передвідправне...
Мама повернулася з ветлікарні з поганими новинами...( Лінда десь сильно ушкодила око, в неї колота рана, яку негайно потрібно лікувати... інакше можемо не врятувати око... А батьки мають їхати в Росію, ми з Данею в табори... Та ще й 5 уколів їй прописали за 120 грн кожний...
Приходжу до висновку, що певні негаразди, проблеми - це супутники здорового життя...
Останні приготування до від'їзду) збираю олівці, маркери, скотч, нитки, фен, шишки, перероблені казки...))
Ви всі мені стали дуже дорогі, тому, коли це взаємно, пишіть, телефонуйте, не забувайте:
8 098 273 20 27
8 067 239 67 69
і на крайняк 8 068 803 21 02
Вже налаштувала електронку в себе у мобільному, тому, наю надію, що хоча б на e-mail відповідати зможу)
повертаюся 14го липня, о дев'ятій ранку потягом 81)) (типу прозорий натяк))
всіх цілую і дуже люблю.
Останнє, що написалося... Читайте, кому цікаво.
Ти прийшов серед ночі. Просто зайшов у мій світ і спочатку забув зачинити двері за собою. Протяг… мені холодно. Так, зачини їх… Завари мені чаю, будь ласка. Із жасмином. Так, він на кухні на поличці поруч із тим кумедним божком… Що ти кажеш? Чому?.. Я не знаю. Це все ти сам. Я хотіла щоб ти повернувся, але - мовчала. Ти повертався у снах, а це найголовніше. Мені часто здається, що правдиве - те, що нам насниться. Реальність… вона присутня й уві сні... А цей світ - він абсурдний, це світ, де ми не можемо здійснювати мрії й повноцінно кохати… Але ти став частиною всіх моїх реальностей… Ти стояв на вході, утворився сильний протяг, і мені довелося зачинити двері, вийшовши до тебе на коридор. Ми обнімалися. Ти цілував. «Боже, як я у тебе закохався…». Здається, ти просив пробачення. Усмішка. Погляд. Насолоджуюся щирістю. Дай відчути твоє тепло. Звуки… вони заважають, але я все одно чую биття твого серця. Згадав? Отже, це таки реальність… Що? А, так, дякую. А ти не вип’єш зі мною? П’ємо з однієї чашки… Але ми і так знаємо думки одне одного.
Тепла ковдра. Ми разом укриваємося однією ковдрою. Серця… майже в унісон, чуєш?.. Зорі. Нахаби… весь час підглядають… Трохи прочинена кватирка. Свіже повітря й подих ночі. Блискавка. Обніми мене. Вже скоро світанок. І я знаю, що зі світанком все це мине… Все зникне, виявиться маревом, іншою моєю реальністю… Я міцніше обнімаю тебе й щільніше укриваюся ковдрою. Ти поруч. Дай насолодитися цим… Цілуєш. І слухаєш, як моє серце б’ється тепер уже в унісон із твоїм... Не втрать мене. Світанок…
__________________________________
Сутеніє… Стоїмо під твоїм під’їздом. Вітер… Обнімаю. Ти першою цілуєш. Помітно холоднішає. Усмішка. Не запрошуєш до себе додому. Дивлюся тобі в очі, але жодного разу не зустрівся поглядом. Ти з тих, хто не дивиться у вічі… Вона завжди дивилася... Притискаю тебе до себе й бавлюся волоссям… воно пахне мандаринами…У мене алергія на цитрусові… Цілую шию. Хвиля бажання… але надто незначна… Не відчуваю змін.
Зав’язую розмову… Не знаю, що говорити… Вигадую теми. Ти читала Дереша? Не читаєш українських авторів?.. Чому? Мовчимо. Вивчаю квіти на клумбі. Обнімаєш. Переводиш розмову. Розповідаєш про останню універську експедицію. Що ви досліджували? О Боже… Певно, це було тобі дуже цікаво… Усмішка. Намагаюся підтримувати діалог. Ти обожнюєш свою спеціальність… Шепіт. Цілунки. Тепло і бажання.
Беру руку. Лінії на долоні… Намагаюся відшукати серед них себе… Не можу. Цілую. При цьому маю сильно нагинати голову: ти невеличка на зріст… як і вона… Ромашки… п’ять білих і вісім жовтих… Дві відцвітають…
Знову тепло... Сонце сідає. Чому я не думаю про тебе?.. Щось не так… Вона любить фотографувати тіні. Дві людини, але одна тінь… Їй би сподобалося… якби це вона зараз була на твоєму місці… і якби я не був дурнем… Стоп! Це неправильно. Адже в мене тепер є ти… Вітер. Чи все ж… Обнімаю. Притискаю до себе, але не відчуваю, як б’ється твоє серце. Воно - не для мене. Хвиля бажання стихає…
Тобі вже час іти?.. «Зустрінемося завтра?» Мовчу. Певно ні… маю справи. «Ти відчужений…». Я просто... Слова… «Здається, я розумію». Чесно?.. Слова…
Прощаємося. Ти зникаєш у темряві під’їзду. Вітер вщухає. Сідаю в маршрутку. Їду до неї.
Приходжу до висновку, що певні негаразди, проблеми - це супутники здорового життя...
Останні приготування до від'їзду) збираю олівці, маркери, скотч, нитки, фен, шишки, перероблені казки...))
Ви всі мені стали дуже дорогі, тому, коли це взаємно, пишіть, телефонуйте, не забувайте:
8 098 273 20 27
8 067 239 67 69
і на крайняк 8 068 803 21 02
Вже налаштувала електронку в себе у мобільному, тому, наю надію, що хоча б на e-mail відповідати зможу)
повертаюся 14го липня, о дев'ятій ранку потягом 81)) (типу прозорий натяк))
всіх цілую і дуже люблю.
Останнє, що написалося... Читайте, кому цікаво.
Ти прийшов серед ночі. Просто зайшов у мій світ і спочатку забув зачинити двері за собою. Протяг… мені холодно. Так, зачини їх… Завари мені чаю, будь ласка. Із жасмином. Так, він на кухні на поличці поруч із тим кумедним божком… Що ти кажеш? Чому?.. Я не знаю. Це все ти сам. Я хотіла щоб ти повернувся, але - мовчала. Ти повертався у снах, а це найголовніше. Мені часто здається, що правдиве - те, що нам насниться. Реальність… вона присутня й уві сні... А цей світ - він абсурдний, це світ, де ми не можемо здійснювати мрії й повноцінно кохати… Але ти став частиною всіх моїх реальностей… Ти стояв на вході, утворився сильний протяг, і мені довелося зачинити двері, вийшовши до тебе на коридор. Ми обнімалися. Ти цілував. «Боже, як я у тебе закохався…». Здається, ти просив пробачення. Усмішка. Погляд. Насолоджуюся щирістю. Дай відчути твоє тепло. Звуки… вони заважають, але я все одно чую биття твого серця. Згадав? Отже, це таки реальність… Що? А, так, дякую. А ти не вип’єш зі мною? П’ємо з однієї чашки… Але ми і так знаємо думки одне одного.
Тепла ковдра. Ми разом укриваємося однією ковдрою. Серця… майже в унісон, чуєш?.. Зорі. Нахаби… весь час підглядають… Трохи прочинена кватирка. Свіже повітря й подих ночі. Блискавка. Обніми мене. Вже скоро світанок. І я знаю, що зі світанком все це мине… Все зникне, виявиться маревом, іншою моєю реальністю… Я міцніше обнімаю тебе й щільніше укриваюся ковдрою. Ти поруч. Дай насолодитися цим… Цілуєш. І слухаєш, як моє серце б’ється тепер уже в унісон із твоїм... Не втрать мене. Світанок…
__________________________________
Сутеніє… Стоїмо під твоїм під’їздом. Вітер… Обнімаю. Ти першою цілуєш. Помітно холоднішає. Усмішка. Не запрошуєш до себе додому. Дивлюся тобі в очі, але жодного разу не зустрівся поглядом. Ти з тих, хто не дивиться у вічі… Вона завжди дивилася... Притискаю тебе до себе й бавлюся волоссям… воно пахне мандаринами…У мене алергія на цитрусові… Цілую шию. Хвиля бажання… але надто незначна… Не відчуваю змін.
Зав’язую розмову… Не знаю, що говорити… Вигадую теми. Ти читала Дереша? Не читаєш українських авторів?.. Чому? Мовчимо. Вивчаю квіти на клумбі. Обнімаєш. Переводиш розмову. Розповідаєш про останню універську експедицію. Що ви досліджували? О Боже… Певно, це було тобі дуже цікаво… Усмішка. Намагаюся підтримувати діалог. Ти обожнюєш свою спеціальність… Шепіт. Цілунки. Тепло і бажання.
Беру руку. Лінії на долоні… Намагаюся відшукати серед них себе… Не можу. Цілую. При цьому маю сильно нагинати голову: ти невеличка на зріст… як і вона… Ромашки… п’ять білих і вісім жовтих… Дві відцвітають…
Знову тепло... Сонце сідає. Чому я не думаю про тебе?.. Щось не так… Вона любить фотографувати тіні. Дві людини, але одна тінь… Їй би сподобалося… якби це вона зараз була на твоєму місці… і якби я не був дурнем… Стоп! Це неправильно. Адже в мене тепер є ти… Вітер. Чи все ж… Обнімаю. Притискаю до себе, але не відчуваю, як б’ється твоє серце. Воно - не для мене. Хвиля бажання стихає…
Тобі вже час іти?.. «Зустрінемося завтра?» Мовчу. Певно ні… маю справи. «Ти відчужений…». Я просто... Слова… «Здається, я розумію». Чесно?.. Слова…
Прощаємося. Ти зникаєш у темряві під’їзду. Вітер вщухає. Сідаю в маршрутку. Їду до неї.