9. Нав*язаності нам
Ветер ловить и купаться в дожде - раньше я так не мог
Сколько всего дарит мне и тебе
в небо один прыжок
Треба вміти так стрибати та слухати себе. Слухати і вирішувати свої цілі житті, аби не тикатися і не микатися куди попало , поцьковані чужими повчаннями не своїх людей. Під їх чітким наглядом рухатися не в свою сторону, а туди, де брудно й слизько під простеленим для тебе колисьчервоним ковриком. Насправді він потасканий як стара блядь, проте у темряві ти нічичирк не бачиш: тобі сказано, що він новий, чистий і яскраво червоний- і ти мале тупе теля йдеш на поводку в твоїх маніпуляторів, свято розвісивши вуха, вірячи, що під твоїми ногами, під твоїми кривими хиткими копитами немає жодного болота, бліх та смердючих Р-А-З-Л-А-Г-А-Ю-Щ-И-Х-С-Я останків твоїх надій.
І ти продовжуєш переконувати себе, що все в ажурі, і так має бути. І ховатися далі глибше у смердючу затхлу коморку під назвою обставини, куди тебе роздовбаним кирзовим чоботом втовкує їбануте нарване Треба.
Зупинися! Дослухайся і врешті решт зніми ту пелену зі своїх очей. Викинь ту навязану на мозок клейку павутину.
Цілі в житті.
Зазвичай про твої цілі всі навколо знають набагато краще, ніж ти сам.
Не свої люди можуть багато чого наговорити:
посадити дерево,
лишити слід по собі,
народити дітей,
побудувати будинок,
потрапити потім у рай...
бла-бла-бла-бла.
А якщо за нульову точку взяти тебе, а не їх.
Якщо відмести всі ці непотрібства, нав*язані нам, - то нащо ти живеш?
От ти, хто зараз читає це, - подумай на секундочку - нащо ти живеш і чи так ти це робиш, як тобі хочеться?
Це складний крок та важке рішення, і аби його прийняти, треба слухати. Слухати самих себе,і не гнатися ніколи за славою та баблом, кривлячи душею.
Рішення - це ніколи не легко. Це важко завжди. Бо "куди йти далі". Бо "що ж залишається". Господи, скільки у нас багато коробок у голові. Скільки у нас остаткового совєцького союзу в наших мізках! І всі ці "совковості" тормозять, смикають, розв*язують шнурівки, не даючи крокнути вперед. Бо ж ти обов*язково йобнешся носом об ширшавий асфальт.
А натомість боротися з тими !совковостями! як якийсь обдовбаний дон мать його кіхот.
Забий!
Ми живемо, аби жити і відчувати те життя. А не відповідати на всякі умовності і формальності.
Не ховати себе у коробки. Там смердить трупом.
Не підлаштовуватися під обставини чи людей. Як тупі телята.
І якщо ти живеш, аби жити. То й дієш відповідно.
То й сліди будуть по тобі - не варто заморочуватися над тим, як той слід всандалити по саме німагу.
Нічо. Важко. Прорвемся.
Головне - спитай себе.
Інколи про це думаєш зранку після хороших. Після замку Любарта. Після повернення додому з подорожі. Коли надворі по підвіконні відбиває зепелінівські ритми дощ, ти думаєш про це.
Про те, що ти так гарно запаковуєш у букви і посилаєш летіти електронними голубами у всесвіт. І розуміють і бачать це всі. Крім тебе. Бо ж забуваєш, що і кого треба послати особисто тобі.
Бо ж у всіх буває перевтілення у такого собі поштаря: коли шлеш.
Щось із 5Л.
Лист. Людину. Любов. Лайф. Лажу.
мені треба зробити щось зі своєї інструкції в ліфті. життєво необхідно. Але мій внутрішній поштар дико тупить вже скільки часу. Тепер всередині бринить смутне наближене до розуміння - і ти розумієш, що навпомацки, але йдеш. Потихеньку кудись сунешся вперед, облапуючи пальцями слизькі і не дуже приємні стіни.