нова Канада
- Ти на нього так дивишся, що точно закохалася. - Сказав мені таксист, коли я перевіряла, чи встигає Боден їхати вузькими вуличками за таксі, яке мало нас привезти до Свєти. Було вже фактично по першій, і, аби не мудрити, Боден запропонував просто заплатити таксисту, щоб я поїхала на машині, а він за нами.
- На мене отак, наприклад, ніхто не дивився, - продовжував скаржитися водій.
- Та я його вдруге бачу. Ми друзі.
- І як ви познайомилися?
- В Монголії, він їхав тоді до Казахстану, а я тільки почала подорож Монголією. Домовилися, якщо вийде, зустрітися десь у цих краях, на його дорозі назад.
Врешті, так у нас і сталося. У моєму житті почалася сама собою ще одна Канада.
Ми нарешті потрапили до Чорного моря, в якому купалася, як ніколи, аби насититися цим відчуттям, потім пили коньяк вдома в чарівної Свєти soul_v, прямісінько в центрі Одеси, в старезному будинку, сповненому небанальних історій та чудових звуків піаніно (завдяки Свєті) й гітари (завдяки Бодену).
Далі обсмажувалися вітром, несучи себе до Білгорода-Дністровського, дивуючись, як діти, що можна одночасно стояти однією ногою в лимані, а іншою - в морі. Зупинилися біля фортеці, яку облазили на заході сонця, обідали в гарному грузинсько-українському ресторані, а потім розбили намет просто під самісінькою фортецею. Говорили багато-пребагато, купалися в лимані під місяцем, пили вино, а потім спали, заколисуючись хвилями, під сітчастим тентом, тож я зранку бачила зграї стрижів та чайок на світанку, перших людей, які підходили зустріти сонце й шли собі геть, і мотоцикл. До речі, дякую jazz_any за позичений шолом))) З мене тут вино)
Потім ми подалися в бік Молдови, перетнули кордон з відчуттями, наче побували тільки що в Індії. Молдовани їхали в три ряди, інколи в два, але ми наче ними обтікалися. Водії постійно сварилися, далекобійники просто вийшли з машин і пішли відпочивати в тіні дерев... ну, а ми потроху рухалися. Отак:
Приїхали до Бендер, і відчули всі чарівності відсутності знаків (скажімо, дороговказ до Тирасполя був написаний на картонці чорним маркером...), а також особливості проходження митного кордону держави, яка не існує насправді.
Спершу нам довелося заплатити 19 грн на в'їзд на мотоциклі, потім ми дуже довго чекали в черзі на реєстрацію, де нам повідомили, що, якщо ми не виїдемо протягом 10 годин, то маємо встати на повторну реєстрацію в Тирасполі. Ну, ми запевнили всіх, що ми туди заїдемо лише пообідати (не кажи гоп, Даш, скільки тебе вчити!))).
Отож, у Тирасполі я їла сирники з рибою та споглядала типові радянські будиночки. У Бендерах хоча б крутезна фортеця є... А потім ми почали вибиратися з міста - і нас зупинили даїшники. На той момент ми були певні, що не маємо ні часу, ні їхніх грошей, тому ми просто віддали 100 грн за 3 штрафи й поїхали... Щоб на кордоні помітити, що в мене пропав паспорт. Найбільш білявчаста річ у моєму житті таки сталася в країні, яка не існує офіційно.
Боден відреагував дуже просто. Він розвернув мотоцикл і сказав, що ми їдемо перевіряти ті місця, де я могла його викласти. Хоча я пропонувала йому поїхати далі на фестиваль самому, він категорично відмовився і сказав, що не сильно стягнений у часі. Тож врешті ми відвідали 3 різних відділи міліції й реєстрації громадян, потім я отримала довідку про те, що втратила всій паспорт, і з цим документом мені було обіцяно, що я можу покинути Придністров'я (а вже як впустить мене Україна - це я мала сама домовитися). Ми пішли в "Сім п'ятниць", потім Боден проїхав на інший бік Дністра, де ми й заночували недалеко від річки. Зранку я заробилася спринтером, бо спершу збігала до даїшників, розпитуючи, чи не в них мій паспорт, потім таки знайшла його в обміннику.
- Здраствуй, Даша Анцибор, - сказав мені охоронець, коли я зайшла з моїм уже традиційним питанням.
Тож, щасливі, ми вже хотіли змитися з цього специфічного місця, але не все так просто. Перетинаючи міст пішки з мотоциклом, уже пообідавши й попрощавшись з усіма квасовими продавчинями та їхніми доньками, ми були заскочені даїшником на скутері, який сказав, що ми маємо повертатися на пост. Тут почалася дуже неприємна ситуація, в яку я б нікому не бажала потрапити, особливо в країні, де тебе ніхто не захистить, бо країни такої не існує. Спершу я дуже довго гризлася з одним, потім з другим, потім уже з чотирма, коли ми вже таки були змушені повернутися через міст, потім Бодену довелося пройти алкотест, який чудо-дивом показав 0.4. Як саме - мій поки зовсім малий досвід спілкування з даїшниками та фокусниками не може пояснити. Але зафіксовано було 0.4, я теж попросила пройти цей же тест, сказавши, що не п'ю вже майже місяць. В мене виявилося 0.0, тож ті, як ворони, налетіли на Бодена й почали грозитися йому мало не всіма 15 добами у в'язниці, конфіскацією на цей час мотоцикла чи штрафом у 5500 рублів. А я почала розпитувати, скільки часу займе процедура аналізів. Ті сказали, що від двох до трьох днів (яких у нас просто не було). Врешті почався ідіотський ринковий базар, який розпочався зі ста баксів, а закінчився аж 200ми... Але я завжди кажу, що ми мали просто відкупитися від чогось, тож тепер ми просто вигадували, від чого, ненавиділи Трансністрію та щасливо гнали до Молдови, аби швидше побачити її кордон.
Молдова пахла виноградом Лідія, соняшниками та капустою. Ми знайшли гарне віддалене місце попід озером, розклали там намет і відчували, що настав час ще одного вечора з вином і розмовами.
- Мені здалося, поки я плив на поромі, що чимало іноземців їде сюди за дружинами, - сказав він мені тоді.
Довелося розповідати правду і про секс-туризм, і про тих дівчат, які виходять заміж цнотливими, і про одногрупницю, яка через сайт знайомств виїхала до чоловіка, старшого на 18 років, у Швейцарію.
Потім ми ще багато говорили про стосунки, і він раптом пішов кудись і дуже довго не повертався.
- I went to find a god. And why are you sitting?
- I've been waiting for you, - що його дуже приємно здивувало.
У нас було багато отаких цікавих вкраплень у діалоги, які якось надихали й каламбурили.
Ми лягли спати й прокинулися від дощу, що зовсім не радувало, оскільки всі теплі речі я лишила в Свєти вдома. Ми ще валялися, знову багато розмовляли, я подумки просила, аби дощ перестав, і мене почули. Мене взагалі дуже гарно чули під час цієї подорожі. Як ніколи, я б сказала.
Боден дав мені свою вітрівку, і ми поїхали. Дорогою заїхали в кафешку, дуже молдовську, я б сказала, де поснідали і де мені довелося вдягати другу пару штанів. До кордону ми їхали під дощем, я відчувала, що промокла просто до трусів, на митниці я навіть не зразу змогла розтиснути руки від холоду)))) Врешті на самій митниці Боден дав мені ще свою пухову безрукавку, а народ у віконечках розпитував (після питання, чи мені так не холодно)))):
- А мета поїздки яка в нього? Шукати дружину-українку?
Ми знову з цього сміялися, бо тільки-но про це все говорили, і я чомусь відповіла, що він уже все знайшов.
На самісінькому кордоні ми пообідали, я помітила, як багато ще в нас є журавлів-колодязів на Буковині, таких крутих, що й не передати. І найголовніше - мої благання були почуті, і саме в Україні дощ зупинився.
Ми заїхали ще до Хотина, де йому дуже сподобалося, а потім звернули до Кам'янця. Тут він зняв готель "Сім днів", про який я чула мільйони разів і де ми перше, що зробили - це прийняли гаряччччий душ_)))
Ми ще трохи вешталися містом, він пригостив мене вечерею, я пила глінвейн, надворі було 11 градусів, пахло опале листям після дощу, і ми обидвоє сказали, що it feels like a fall. Посидівши ще трохи в його номері, я викликала таксі, взяла речі й зрозуміла, що хотіла б проїздити з цією людиною ще, ще і ще, якнайдовше, бо з нею неймовірно комфортно й цікаво. І просто. Це було найкраще закінчення літа. Ми пообіцяли одне одному повторити щось таке скоро. І я в це вірю.
У мене тут почалася нова Канада, я чекала на це три роки. На когось, хто принесе відлигу з тих країв. Я дочекалася.
- На мене отак, наприклад, ніхто не дивився, - продовжував скаржитися водій.
- Та я його вдруге бачу. Ми друзі.
- І як ви познайомилися?
- В Монголії, він їхав тоді до Казахстану, а я тільки почала подорож Монголією. Домовилися, якщо вийде, зустрітися десь у цих краях, на його дорозі назад.
Врешті, так у нас і сталося. У моєму житті почалася сама собою ще одна Канада.
Ми нарешті потрапили до Чорного моря, в якому купалася, як ніколи, аби насититися цим відчуттям, потім пили коньяк вдома в чарівної Свєти soul_v, прямісінько в центрі Одеси, в старезному будинку, сповненому небанальних історій та чудових звуків піаніно (завдяки Свєті) й гітари (завдяки Бодену).
Далі обсмажувалися вітром, несучи себе до Білгорода-Дністровського, дивуючись, як діти, що можна одночасно стояти однією ногою в лимані, а іншою - в морі. Зупинилися біля фортеці, яку облазили на заході сонця, обідали в гарному грузинсько-українському ресторані, а потім розбили намет просто під самісінькою фортецею. Говорили багато-пребагато, купалися в лимані під місяцем, пили вино, а потім спали, заколисуючись хвилями, під сітчастим тентом, тож я зранку бачила зграї стрижів та чайок на світанку, перших людей, які підходили зустріти сонце й шли собі геть, і мотоцикл. До речі, дякую jazz_any за позичений шолом))) З мене тут вино)
Потім ми подалися в бік Молдови, перетнули кордон з відчуттями, наче побували тільки що в Індії. Молдовани їхали в три ряди, інколи в два, але ми наче ними обтікалися. Водії постійно сварилися, далекобійники просто вийшли з машин і пішли відпочивати в тіні дерев... ну, а ми потроху рухалися. Отак:
Приїхали до Бендер, і відчули всі чарівності відсутності знаків (скажімо, дороговказ до Тирасполя був написаний на картонці чорним маркером...), а також особливості проходження митного кордону держави, яка не існує насправді.
Спершу нам довелося заплатити 19 грн на в'їзд на мотоциклі, потім ми дуже довго чекали в черзі на реєстрацію, де нам повідомили, що, якщо ми не виїдемо протягом 10 годин, то маємо встати на повторну реєстрацію в Тирасполі. Ну, ми запевнили всіх, що ми туди заїдемо лише пообідати (не кажи гоп, Даш, скільки тебе вчити!))).
Отож, у Тирасполі я їла сирники з рибою та споглядала типові радянські будиночки. У Бендерах хоча б крутезна фортеця є... А потім ми почали вибиратися з міста - і нас зупинили даїшники. На той момент ми були певні, що не маємо ні часу, ні їхніх грошей, тому ми просто віддали 100 грн за 3 штрафи й поїхали... Щоб на кордоні помітити, що в мене пропав паспорт. Найбільш білявчаста річ у моєму житті таки сталася в країні, яка не існує офіційно.
Боден відреагував дуже просто. Він розвернув мотоцикл і сказав, що ми їдемо перевіряти ті місця, де я могла його викласти. Хоча я пропонувала йому поїхати далі на фестиваль самому, він категорично відмовився і сказав, що не сильно стягнений у часі. Тож врешті ми відвідали 3 різних відділи міліції й реєстрації громадян, потім я отримала довідку про те, що втратила всій паспорт, і з цим документом мені було обіцяно, що я можу покинути Придністров'я (а вже як впустить мене Україна - це я мала сама домовитися). Ми пішли в "Сім п'ятниць", потім Боден проїхав на інший бік Дністра, де ми й заночували недалеко від річки. Зранку я заробилася спринтером, бо спершу збігала до даїшників, розпитуючи, чи не в них мій паспорт, потім таки знайшла його в обміннику.
- Здраствуй, Даша Анцибор, - сказав мені охоронець, коли я зайшла з моїм уже традиційним питанням.
Тож, щасливі, ми вже хотіли змитися з цього специфічного місця, але не все так просто. Перетинаючи міст пішки з мотоциклом, уже пообідавши й попрощавшись з усіма квасовими продавчинями та їхніми доньками, ми були заскочені даїшником на скутері, який сказав, що ми маємо повертатися на пост. Тут почалася дуже неприємна ситуація, в яку я б нікому не бажала потрапити, особливо в країні, де тебе ніхто не захистить, бо країни такої не існує. Спершу я дуже довго гризлася з одним, потім з другим, потім уже з чотирма, коли ми вже таки були змушені повернутися через міст, потім Бодену довелося пройти алкотест, який чудо-дивом показав 0.4. Як саме - мій поки зовсім малий досвід спілкування з даїшниками та фокусниками не може пояснити. Але зафіксовано було 0.4, я теж попросила пройти цей же тест, сказавши, що не п'ю вже майже місяць. В мене виявилося 0.0, тож ті, як ворони, налетіли на Бодена й почали грозитися йому мало не всіма 15 добами у в'язниці, конфіскацією на цей час мотоцикла чи штрафом у 5500 рублів. А я почала розпитувати, скільки часу займе процедура аналізів. Ті сказали, що від двох до трьох днів (яких у нас просто не було). Врешті почався ідіотський ринковий базар, який розпочався зі ста баксів, а закінчився аж 200ми... Але я завжди кажу, що ми мали просто відкупитися від чогось, тож тепер ми просто вигадували, від чого, ненавиділи Трансністрію та щасливо гнали до Молдови, аби швидше побачити її кордон.
Молдова пахла виноградом Лідія, соняшниками та капустою. Ми знайшли гарне віддалене місце попід озером, розклали там намет і відчували, що настав час ще одного вечора з вином і розмовами.
- Мені здалося, поки я плив на поромі, що чимало іноземців їде сюди за дружинами, - сказав він мені тоді.
Довелося розповідати правду і про секс-туризм, і про тих дівчат, які виходять заміж цнотливими, і про одногрупницю, яка через сайт знайомств виїхала до чоловіка, старшого на 18 років, у Швейцарію.
Потім ми ще багато говорили про стосунки, і він раптом пішов кудись і дуже довго не повертався.
- I went to find a god. And why are you sitting?
- I've been waiting for you, - що його дуже приємно здивувало.
У нас було багато отаких цікавих вкраплень у діалоги, які якось надихали й каламбурили.
Ми лягли спати й прокинулися від дощу, що зовсім не радувало, оскільки всі теплі речі я лишила в Свєти вдома. Ми ще валялися, знову багато розмовляли, я подумки просила, аби дощ перестав, і мене почули. Мене взагалі дуже гарно чули під час цієї подорожі. Як ніколи, я б сказала.
Боден дав мені свою вітрівку, і ми поїхали. Дорогою заїхали в кафешку, дуже молдовську, я б сказала, де поснідали і де мені довелося вдягати другу пару штанів. До кордону ми їхали під дощем, я відчувала, що промокла просто до трусів, на митниці я навіть не зразу змогла розтиснути руки від холоду)))) Врешті на самій митниці Боден дав мені ще свою пухову безрукавку, а народ у віконечках розпитував (після питання, чи мені так не холодно)))):
- А мета поїздки яка в нього? Шукати дружину-українку?
Ми знову з цього сміялися, бо тільки-но про це все говорили, і я чомусь відповіла, що він уже все знайшов.
На самісінькому кордоні ми пообідали, я помітила, як багато ще в нас є журавлів-колодязів на Буковині, таких крутих, що й не передати. І найголовніше - мої благання були почуті, і саме в Україні дощ зупинився.
Ми заїхали ще до Хотина, де йому дуже сподобалося, а потім звернули до Кам'янця. Тут він зняв готель "Сім днів", про який я чула мільйони разів і де ми перше, що зробили - це прийняли гаряччччий душ_)))
Ми ще трохи вешталися містом, він пригостив мене вечерею, я пила глінвейн, надворі було 11 градусів, пахло опале листям після дощу, і ми обидвоє сказали, що it feels like a fall. Посидівши ще трохи в його номері, я викликала таксі, взяла речі й зрозуміла, що хотіла б проїздити з цією людиною ще, ще і ще, якнайдовше, бо з нею неймовірно комфортно й цікаво. І просто. Це було найкраще закінчення літа. Ми пообіцяли одне одному повторити щось таке скоро. І я в це вірю.
У мене тут почалася нова Канада, я чекала на це три роки. На когось, хто принесе відлигу з тих країв. Я дочекалася.