Львів
Трикляте місто! Місто несправджених мрій, розбитих бажань і розтрощених планів. Місто теплих спогадів, каяття, але не спокути. Місто нещастя. Місто відвертих розмов біля величних церков чи в темних вузеньких провулках, де пахне цвіллю й пацюками. Місто сподівань, які, перетворившись у реальність саме тут, принесуть за собою величезну відповідальність адресата за ту коротку мить насолоди, яку він встиг відчути…
Місто загублених бажань. Вони ходять тут цими древніми малесенькими вуличками після опівночі, блукають примарами й чіпляють туманними сповитками за твоє самотнє тіло. Вони окутують тебе непомітно й легко, поки ти, замислившись, зачарований, ідеш порожнім містом. Містом, яке отруїть твої думки й прокрадеться у твою душу з вологим повітрям і важкими хмарами.
Ти не помітиш, як станеш одержимим цими двориками, шпилями й банями церков, як намагатимешся вдивитися в обличчя кожного атланта, який підпиратиме сторічні балкони, й вловлюватимеш у їхніх поглядах відбитки власних спогадів. Навіщось ти захочеш приїхати сюди знову. Потім ще раз. І ще раз. Це місто отруїть твоє єство першим поцілунком. Це не місто закоханих, і вже тим більше не другий Париж. Це місце, де розбиваються серця, але не просто так, а на такий собі мазохістський манер, в кращих місцевих традиціях, започаткованих найголовнішим теоретиком мазохізму. Недарма ж Мазох тут народився… Ніколи не вірте в збіги. Бо їх дійсно не існує й не існувало.
Сварки, зізнання, відверті розмови й роз’яснення, хто, кому й що винен відгонять властивим лише тутешньому присмаком - кавовому, свічному, цвільному, димному, із запахом не перегнилого осіннього листя й старезних каналізацій. Тут пахне несподіваними зустрічами, які за секунду кардинально змінюють твоє життя, спокійними прощаннями й тихими сльозами, оманливими усмішками й самотніми старими із вологими очима й зашкарублими руками.
Місто приймає до себе всіх. Воно заманює в свої тенета й вишукує собі жертву. Все починається з якоїсь невинної зустрічі. Простої й ненав’язливої, яка нікого ні до чого не змушує. Ти втрачаєш пильність, перестаєш тверезо мислити, тобі хочеться спілкуватися з цією людиною до пізньої ночі, ти готовий бродити цими вузенькими вуличками в найгіршу погоду, роздягатися на Високому Замку серед химерних зимових заметів від неусвідомленого бажання зробити щось дивне й прекрасне, пити не властиво багато, як для твоєї натури, алкоголю, перебігаючи з однієї кав’ярні в іншу, і все - аби не переривати розпочатої містерії. Ти випиваєш гарного глінтвейну й розповідаєш про своє дурнувате життя. А потім довго-предовго слухаєш своє і його серце. І це як у Домонтовича - «Коли я сьогодні побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед?». І ти слухаєш монотонний дзвін ратуші, який відбивається у твоєму серці, і відчуваєш, як із кожним ударом у тебе вливаються якісь нові тягучі, невідані до того почуття.
Ти йдеш, як мара, як привид, як самотній інклюзник, таємничим порожнім містом. Ти слухаєш його музику. І відчуваєш, що воно проникає в твою сутність, прогризаючи потроху дірку всередині грудей, підступаючи поволі до серця. І цей процес не спинити. Після першої незвичайної - а насправді типової для цього міста - ночі ти йдеш, окрилений і безтурботний, віриш, що життя навіки змінилося на краще, що більше ніколи не буде сліз і болю, судом у горлі й розпачливого жалю, ти обожнюєш це місто, яке з’єднало тебе з людиною, яку всі наступні життя все одно вперто вважатимеш своєю половиною… Це все буде спочатку.
А потім настане розплата. І місто висотуватиме з тебе тебе ж самого. Повільно й упевнено, так само, як і колись на початку знайомства пробиралося всередину твоїх грудей разом із надіями та радісним захопленим чеканням. Так само, як колись вливалося в твою душу медовогречаною патокою, так само, як колись гомоніло музикою серця та янгольською любов’ю, даруючи натхнення й щастя - таке тривке й терпке, як його поцілунок у потязі додому.
Трикляте місто! Тебе прокляли всі святі, тебе покинули Божі угодники, до тебе не навідуються душі померлих… А я слабка. Я повертатимуся до тебе знову й знову. Але знаєш, що в цій історії є найхимернішим? Ти теж слабке тепер. Бо і ти віднині не зможеш жити без мене. Ми однаково наркотичні одне для одного, однаково винні собі й одне одному. А він… Та чи довго рибі прожити без води?
…А по вуличках сповзають терпкі, густі, конденсовані спогади, перемішуючись із цвіллю та ліхтарними відблисками.
…А моя любов до тебе вп’ялася духмяною патокою у те місце, де раніше було серце.