке майбутнє, до дуже зрілого її віку, торкалися різноманітних періодів та переживань. Я б дуже хотів продовжити роботу з цим персонажем. Звісно, ми живемо в неідеальному світі, тому я не можу точно знати, що буде далі. Я не можу зняти двадцятигодинну стрічку, тому - так, я хотів би повернутися до Адель знову.
В Києві «Життя Адель» можна подивитися в кінотеатрах «Київ», «Жовтень», «Магнат».
Дмитро Десятерик, «День»
Синій - найтепліший колір. Звучить як нісенітниця. Для двох дівчат, які озирнулися одна на одну на пішохідному переході - ні. «Синій - найтепліший колір» - назва коміксу Жулі Маро, за яким знято фільм французького режисера Абделатіфа Кешиша «Життя Адель», відзначений «Золотою пальмовою гілкою» в Каннах цього року, причому вперше в історії фестивалю «Пальмою» нагородили двох акторок - виконавиць головних ролей Адель Екзаркопулос і Лєа Сейду.
Усе на поверхні: дві дівчини закохалися одна в одну, були щасливі, в однієї все перегоріло, друга болісно пережила розрив, кожна пішла своєю дорогою. Простота і прямолінійність (взагалі властиві Кешишу - варто пригадати його попередні роботи) збивають з пантелику, надто ж сьогодні, у часи віртуозних вправ з формою. Чому саме така, очевидно не новаторська за своєю мовою стрічка стала мистецькою сенсацією?
Для цього треба зрозуміти, що тут відбувається.
Отже, вони зустрілися - ексцентрична художниця Емма (Леа Сейду) з коротким синім волоссям і юна студентка-філолог Адель (Адель Екзаркопулос), яка шукає себе. Їхня перша скороминуща зустріч на переході - лише секундний обмін поглядами - варта найяскравішої еротики. Еротика теж буде, і багато, але вона не є головною принадою, слугуючи радше чимось на кшталт живописних вставок в основну оповідь; схожим чином у кадрі з’являються, наприклад, класичні полотна з оголеною натурою.
Кешиш розгортає оповідь надзвичайно докладно, неквапно, місцями навіть занадто детально, крок за кроком показуючи зміни, що відбуваються з Адель - саме з нею. Щодо Емми ми відкриваємо лишень сталі звички: її коханки є її моделями, її вміння спокушати - частина роботи, вона творить через тіло, для натхнення їй потрібен фізичний контакт. За Адель спостерігати цікавіше. Власне, це три найцікавіших речі: як людина подорожує, як вона кохає і як вона дорослішає (що є тою-таки подорожжю, тільки у часі). «Життя Адель» - це роман виховання (дорослішання), що переростає в роман любовний, а закінчується знов-таки як роман виховання.
Мабуть, найбільш разючі зміни - наприкінці. Бачимо Адель з дітьми у школі, Емму - з черговою партнеркою на черговій виставці. Головна відмінність тепер, коли історія майже розказана - не в соціальних станах героїнь, хоча для Кешиша це важливо. Адель (у тому величезна заслуга акторки Адель Екзаркопулос) стала цілковито інакшою людиною. Змінилися одяг, зачіска, обличчя, жести - все. Вона виглядає, поводиться як цілковито доросла жінка. Водночас Емма (і тут теж тонка і точна робота Сейду), за великими рахунком, не виросла, так і лишившись інфантильним персонажем своєї невеличкої мистецької сцени, де оточуючі - тимчасова, легко замінна масовка.
Роман, на відміну від епосу, не зосереджений на моралі - саме тому, до речі, годі шукати підсумкову мораль у «Житті Аделі». Роман упорядковує досвід, а не передає його. Адель рухається від невинності до досвіду, Емма - від одного досвіду до другого. Повсякденна рутина життя заради інших перемагає блискучу кар’єрну одноманітність, приправлену мистецтвом - і це один з тих неочевидних парадоксів Кешиша, що і принесли сину туніських емігрантів усеєвропейську славу.
У фіналі Адель покидає історію і відносить синій із собою, на собі - йде по порожній вулиці в синій сукні, не з розбитим, а що важче, з дорослим серцем.
Абделатіф Кешиш: «Я хочу, щоб цей фільм був обміном між мною та глядачами»
Мені випало подивитися «Життя Адель» на Нью-Йоркському кінофестивалі і поставити запитання Абделатіфу Кешишу на прес-конференції, що відбулася одразу після прем’єри.
- У мене досить дивне запитання: тепер, коли фільм завершено, про що він, на вашу думку?
- Сподіваюся, у вас є відповідь... Коли я розпочинаю фільмувати, в мене зазвичай з’являється кілька тем, пізніше одна з них проявляється сильніше, ніж інші. Хочу, щоб цей фільм був обміном між мною та глядачами, щоб вони сприймали речі, які я прагнув передати, щоб у нас був схожий досвід.
- Це режисерська версія чи прокатна? Адже картини, зняті про конкретних особистостей, як-от «Лоуренс Аравійський», тривають не менш ніж дві години, і зазвичай така тривалість пояснюється застосуванням імпровізації як стилю роботи під час репетицій та власне зйомок, особливо, якщо фільм багатий на сцени за участю лише двох героїв. Чи використовували ви імпровізацію як творчий прийом і чи є ця фінальна версія «Життя Адель» режисерською?
- Така тривалість зумовлена моїм відчуттям ритму, який супроводжував процес створення, та внутрішнього дихання, яке я відчував у фільмі. Я намагався використовувати досвід минулих стрічок, монтувати епізоди так, щоб вони відповідали певним класичним моделям. Не кажу це в якомусь принизливому сенсі: я просто хотів умістити «Життя Аделі» в більш стандартні рамки. Але що більше я працюю в кінематографії, то більше я дозволяю фільмам дихати в їх власному природному ритмі. Тому я думаю, що надалі мої роботи ставатимуть довшими. Насправді, фінальна версія «Життя Адель» буде довшою, ніж ця, десь на 40 хвилин. Що стосується імпровізації, то я б не вживав саме це слово, але на знімальному майданчику я даю акторам досить велику частку свободи, щоб вони мали змогу обрати шлях, який може привести до справжнього відкриття.
- Враховуючи те, що фільм напряму торкається теми гомосексуальності, як ви ставитесь до гей-кіно як окремого жанру? Кого ви вважаєте вашими попередниками в цьому?
- Один фільм із Чарлтоном Хестоном. Я подивився «Бен-Гур» (голлівудський історичний блокбастер 1959 року, володар 11 «Оскарів». - Д.Д.) і трохи вам про нього розповім. Оскільки Чарлтон не хотів виконувати деякі вказівки режисера (це дуже кумедна історія), режисер (Вільям Вайлер. - Д.Д.) сказав акторові, що грав друга дитинства героя Чарлтона: «Я не можу сказати цього йому, але коли ти дивитимешся йому в очі, ти маєш пам’ятати, що в юності у вас був гомосексуальний роман. І ти маєш зробити так, щоб він це відчув, коли дивитимешся на нього». Він не міг сказати це Хестону, звісно. Чарлтон і справді був збентежений поведінкою партнера, і, дійсно, складалось враження, що в юності між ними щось було. Це приклад фільму, який я можу навести у відповідь на ваше запитання.
- Вам до вподоби знімати досить критичні роботи. Але цей фільм показує політику у дещо інакшому світлі. Він відбиває деструктивний вплив класового суспільства на стосунки, також у ньому присутні відчуття краху ілюзій та іронія щодо деяких лівих аспектів французької культури. Розкажіть, що несе фільм у політичному сенсі.
- Так, цю тему я підіймав і в попередніх роботах. Це те, що я хотів представити в «Житті Аделі»: існування в різних соціальних класах, складне та неможливе для стосунків, труднощі переходу до вищого соціального класу, і, що відбувається, коли початкова тваринна пристрасть минає, - якщо людей більше нічого не пов’язує, стосунки неминуче руйнуються. Це - теми, про які я багато думаю.
- У фільмі досить багато сцен, що спантеличують. Епізод, який запам’ятався мені найбільше - коли Адель уперше зустрічає Емму - просто насичений сексуальною увагою, він здався мені набагато сексуальнішим, ніж відверті сцени, тож цікаво, як ви працювали над цим фрагментом?
- Я дуже хотів підкреслити емоції. Вирішив, що цю сцену супроводжуватиме музика, але нічого не міг знайти. Тоді я випадково познайомився з композитором, який створював дуже меланхолійну музику. Вона видалася мені ідеальною, і я використав її у сцені першого знайомства. Мені здається, вона допомогла зміцнити емоції в ній.
- Лєа Сейду доволі відома в Сполучених Штатах, а у Франції ви знаєте обох виконавиць головних ролей. Процес кастингу був тривалим, чи ви знайшли обох акторок одразу?
- У разі з Лєа я не встиг передивитися багато кандидаток, але дуже швидко зрозумів, що її особисті якості та життєвий досвід прекрасно підходять для ролі. Щодо Адель, я бачив багатьох дівчат, деякі з них були професіональними акторками, деякі - ні. Але тільки-но я познайомився з Адель, я зрозумів, що вона - саме та.
- Чи плануєте знімати продовження?
- Адель запала мені в душу і, коли я думав про неї, уявляв її, працював над нею, мої думки заходили у далеке майбутнє, до дуже зрілого її віку, торкалися різноманітних періодів та переживань. Я б дуже хотів продовжити роботу з цим персонажем. Звісно, ми живемо в неідеальному світі, тому я не можу точно знати, що буде далі. Я не можу зняти двадцятигодинну стрічку, тому - так, я хотів би повернутися до Адель знову.
В Києві «Життя Адель» можна подивитися в кінотеатрах «Київ», «Жовтень», «Магнат».
Дмитро Десятерик, «День»