С.

[d_avis]

Ми познайомилися трохи більше року тому, коли я шукала, з ким би погуляти в Мілані. У С. не вийшло тоді, але ми на диво довго листувалися у фейсбуку, пописуючи одне одному кілометрові листи. Потім перейшли в короткі повідомлення, але тривалі розмови в скайпі. Минув рік, і я знову була в Мілані. І ми з Кирилом заночували в С. Тоді, аж за рік після нашого першого спілкування, хай і в епістолярному жанрі, ми розвіртуалилися. Тепер він у Києві. Мені свого часу снився ряд снів про нього, про те, як ми, власне, знайомимося в реалії... Але сьогодні ми просто вперше мали змогу поспілкуватися сам-на-сам, наживо, без зайвих людей. Усмішка просто не сходила з облич. Ми говорили-говорили-говорили, він підписував листівки, я не замовкала, він провокував, сміявся, підтримував, перевіряв, знову усміхався. Я повторюся. Ми так розчарувалися в чоловіках, що, якщо нам щастить зустріти надзвичайно (я б навіть вжила слово - "безмежно") добру й чуйну людину, яка не терпить насилля, яка надзвичайно вихована й тактовна, ти вже не сприймаєш її як чоловіка. Ми розучилися бачити справжніх чоловіків. Ми самі себе затуркали, звикли до цинізму, самі підлаштувалися під оцю масу, яка насправді немає нічого спільного з дійсним розумінням чоловіка як Чоловіка.
Мені давно вже не було так легко й навіть безтурботно. Мені не хотілося прощатися. Мені стало так само сумно, як було перед тим радісно, поки ми спілкувалися.
Я йшла додому з відчуттям якоїсь невимовної вдячності й - чомусь знову - патоковості. Мені дуже хочеться, аби наша зустріч настала хоча б трошки швидше, ніж за рік. І щоб і я хоча б колись хоча б раз у житті викликала такі ж емоцій-почуття-почування, які ця людина викликає в мене.

І ще. Я подарувала йому закладку.