Кілька слів на виправдання лютого
Кілька слів на виправдання лютого
Ніхто, мабуть, і не заперечуватиме, що лютий - пасерб у колооберті сезонів. Місяць, якого прагнуть позбутися. Балачки переважно - про смертельно набридлу зиму. Місяць-недомірок, в якому навіть незрозуміло скільки днів. Сльота перемішана з морозами, грип зі спогадами про новорічне похмілля. Нема чого доброго сказати ані про погоду, ані про плани на наступний рік. Усе марно. Всі втомлені й роздратовані. Ну що тут ще сказати?
Місто, країна і рік тут неважливі. Під час одного кінофестивалю мені випав вільний день, і я вибрався з друзями за місто, в старовинний маєток-музей.
Це був величезний регулярний парк на галльський манер, з розкресленими під лінійку алеями, зі статуями в нішах, утворенних гіллям, з химерно підстриженими кущами і замерзлим озером у глибині. Навіть сніг тут лежав відповідно - охайним тонким шаром. Через рівні проміжки по боках алеї, по якій ми йшли, в ідеально круглих відгалуженнях, траплялися невеличкі безводні фонтани з мармуровими лавками по колу.
У цей час, о цій порі парк був майже порожній. Порожній і приголомшливо тихий. Наблизився вечір.
І ось невідомо з яких низин і закутків у парк почав просочуватися туман. Спочатку стелився низом, легким серпанком лягав на доріжки. Потім - усе густіше, швидше, і все довкола змінилося за лічені хвилини.
Розчинився парк, розтанув кокетливий палац, що замикав алеї. Вибіленій землі неначе стало замало плаского простору під нашими ногами, і вона почала потайки, міріадами незримих стежок пробиратися до неба.
Стовбури дерев перетворилися на ледь помітні, відірвані від грунту штрихи, між якими примарними поодинокими мазками поволі рухалися такі ж, як ми, заблукалі подорожні. На місці озера утворилася зяюча сніжна порожнеча… І з тої сторони, над усім цим, в усьому цьому залунав дзвін. Мірний, неквапний, ваговитий, цей звук був тут завжди, лився океанською хвилею в морі привидів. Найраціональніше, унормоване місце стало раптом землею без часу і орієнтирів, без пристрастей, сподівань і розпачу… Я розумів, що нічого спіймати не вдасться, але раз у раз натискав спуск на фотоапараті.
І там, де мав би бути безповортно зниклий палац, з білих сутінків прямо переді мною зіткалася висока біла примара. Мабуть, дух-охоронець цього краю або статуя, що почала рухатися, - тут і зараз усе можливо…
Затамувавши подих, я підійшов ближче, відкрив об'єктив…
Сні-го-вик.
Цілком конкретний і досить майстерно виліплений.
Але ж і дзвін, і туман!..
Одне слово - лютий.
Певна річ, повернувшись додому, я ту фотоплівку навіть не знайшов, неначе її ніколи й не було.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК
Ніхто, мабуть, і не заперечуватиме, що лютий - пасерб у колооберті сезонів. Місяць, якого прагнуть позбутися. Балачки переважно - про смертельно набридлу зиму. Місяць-недомірок, в якому навіть незрозуміло скільки днів. Сльота перемішана з морозами, грип зі спогадами про новорічне похмілля. Нема чого доброго сказати ані про погоду, ані про плани на наступний рік. Усе марно. Всі втомлені й роздратовані. Ну що тут ще сказати?
Місто, країна і рік тут неважливі. Під час одного кінофестивалю мені випав вільний день, і я вибрався з друзями за місто, в старовинний маєток-музей.
Це був величезний регулярний парк на галльський манер, з розкресленими під лінійку алеями, зі статуями в нішах, утворенних гіллям, з химерно підстриженими кущами і замерзлим озером у глибині. Навіть сніг тут лежав відповідно - охайним тонким шаром. Через рівні проміжки по боках алеї, по якій ми йшли, в ідеально круглих відгалуженнях, траплялися невеличкі безводні фонтани з мармуровими лавками по колу.
У цей час, о цій порі парк був майже порожній. Порожній і приголомшливо тихий. Наблизився вечір.
І ось невідомо з яких низин і закутків у парк почав просочуватися туман. Спочатку стелився низом, легким серпанком лягав на доріжки. Потім - усе густіше, швидше, і все довкола змінилося за лічені хвилини.
Розчинився парк, розтанув кокетливий палац, що замикав алеї. Вибіленій землі неначе стало замало плаского простору під нашими ногами, і вона почала потайки, міріадами незримих стежок пробиратися до неба.
Стовбури дерев перетворилися на ледь помітні, відірвані від грунту штрихи, між якими примарними поодинокими мазками поволі рухалися такі ж, як ми, заблукалі подорожні. На місці озера утворилася зяюча сніжна порожнеча… І з тої сторони, над усім цим, в усьому цьому залунав дзвін. Мірний, неквапний, ваговитий, цей звук був тут завжди, лився океанською хвилею в морі привидів. Найраціональніше, унормоване місце стало раптом землею без часу і орієнтирів, без пристрастей, сподівань і розпачу… Я розумів, що нічого спіймати не вдасться, але раз у раз натискав спуск на фотоапараті.
І там, де мав би бути безповортно зниклий палац, з білих сутінків прямо переді мною зіткалася висока біла примара. Мабуть, дух-охоронець цього краю або статуя, що почала рухатися, - тут і зараз усе можливо…
Затамувавши подих, я підійшов ближче, відкрив об'єктив…
Сні-го-вик.
Цілком конкретний і досить майстерно виліплений.
Але ж і дзвін, і туман!..
Одне слово - лютий.
Певна річ, повернувшись додому, я ту фотоплівку навіть не знайшов, неначе її ніколи й не було.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК