«КИЄВЕ», Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ
«КИЄВЕ», Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ
Перенасичена пам'ять кінокритика - опора ненадійна, і важливі епізоди часто лишаються похованими під товстим мулом не завжди потрібних, хоча й сталих вражень. Тож я не пригадую, коли вперше прийшов у «Київ». Скільки років тоді мені було, яка погода стояла надворі, який фільм показували, сам я був чи ділився цим фільмом як особливо дорогим мені сновидінням з кимсь із друзів. Все розпадається на уривки, синхронізовані тою необов’язковістю спогадів, котра дивним чином зрівнює будь-які частки досвіду у значущості.
Можливо, найбільш рання картина складена імпровізованим візитом разом з приятелькою до «Києва» у розмитий осінній вечір. Довкола панував дивний межичас повного розвалу, не позбавлений деяких гараздів: наприклад, прохід у всі кінотеатри - звісно, у ті, які не перетворилися остаточно на казино або меблеві салони - був безкоштовний. Тож ми, слідуючи спонтанній логіці фланерства, зайшли, аби казна в який раз подивитися «Кримінальне чтиво» Тарантіно. Найбільше запам’яталися двоє так само випадкових міліціонерів, котрі присіли у першому ряді і отетеріло дивилися на показаний крупним планом момент героїнової ін’єкції.
Як «Київ» уцілів у ті хвацькі 1990-і - загадка. Як пережив потім розквіт комерційного прокату, лишившись єдиним кінотеатром в районі Хрещатика, де регулярно показують авторські стрічки і утримують помірні ціни на квитки - загадка ще більша. Певний час ходити на сеанси доводилося повз більярдні столи, встановлені просто у фойє на другому поверсі, і в цьому, як я розумію тепер, теж була своя кінематографічність.
Потроху зробили ремонт, встановили об’ємний звук, більярд прибрали. В двотисячні з їх привидом стабілізації стало можливим дивитися хороше кіно не тільки на поганеньких касетах - однак не у реконструйованих дорогих залах, працюючих винятково на прибутки, а у тому таки старому доброму будинку на Червоноармійській, 19.
Коли сюди переїхала «Молодість», у «Києва» наче з’явився додатковий вимір. Тепер останній тиждень кожного жовтня перетворюється тут на веселий безум з юрбами молоді, розпашілими журналістами і розмовами англійською з акцентами десятка країн. За кілька років тут побувало стільки кінозірок, що будь-який столичний мультиплекс може навіть не заздрити.
Мені часто бувало тут смішно. Або страшно. Або сумно. Але в першу чергу і завжди - затишно. Мені і ще багатьом. Я тікаю сюди від життя, аби знайти його по-справжньому.
Червоний зал, синій зал, «Сінематека». Вранці, вдень, ввечері.
«Києву» - 60.
З днем народження, любий.
Дмитро Десятерик
Перенасичена пам'ять кінокритика - опора ненадійна, і важливі епізоди часто лишаються похованими під товстим мулом не завжди потрібних, хоча й сталих вражень. Тож я не пригадую, коли вперше прийшов у «Київ». Скільки років тоді мені було, яка погода стояла надворі, який фільм показували, сам я був чи ділився цим фільмом як особливо дорогим мені сновидінням з кимсь із друзів. Все розпадається на уривки, синхронізовані тою необов’язковістю спогадів, котра дивним чином зрівнює будь-які частки досвіду у значущості.
Можливо, найбільш рання картина складена імпровізованим візитом разом з приятелькою до «Києва» у розмитий осінній вечір. Довкола панував дивний межичас повного розвалу, не позбавлений деяких гараздів: наприклад, прохід у всі кінотеатри - звісно, у ті, які не перетворилися остаточно на казино або меблеві салони - був безкоштовний. Тож ми, слідуючи спонтанній логіці фланерства, зайшли, аби казна в який раз подивитися «Кримінальне чтиво» Тарантіно. Найбільше запам’яталися двоє так само випадкових міліціонерів, котрі присіли у першому ряді і отетеріло дивилися на показаний крупним планом момент героїнової ін’єкції.
Як «Київ» уцілів у ті хвацькі 1990-і - загадка. Як пережив потім розквіт комерційного прокату, лишившись єдиним кінотеатром в районі Хрещатика, де регулярно показують авторські стрічки і утримують помірні ціни на квитки - загадка ще більша. Певний час ходити на сеанси доводилося повз більярдні столи, встановлені просто у фойє на другому поверсі, і в цьому, як я розумію тепер, теж була своя кінематографічність.
Потроху зробили ремонт, встановили об’ємний звук, більярд прибрали. В двотисячні з їх привидом стабілізації стало можливим дивитися хороше кіно не тільки на поганеньких касетах - однак не у реконструйованих дорогих залах, працюючих винятково на прибутки, а у тому таки старому доброму будинку на Червоноармійській, 19.
Коли сюди переїхала «Молодість», у «Києва» наче з’явився додатковий вимір. Тепер останній тиждень кожного жовтня перетворюється тут на веселий безум з юрбами молоді, розпашілими журналістами і розмовами англійською з акцентами десятка країн. За кілька років тут побувало стільки кінозірок, що будь-який столичний мультиплекс може навіть не заздрити.
Мені часто бувало тут смішно. Або страшно. Або сумно. Але в першу чергу і завжди - затишно. Мені і ще багатьом. Я тікаю сюди від життя, аби знайти його по-справжньому.
Червоний зал, синій зал, «Сінематека». Вранці, вдень, ввечері.
«Києву» - 60.
З днем народження, любий.
Дмитро Десятерик