Однажды в Мюнхене...
В данном отрывке из романа «Даниэла» брат главной героини влюбляется в молодую чехословацкую журналистку, отказавшуюся возвращаться на родину после подавления «Пражской весны» и работавшую в Мюнхене на радио «Свободная Европа», однако очень быстро её теряет...
Серпень наближався до кінця. До початку осіннього семестру лишався ще цілий місяць. Томас вирішив поїхати разом зі своєю нареченою Марґаретою до Мюнхена, аби провести вересень разом з коханою дівчиною. А Даніела тим часом почала готуватися до від’їзду до США, де вона мала навчатися впродовж цілого семестру.
У понеділок, першого вересня, Томас разом з Марґаретою вирушив до Мюнхена. Сівши на колійному двірці Kassel-Wilhelmshöhe на потяг катеґорії D, молодята поїхали до баварської столиці - з пересадкою у Франкфурті-на-Майні. А Даніела, проводжаючи свого рідного брата з його нареченою, ще довго стояла на платформі після відправлення потяга, немов відчуваючи те, що Марґарету того дня вона бачила востаннє.
Увечері того ж дня Томас та Марґарета прибули до Мюнхена. Зійшовши з потяга на центральному тупиковому колійному двірці, Марґарета - як справжня господиня - повела свого нареченого далі до трамвайної зупинки.
Доїхавши до потрібної зупинки та вийшовши з трамваю, Томас пішов слідом за Марґаретою - аж поки вона не підійшла до сірого триповерхового будинку.
Витягши пошту з поштової скрині, на котрій висіла табличка про заборону кидати рекламу та безкоштовні ґазети, Марґарета, притискаючи до грудей цілу купу великих та малих конвертів, вставила ключ у вхідні двері, відкрила їх та запустила Томаса в під’їзд. Зайшовши до помешкання, Марґарета поклала всю свіжу пошту на журнальний стіл у вітальні, після чого почала все це перебирати. Серед інших конвертів Марґарета знайшла якийсь маленький брунатний конвертик без зворотної адреси. Відкривши конверт, вона почала читати зміст анонімного листа, після чого голосно зареготала.
- Що там таке? - поцікавився Томас, побачивши не зовсім адекватну реакцію з боку своєї нареченої.
- Черговий пасквіль, - пояснила Марґарета. - Хтось чеською мовою надрукував на машинці: «І коли ти, суко, припиниш ганьбити нашу соціалістичну батьківщину?». Далі мене знову звинувачують у стандартних наклепах на так звану соціалістичну дійсність, стверджуючи, буцімто я продала свою батьківщину за тридцять срібляників - коротше кажучи, суцільні ідеологічні штампи й більше нічого. А наприкінці додають: «Готуйся до зустрічі з нами в темному провулку! Ми вже заточуємо на тебе ножі!».
- Це вже серйозно! - застеріг Томас. - Вони з цим не жартують!
- У мене цих пасквілів вже ціла гора накопичилася, - заспокоїла Марґарета. - І взагалі, нема жодного журналіста, котрий ніколи в житті не отримав би принаймні один пасквіль. То є цілком нормально в нашій професії.
Помешкання, котре знімала Марґарета, являло собою двокімнатні мебльовані апартаменти, що складалися з вітальні, з’єднаної з кухнею, та спальні. Був іще маленький коридор, звідки двері вели до з’єднаного санвузлу.
Залишивши Томаса у вітальні, Марґарета пройшла до спальні, де зняла з себе дорожній одяг - штормівку, джинси та сорочку, - переодягнувшись у коротку рожеву сукню для коктейлів та взувшись босоніж у білі бальні черевики. Причесавшись, поправивши свою зачіску, вона вийшла до Томаса.
- Яка ти гарна, Марґарето! - вигукнув Томас, кинувшись до своєї нареченої та міцно її обійнявши.
Промовивши це, Томас міцно поцілував її просто в губи.
Коли Томас відпустив Марґарету, вона відкрила холодильник та швиденько зімпровізувала вечерю.
- А в мене для тебе, Томасе, є невеличкий сюрприз, - оголосила Марґарета після того, як вони обидва закінчили вечеряти.
Промовивши це, вона знову зникла у спальні. Хвилин за десять, поки Томас допивав свій чай, Марґарета вийшла зі спальні в ошатній весільній сукні.
- Ну, як тобі, Томасе? - запитала Марґарета, демонструючи своє весільне вбрання.
- Ти виглядаєш неначе принцеса, - із захопленням вигукнув Томас, думаючи водночас: «Ліпше б вона цього не робила!».
Тут Томаса охопило якесь тривожне передчуття, нібито ніякого весілля не відбудеться. Якщо наречена демонструє своєму хлопцеві весільну сукню заздалегідь, до весілля, то це є поганим знаком. Внутрішній голос підказував Томасові, що ось незабаром станеться щось таке непоправне, через що весілля буде зірвано й Марґарета ніколи не стане Томасові дружиною. Томас якимось внутрішнім чуттям відчував, що втрачає свою кохану назавжди.
- Марґарето, - звернувся до неї Томас, - мені страшно за тебе. Тобі постійно погрожують анонімними листами. Я тобі раджу залишити «Вільну Європу».
- Ти хоч думаєш, що кажеш? - різко вигукнула Марґарета. - Ти так двозначно висловився, неначе пропонуєш мені добровільно повернутися назад за «залізну завісу», не чекаючи на екстрадицію чи депортацію. Дуже гарна порада! Дякую тобі, Томасе!
- Вибач, я не те мав на увазі, - почав виправдовуватися Томас. - Я тобі пропоную звільнитися з радіостанції, залишити Мюнхен та перебратися до Касселя, до моїх батьків. У Касселі ти будеш у безпеці.
- Ти пропонуєш мені стати безробітною? Ну, чим я займатимусь у Касселі? Висітиму на шиї в твоїх батьків?
- Трохи потерпиш, - заспокоїв Томас, - а там я закінчу університет, заберу тебе та ми разом організуємо якийсь сімейний бізнес.
- Не будь таким наївним, Томасе, - зауважила Марґарета. - У кожного журналіста є ціла купа ворогів. То є в нашій професії звичайним явищем. Якщо кожен журналіст так панічно реаґуватиме на всі ті пасквілі, то хіба це добре? Куди все це зайде? Ні, журналістика, засоби масової інформації - то є мій хліб. Без нього я жити не можу. Я ще раз повторюю: журналістика - то є мій хліб!
- Дивися, - застеріг Томас, - як би той хліб не виявився для тебе смертельною отрутою!
- Усе одно, - заспокоїла Марґарета, - долю не обдуриш. Якщо щось має статися, рано чи пізно це обов’язково станеться.
- Ти є такою фаталісткою? - здивувався Томас.
- Я є реалісткою, - відповіла Марґарета, міцно обійнявши Томаса. - Доки ти мене кохаєш, доки щодня чекатимеш на мене, я перебуватиму в безпеці.
Знову переодягнувшись у рожеву міні-сукню, Марґарета запросила Томаса до спальні. Коли Томас зайшов, Марґарета простягнула йому платівку, на котрій було написано «Petr Novák».
- Це єдине, - зазначила Марґарета, - що мене зараз з’єднує з батьківщиною. То є дуже популярний співак у нашій країні. Наша рок-зірка.
Увімкнувши програвач, Марґарета витягнула з обкладинки та поклала на нього ту платівку - якраз на пісню «Já budu chodit po špičkach».
Одразу ж Томас схопив Марґарету, ще раз поцілував її та почав водити по кімнаті, танцюючи з нею повільний танець. Досягнувши вимикача, Марґарета вимкнула світло. Одразу ж Томас почав проводити по її сукні руками. Там, де сукня закінчилася, Томас почав пестити своїми долонями оголені стегна Марґарети, підіймаючи ті долоні все вище й вище. Не гаючи часу, він повалив Марґарету на ліжко та щосили взявся терти долонями її оголене тіло. Марґарета почала стогнати, роздягаючи Томаса, розстебнувши на його сорочці та на джинсових штанях ґудзики - всі до єдиного.
- А в мене навіть презерватива з собою нема, - зізнався Томас.
- То не є біда, - заспокоїла Марґарета.
Дотягнувшись до горішньої шухлядки тумбочки, Марґарета дістала звідти презерватив у герметичній вакуумній упаковці.
- Я все передбачила, - оголосила Марґарета.
Скинувши з себе весь одяг, зголоднілий Томас дуже швидко кінчив, після чого миттєво відключився.
Вранці, прийнявши душ, Марґарета одяглася по-діловому: в чорну блузку, сірий англійський діловий стрій, чорні нейлонові колготки, після чого взулася в чорні бальні черевики на низькому підборі. Такою елеґантною та солідною Томас свою наречену ще не бачив, проте поєднання чорного та сірого кольорів його вельми занепокоїло: він і в цьому поєднанні побачив недобрий знак. Марґарета неначе підсвідомо відчувала якусь страшну трагедію, що невблаганно насувалася на неї та на Томаса.
Коли Марґарета сідала за кермо жовтої спортивної BMW, припаркованої біля будинку, Томас вийшов на балкон та подивився на авто, що від’їздило в напрямку радіостанції «Вільна Європа». Проводжаючи свою наречену на роботу, він так на неї дивився, неначе прощався з нею назавжди. Томас не знав, що саме з Марґаретою може таке статися, проте внутрішній голос йому неначе підказував: «Твоє щастя, Томасе, триватиме недовго».
Без Марґарети Томас перебував у стані якоїсь незрозумілої напруги. А коли Марґарета повернулася з роботи близько двадцятої години, Томас радів неначе цуценя своєму господареві. Відімкнувши двері оселі та зайшовши всередину, Марґарета тримала в руках іще якийсь конверт. І знову на тому конверті не було зворотної адреси.
- Що це таке? - поцікавився Томас.
- Черговий пасквіль, - тихо та спокійно відповіла Марґарета, неначе отримувати пасквілі для неї було вже чимось звичайним. - Хтось на друкарській машинці знову надрукував стандартні звинувачення у зраді: «Бережися та згадай про Степана Бандеру. Якщо ти не замовкнеш та не зникнеш з ефіру, ти будеш наступною! На тебе чекає те ж саме!».
- А хто такий Степан Бандера? - запитав Томас.
- Це український політичний діяч, - пояснила Марґарета, - лідер антикомуністичного підпілля в Україні. За свої патріотичні переконання він зазнавав гонінь як із боку довоєнної польської влади, так і з боку німецьких та радянських окупантів. Комуністична пропаґанда зображувала його справжнім бандитом. Вона взагалі демонізує всіх, хто виступає проти неї. Рятуючись від переслідувань з боку комуністів, Бандера втік за кордон та мешкав тут, у Мюнхені. А десять років тому його вбили за вказівкою з Кремля.
- Завтра ж їдемо назад до Касселя! - командним тоном виголосив Томас. - Тебе вони так само можуть тут по-звірячому вбити, в цьому Мюнхені. А в Касселі ти будеш у безпеці - якщо, звичайно ж, не будеш видавати себе, висовуватися там, де не слід висовуватися. А коли я закінчу університет, ми переїдемо до Канади…
- Ти так упевнено заявляєш про Канаду, - зауважила Марґарета, - неначе хтось на нас там чекає з розпростертими обіймами. Ні, до Касселя повертатися я не можу. Завтра в мене на радіо в прямому ефірі дуже важлива зустріч із дуже авторитетними особами. Я маю бути на тій зустрічі модератором. До нас завітають дуже відомі постаті, котрі в прямому ефірі сперечатимуться одне з одним. Я не можу зірвати таку важливу передачу.
- Тоді я тебе постійно зустрічатиму та проводжатиму, - пообіцяв Томас.
- Ти ж через пару тижнів поїдеш до Карлсруе на навчання, - заявила Марґарета. - Тобі навчатися треба, закінчити університет, отримати диплом, а не мене охороняти. Про власну безпеку я потурбуюся самотужки…
У такій напрузі промайнули два тижні… До весілля залишався тиждень…
У неділю, чотирнадцятого вересня, Марґарета мусила перебувати практично цілий день на радіостанції, тому Томасові треба було якось поміркувати, як провести неділю сам на сам із собою. А ось у суботу Марґарета була вільна.
Тієї вересневої суботи тринадцятого числа Томас та Марґарета вирішили чергового разу прогулятися баварською столицею, аби Марґарета показала ті місця, де її коханий хлопець іще не був. Надворі стояло чудове бабине літо, отож, можна було блукати містом хоч упродовж цілого дня.
Поснідавши, закохана пара почала готуватися до прогулянки. Розпустивши своє довге каштанове волосся, Марґарета дуже довго причісувалася, роблячи свою зачіску під хіпі. Потім вона одяглася в джинси марки Lee з широким шкіряним поясом та в картату бавовняну біло-блакитну сорочку. Томас теж одягнувся як хіпі - у джинси та футболку з символом ядерного роззброєння. Вийшовши надвір, вони попрямували до найближчої трамвайної зупинки. Доїхавши до кінцевої зупинки «St. Emmeram» трамвайного маршруту номер шістнадцять, Марґарета повела Томаса до Англійського саду, розташованого на північній околиці Мюнхена, на обох берегах річки Ізар.
- Це найкращий парк з усіх відомих мені в Мюнхені, - повідомила Марґарета. - Ось тут ми можемо побути віч-на-віч одне з одним, аби нам ніхто не заважав.
Перейшовши кілька пішохідних мостів, молодята опинилися спочатку на довгому півострові, майже повністю зайнятому парком, а потім - на протилежному березі Ізару. Тут майже не було людей, тому можна було блукати скільки завгодно, обіймаючи один одного, цілуючи один одного, зізнаючись один одному в коханні.
Натрапивши на чергову лавку вздовж алеї, молодята одразу ж повалилися на неї та почали, не приховуючи почуттів один до одного, цілуватися та обійматися, не звертаючи жодної уваги на те, що відбувалося навколо.
Томас перебував у піднесеному стані. Він був на сьомому небі. Ще б пак, адже він «спіймав на гачок» таку «круту» дівчину: журналістку, спортивну коментаторку, що під впливом «Празької весни» перекваліфікувалася в політичну оглядачку, а після відмови повернутися до Чехословаччини зробила собі таку стрімку кар’єру на радіо «Вільна Європа», виступаючи з такими палкими промовами, що викривали всю злочинну сутність комуністичного режиму. До її крамольних виступів прислухалися на її багатостраждальній батьківщині тисячі радіослухачів, для котрих її слова були неначе ковток свободи. Ходили чутки, що навіть Сам … обіцяв за голову Марґарети дуже солідну винагороду. І ось ця Пасіонарія «Празької весни», розчавленої радянськими танками, була в його, Томасових, обіймах. І не мало жодного значення для Томаса те, що Марґарета була старшою за нього. Головним було лише те, що вони обидва палко кохали один одного. Слов’янські дівчата взагалі завжди серед німців користувалися великим попитом… Томас пестив її по голові, цілував її, відчуваючи при цьому справжню ейфорію.
Погулявши впродовж двох годин парковими алеями, Томас та Марґарета вийшли на бульвар Ізарринґ, а далі - на Леопольдштрассе, що непомітно перейшла в широкий проспект Людвіґштрассе, на котрому обабіч були розташовані університетські будівлі. Вшанувавши пам’ять Софії Шолль та її брата Ганса-Фрітца, заарештованих нацистською владою в одній з тих університетських будівель за розповсюдження крамольних листівок (студенти в усі часи були крамольниками!) та страчених потім на ґільйотині, Томас та Марґарета попрямували далі до середмістя. Томас радів, що Німеччина була вже зовсім іншою. Колись раніше німці захопили Чехословаччину, встановивши там режим кривавого терору, але тепер Західна Німеччина давала притулок чеським дисидентам, що тікали зі своєї батьківщини від радянської окупації та маріонеткового режиму Ґустава Гусака. Більш того, брат та сестра Шолль заплатили власним життям лише за розповсюдження крамольних ідей у стінах університету, натомість сам Томас, його сестра Даніела та тисячі інших західнонімецьких студентів іще рік тому цілком відкрито, на центральних міських вулицях, крокували з крамольними транспарантами, вигукуючи крамольні гасла, чи навіть кидали пляшки з коктейлем Молотова у вантажівки Шпринґера - й нічого їм за це не було. Були, правда, розгони демонстрантів за допомогою поліції та жандармерії, проте все обходилося лише затриманнями, допитами в поліцейських дільницях та грошовими штрафами. І нікого за це не кинули за ґрати на багато років. І, тим більше, нікого не стратили. Часи змінилися. Власним життям розплатився лише Бенно Онезорґ, та й, до того ж, суто випадково, виключно через власну необережність. То була не страта, й навіть не навмисне вбивство - то був, скоріше, нещасний випадок. На життя Руді Дучке, правда, теж було скоєно замах - але то була не страта, не кримінальне покарання, натомість спроба вбивства на замовлення. І сталося це тільки тому, що Руді перейшов дорогу величезному концернові Axel Springer - і не просто кинув виклик, але ще й повів за собою широкі маси. Були ще й пересічні жертви - такі як подруга Даніели Анна-Марія, - але то була провокація, а не страта. Проте переважна більшість пересічних учасників тих подій, повернувшись із барикад, спокійно продовжували навчатися в університетах та інших вишах, здобуваючи собі вищу освіту. Нікого тільки через цю крамолу не відрахували й, тим більш, не кинули за ґрати… Часи змінилися…
Повсюди в центрі міста йшла реконструкція та реставрація - Мюнхен готувався до проведення олімпійських ігор, що мали відбутися трьома роками пізніше. На центральних вулицях було дуже пожвавлено. Поруч із «нормальною» публікою, міськими вулицями групами та поодинці ходили численні хіпі - з довгим та розпущеним волоссям, з бородами, в джинсах та яскравих строкатих сорочках чи футболках. Томас та Марґарета не набагато від них відрізнялися - хіба що, в Томаса зачіска була короткою.
Пройшовши повз Палацовий сад та вийшовши на Одеонсплац, на котрому стояли чудова барокова церква Театіненкірхе та не менш чудовий Фельдгеррнгалле із неороманською аркадою, Томас та Марґарета завернули ліворуч від аркади, попрямувавши вулицею Резіденцштрассе в напрямку до оперного театру. На цій вузькій та короткій вуличці - як і повсюди на центральних вулицях Мюнхена - було того чудового суботнього дня дуже велелюдно: всі раділи бабиному літу. Ось і Томас із Марґаретою, нікуди не поспішаючи, спокійно прогулювалися центром Мюнхена, мріючи про довге та щасливе життя разом у спільному шлюбі. Адже день весілля було вже призначено, воно мало відбутися рівно через тиждень, тому вони обидва щиро раділи тій чудовій знаменній події у їхньому спільному житті.
Зненацька до закоханої пари підійшов якийсь дивовижний низенького зросту молодий чоловік років тридцяти п’яти - в сірих штанах, білій маринарці, червоній сорочці з білою краваткою-метеликом та в білому капелюсі. У руках той чоловік тримав довгу парасольку, котру він використовував як ціпок.
- Вибачте, - звернувся кумедний чоловік до молодят, - я в Мюнхені вперше. Чи не підкажете Ви, як пройти до Марієнплац? Мюнхен - це таке велике місто, я тут зовсім заблукав.
Поки Томас пояснював незнайомцеві, що та вулиця якраз і вела до Марієнплац, і що заблукати в центрі Мюнхена практично неможливо, той чоловік несподівано торкнувся гострим кінчиком парасольки лівого боку Марґарети, вколовши її прямо під серце, а потім втік та стрімко розчинився в натовпі. Марґареті одразу ж стало погано. Вона впала на бруківку та миттєво померла, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося з нею.
- Марґарето! - крикнув Томас, схопивши кохану дівчину за плечі. - Що з тобою? Ні-і-і-і!
Почувши крик, Томаса, що опустився на коліна, тримаючи бездиханне тіло коханої дівчини, одразу ж обступив натовп з усіх боків.
- Кличте «швидку», кличте поліцію! - істерично кричав Томас допитливим роззявам, що оточили його.
Вбивця діяв дуже підступно, цинічно та нахабно. Він не нападав на Марґарету в темному провулку - як їй обіцяли в одному з останніх пасквілів. Він не пильнував її біля під’їзду. Вбивця напав на Марґарету саме тоді, коли вона відчувала себе в найбільшій безпеці - у центрі Мюнхена, в супроводі Томаса.
- Напевно, за Марґаретою давно вже стежили, - зробив припущення Томас, коли на місце злочину приїхала поліція. - Вбивця діяв не сам - тут діяла ціла група. Хтось, напевно, дуже довго стежив за нами, постійно надсилаючи нам пасквілі з цинічними погрозами. Ця група злочинців діяла дуже організовано та згуртовано. Скоріше за все, вони всі давно вже за нами стежили, а той чоловік у білій маринарці лише одержав відповідну вказівку, а потім підійшов у потрібний момент та в потрібному місці зі зброєю, схованою в парасольці, та вколов Марґарету просто під серце. Я, до речі, давно вже попереджав Марґарету про те, що на неї велося полювання. Я аґітував її переїхати до Касселя, де вона була б у безпеці. Проте Марґарета навідріз відмовлялася: виступи у прямому ефірі для неї були важливішими за власну безпеку. Мені дуже шкода, що я так і не зміг її переконати в необхідності терміново залишити радіостанцію та впродовж певного часу зникнути з поля зору. Вона, на жаль, мене не послухала.
Повернувшись у помешкання Марґарети, Томас зібрав усі пасквілі, що постійно надходили до поштової скрині, після чого приніс усе це в поліцію. Проте Марґарету вже неможливо було повернути. Отрута у шприці, захованому в кінчику парасольки, виявилася дуже сильнодіючою. Скоріше за все, то була якась сполука синильної кислоти. Смерть була миттєвою.
Організацію похорону Марґарети взяли на себе співробітники чехословацької служби «Вільної Європи». Згідно зі слов’янською традицією, поховали Марґарету у весільній сукні, оскільки вона так і не встигла вийти заміж. Саме в тій, котру сама вона придбала в одному з модних мюнхенських бутиків та котрою вона хизувалася перед Томасом - коли він перебував в її оселі. Марґарета прагнула виглядати на власному весіллі справжньою принцесою. Але не судилося. Справжньою принцесою їй судилося виглядати лише в домовині.
Громадська панахида за Марґаретою перетворилася на справжній мітинґ, на котрому оратори гнівно засуджували черговий злочин комуністів. Виступали на мітинґу з промовами як чеською та словацькою, так і німецькою мовами. А перекладач стояв із блокнотом біля кожного оратора та перекладав усе, відповідно, німецькою або чеською. Більшість промов зводилися до наступного: молода дівчина не побоялася кинути виклик комуністичній системі, постійно викриваючи в прямому ефірі її злочини. Інші оратори заявляли про те, що доля подарувала Марґареті лише молодість, проте її громадянська позиція ще довго служитиме зразком для всього колективу радіостанцій «Свобода» та «Вільна Європа». Коли ж домовину з тілом Марґарети, накриту біло-червоним прапором із синім трикутником, опускали в могилу, представники чеської та словацької діаспор Мюнхена, що були присутніми на церемонії поховання, одразу ж заспівали національний гімн Чехословаччини «Kde domov můj». Коли ж імпровізований хор дійшов до рядків «Země česká domov můj», домовина вже повністю зникла під грудочками землі, котрі кидали учасники похорону в могилу. Томас так само підійшов до краю могили та, взявши лопатку, кинув чергову порцію баварської землі, промовивши при цьому: «Вибач мені, Марґарето, за те, що я тебе не захистив!».
Словацьку частину спареного гімну - «Nad Tatrou sa blýska, hromy divo bijú» друзі та колеґи Марґарети співали вже тоді, коли над могилою виріс горбик, у котрий було вкопано тимчасовий хрест із прибитим до нього портретом загиблої журналістки та написом:
Margareta Weberová
03.06.1943-13.09.1969.
Повернувшись із похорону, Томас одразу ж забрав з колишньої оселі Марґарети всі свої речі та негайно поїхав потягом до Карлсруе. Йому хотілося якомога швидше залишити Мюнхен та назавжди забути про існування цього міста, в котрому він назавжди загубив своє щастя, втративши найдорожчу для себе людину. Стан у нього був вкрай пригніченим. Томасові просто не хотілося жити. Його не залишала нав’язлива ідея придбати в аптеці якусь отруту, а потім піти на могилу Марґарети та проковтнути там оту смертельну речовину, аби назавжди залишитися разом з коханою дівчиною.
Повернувшись до Карлсруе, Томас перед усіма своїми університетськими товаришами грозився вийти перед «Пірамідою Хеопса169» та спалити себе на знак протесту проти сваволі комуністичних спецслужб у країні, що належить до «вільного світу» - подібно до того, як празький студент Ян Палах спалив себе на Вацлавській площі на знак протесту проти придушення «Празької Весни» та нової хвилі комуністичних репресій.
І тут несподівано в житті Томаса з’явилася Інґе. Їй вдалося-таки вивести Томаса зі стану глибокої депресії та повернути його до нормального життя. Вони так само палко покохали одне одного, як і у випадку з Марґаретою. Інґе була, правда, хоч і не такою красунею, як Марґарета, але, все одно, вельми приємною дівчиною. Тим не менш, Томас усвідомлював-таки: втрата Марґарети була втратою непоправною; він назавжди позбавився чогось такого, чого вдруге здобути більше не міг. Втрата Марґарети стала для нього серйозною душевною травмою на все життя.