Історія, написана нами
Знову! Бігають-ходять-літають-лаються-сновигають. Сновиди. Сірі. Сірі як небо. Сірі і безокі. Порожні і непотрібні обгортки від давно зігнивших цукерок. Меркантильні, приземлені, клоновані маріонетки! Ненавиджу!!!
НеНААААвиджу!!!
… прокричало все її нутро, плюючись ненавистю. Вітрюган схопив у свої колючі лапи порожню пляшку і розбив її об напівживе дерево біля лавочки…здригнулась… Залишки серця знову стислися у малюсінький клубочок і деручи підступили до горла. З очей хлинули сльози -- Дощ надворі полив як з відра.
Гм… муркнула і занурилась у терпкий чай своїми думками. Вони пливли в’язко. Повільно. Смакуючи кожен імпульс і передаючи його глибину до найменших мікроатомів тієї невловимої внутрішньої енергії.. Пірнала в себе думками, відчуттями, намагаючись побачити у тих потоках свої бажання. ..
…Я не померла.. не замерзла…я хотіла виплисти і мені подали руку… Мені не потрібне все людство, мені потрібні мої душі…а вони є, вони існують. Я плаваю в них, а вони-в мені…Світло! Хочу світла!!!
Промінчик пробігся по волоссю, скроні, спустився на щоку і ніжно погладив підборіддя та взявся зігрівати, розбившись на тисячі… трильйони собі подібних. А легкий прохолодний весняний вітерець чинив їм спротив і вперто розвивав волосся та пробирав до кісточок.
Від теплого сонячного світла розплющила очі… Небо. Голубе, легке, майже прозоре, вкрите білуватим оздобленням, що ліниво сповзає по ньому кудись за обрій. Задоволені дерева, що аж світяться від радості чи то від цілющого рятівника-сонця і вмить вкриваються пухнастими котиками. Жива мова воскреслої річки неподалік… Це переповнило по вінця… ледве не захлинулась..
На кухні щось з гуркотом впало, і вона підхопилася з ліжка. В холодному поту. Як завжди. Майже звикла. Дурнуватий сон. Привид минулого. Заразив хандрою на цілий день.
Нащо? Коли це скінчиться? Перелопатити Кастанеду та навчитися контролювати свої сни?? Не помогло. Снодійне. Не помогло. Цей непотрібний сон знайшов шпаринку у її відгородженій свідомості і вперто продовжує приходити. Нагадуючи. Показуючи. Вертаючи знов і знов у «тоді». Він став майже звичкою, від якої серце вже й не болить, але… Сліди залишаються. Інколи легкі, інколи схожі на сліди ржавого цвяха на гладкій поверхні, інколи потворні, а інколи - нейтральні.
Боротися і придушувати в собі той згусток страшної енергії, яка піднімається з грудей до горла, тисне, пече, палить, коле… головне - не випустити, не дати пройти, а ковтнути назад і затамувати подих на кілька секунд. Втримати дах на ниточці. Не наповнити очі пеленою дикої ненависті. Не дати забралу впасти. Не втратити самоконтроль. Бо тоді з тієї, хто може дарувати, перетворюєшся у ту, хто рушить. Без перебору. Все і всіх.
Не дозволити. Втримати. Не дати. Контролювати. Бо розруха - то зло. А постраждають найближчі. Що? Відштовхнути. Прогнати. Образити і виставити за двері. Аби тільки вони тільки не стали свідками. Аби не бачили тієї пелени, не чули крику душі, не спостерігали мутацію людини у незрозумілого звіра.
А зараз?... Одна. Сама. Можна. Втомилась тримати. Хай живе. Хай. Розслабилась, перестала стримувати дихання. Відпустила. Видихнула. Відчуваючи кожною клітинкою тіла, як воно вилазить, стрімко пролітає легені, трахею, обпікаючи горло, і знову народжується на світ диким грудним криком, чорними слізьми, зламаними нігтями, що деруть стіну, спазмами, розбитими коліньми, конвульсіями.
А на землі крався дощ. Він не йшов. І навіть не сипався. Він крався, і здавалось, що на великій швидкості можна було б прошмигнути поміж краплин. Вона йшла полем, тягнучи за собою останки яскравого купола (чи то свого настрою), йшла в такт з дощем, міцно тримаючись чоботами за ґрунт. Шматки навколишнього світу поважно крутились у тих крупних овальних продовгастих дощовинках, що осідали мирно на землю та зливались з власними творіннями її очей.
Документ создан 1 сентября 2008 года 20:25:42.
НеНААААвиджу!!!
… прокричало все її нутро, плюючись ненавистю. Вітрюган схопив у свої колючі лапи порожню пляшку і розбив її об напівживе дерево біля лавочки…здригнулась… Залишки серця знову стислися у малюсінький клубочок і деручи підступили до горла. З очей хлинули сльози -- Дощ надворі полив як з відра.
Гм… муркнула і занурилась у терпкий чай своїми думками. Вони пливли в’язко. Повільно. Смакуючи кожен імпульс і передаючи його глибину до найменших мікроатомів тієї невловимої внутрішньої енергії.. Пірнала в себе думками, відчуттями, намагаючись побачити у тих потоках свої бажання. ..
…Я не померла.. не замерзла…я хотіла виплисти і мені подали руку… Мені не потрібне все людство, мені потрібні мої душі…а вони є, вони існують. Я плаваю в них, а вони-в мені…Світло! Хочу світла!!!
Промінчик пробігся по волоссю, скроні, спустився на щоку і ніжно погладив підборіддя та взявся зігрівати, розбившись на тисячі… трильйони собі подібних. А легкий прохолодний весняний вітерець чинив їм спротив і вперто розвивав волосся та пробирав до кісточок.
Від теплого сонячного світла розплющила очі… Небо. Голубе, легке, майже прозоре, вкрите білуватим оздобленням, що ліниво сповзає по ньому кудись за обрій. Задоволені дерева, що аж світяться від радості чи то від цілющого рятівника-сонця і вмить вкриваються пухнастими котиками. Жива мова воскреслої річки неподалік… Це переповнило по вінця… ледве не захлинулась..
На кухні щось з гуркотом впало, і вона підхопилася з ліжка. В холодному поту. Як завжди. Майже звикла. Дурнуватий сон. Привид минулого. Заразив хандрою на цілий день.
Нащо? Коли це скінчиться? Перелопатити Кастанеду та навчитися контролювати свої сни?? Не помогло. Снодійне. Не помогло. Цей непотрібний сон знайшов шпаринку у її відгородженій свідомості і вперто продовжує приходити. Нагадуючи. Показуючи. Вертаючи знов і знов у «тоді». Він став майже звичкою, від якої серце вже й не болить, але… Сліди залишаються. Інколи легкі, інколи схожі на сліди ржавого цвяха на гладкій поверхні, інколи потворні, а інколи - нейтральні.
Боротися і придушувати в собі той згусток страшної енергії, яка піднімається з грудей до горла, тисне, пече, палить, коле… головне - не випустити, не дати пройти, а ковтнути назад і затамувати подих на кілька секунд. Втримати дах на ниточці. Не наповнити очі пеленою дикої ненависті. Не дати забралу впасти. Не втратити самоконтроль. Бо тоді з тієї, хто може дарувати, перетворюєшся у ту, хто рушить. Без перебору. Все і всіх.
Не дозволити. Втримати. Не дати. Контролювати. Бо розруха - то зло. А постраждають найближчі. Що? Відштовхнути. Прогнати. Образити і виставити за двері. Аби тільки вони тільки не стали свідками. Аби не бачили тієї пелени, не чули крику душі, не спостерігали мутацію людини у незрозумілого звіра.
А зараз?... Одна. Сама. Можна. Втомилась тримати. Хай живе. Хай. Розслабилась, перестала стримувати дихання. Відпустила. Видихнула. Відчуваючи кожною клітинкою тіла, як воно вилазить, стрімко пролітає легені, трахею, обпікаючи горло, і знову народжується на світ диким грудним криком, чорними слізьми, зламаними нігтями, що деруть стіну, спазмами, розбитими коліньми, конвульсіями.
А на землі крався дощ. Він не йшов. І навіть не сипався. Він крався, і здавалось, що на великій швидкості можна було б прошмигнути поміж краплин. Вона йшла полем, тягнучи за собою останки яскравого купола (чи то свого настрою), йшла в такт з дощем, міцно тримаючись чоботами за ґрунт. Шматки навколишнього світу поважно крутились у тих крупних овальних продовгастих дощовинках, що осідали мирно на землю та зливались з власними творіннями її очей.
Документ создан 1 сентября 2008 года 20:25:42.