Мова чи зміст: що важливіше у самоідентифікації?
Засідання КДКД 7.07.2015
Доповідач Юрій Коваленко
Остання у цьому сезоні зустріч КДКД відбулася 7 липня. Перша її частина була присвячена темі «Мовне питання у самоідентифікації громадян України». Тему взявся розкрити учасник клубних дискусій видавець Юрій Коваленко. У своїй доповіді він спробував дати відповідь на питання, коли і за яких обставин така категорія як мова почала визначати ідентичність українців.
Доволі багато уваги доповідач приділив російській мові, оскільки її становлення, розвиток і поширення вплинули на долю української мови. Він дав характеристику російській мові як штучній, що була накинута угро-фінським племенам владною верхівкою. Причому він підкреслив роль українців у становленні і розвитку російської мови. Також доповідач вказав, що й російські еліти не дуже охоче користувались рідною мовою, принаймні до війни з Наполеоном.
Висока оцінка потенціалу російської мови, яку дали М. Ломоносов та І. Тургенєв, була, на думку доповідача, лише переспівом європейських творів аналогічного змісту. Не даючи власних оцінок російській мові, Юрій Коваленко, однак, озвучив цілу низку підібраних ним цитат-суджень щодо вартісності цієї мови (переважно скептичних чи критичних). Також він процитував заздалегідь підібрані висловлювання щодо української мови, як позитивні, так і вкрай негативні.
Українську мову доповідач охарактеризував як давню мову автохтонів території, яку займає сучасна Україна. Проте, він не знайшов свідчень, що мові надавалось якесь особливе значення протягом довгого часу. Ще в XVII ст. Б. Хмельницький вказував на спільні з поляками ідентифікаційні маркери: «ми такі ж сармати як кліті ляхи». Мова не стала маркером ідентифікації і в XVIІI ст. в Україні, оскільки у виданій 1769 р. «Історії русів» не пропонувалось ідентифікувати українців за мовою спілкування. Доповідач висунув тезу, що лише наприкінці XVIІI ст. прокинулась увага до української мови, про що свідчила поява «Енеїди».
Незважаючи на численні утиски і заборони протягом ХІХ ст., українська мова вижила. Юрій Коваленко акцентував, що на початку ХХ ст. саме мова стала визначальною ознакою українства. Цю тезу він проілюстрував оповідкою, ніби В. Ленін на питання «що хочуть українці» отримав відповідь, що ті хочуть лише своєї мови (на що він і погодився). Отже, висновком доповідача було твердження, що самовизначення українців через мову з’явилось на початку ХХ ст.
З цією тезою висловила незгоду Ольга Михайлова, нагадавши про вплив німецьких романтиків на постановку «мовного питання» в Європі і про широкий рух української інтелігенції ХІХ ст. в оборону мови як ознаки українства. Цей рух, на її думку, свідчив про ставлення до української мови як до важливого ідентифікаційного маркера. Ці дві позиції спробував примирити Олександр Маслак. Він підтвердив, що принцип ідентифікації через мову проходить через ХІХ ст.. Але навіть ті, хто його сповідували, найчастіше самі не користувались українською у побуті, і така ситуація тривала до ХХ ст. Причому це стосується і Західної України, де літературна українська більш-менш сучасного зразку утвердилась лише наприкінці ХІХ ст.
Подією в утвердженні і розвитку стандартів української було офіційне визнання з боку російської академічної спільноти, що українська є мовою, а не діалектом російської. Крім цього, Юрій Коваленко вказав і інші свідчення бурхливого розвитку української в перші десятиліття ХХ ст. - зокрема, видання великої кількості словників. Він зробив висновок про великий потенціал української мови. На його думку, вживаність української буде зростати, причому чинником цього виступить російсько-український конфлікт, що розгорається на Донбасі.
В цьому контексті прозвучало питання Сергія Дацюка щодо мови спілкування ворогуючих сторін на Донбасі. У відповідь доповідач визнав, що обидві сторони спілкуються російською, хоча українці використовують також і рідну мову, особливо під час нарад та офіційних заходів. Критика Дацюка була спрямована загалом на «російськоцентричний» характер доповіді: адже ідентифікація українців в цій логіці виявляється напряму залежною від російського чиннику.
Цю залежність доповідач не спростовував, натомість акцентував на негативних перспективах російської мови. Адже кількість її носіїв зменшилась з 360 млн. (у середині ХХ ст.) до 270 млн. З іншого боку, російська мова переживає кризу розвитку, ознакою чого є поширеність вживання мату. Останнім часом російська оновлюється переважно за рахунок запозичень з англійської або з кримінального жаргону, як зафіксував цитований доповідачем російський філософ Міхаіл Епштейн.
Володимир Нікітін, погодившись з Епштейном, визнав проблеми російської мови. Але він запропонував бачити в них відображення проблем, які переживає російське суспільство: «збідніло соціальне життя, і через це гине мова». В той самий час в Україні з’являються нові можливості і новий рівень свободи, що, на думку Нікітіна, сприяє розвитку української мови. До цього Олександр Хара додав, що російська гуманістична культура має найкращі шанси розвитку саме в Україні, оскільки дійсність у РФ набуває рис дегуманізації. У зв’язку з цим Сергій Дацюк поставив питання, наскільки реально в Україні ставити завдання розвитку обох мов: російської та української. Така постановка питання викликала неоднозначну реакцію одноклубників.
У мовному питанні для Володимира Нікітіна значущим у нинішніх реаліях виявилось виокремлення двох варіантів російської - українського та, власне, російського. Критерії їх розрізнення не фонетичні чи синтаксичні; вони різняться за змістом, оскільки ті ж самі слова набувають різного змісту серед російськомовних громадян України та РФ. Отже, різниця між ними є суто дискурсивною. На думку Нікітіна, будь-яка природна мова може виявитися носієм специфічних змістів, що асоціюються з певною ідентичністю, і українські змісти можуть бути висловлені російською, англійською, іспанською тощо. І саме тому він назвав зміст мови (а не мову як таку) ключовою категорією для національної ідентифікації.
Логіку Володимира Нікітіна підхопив Сергій Дацюк, який заперечив змістовність визначень нації через етнічні та політичні категорії. Однак Юрій Коваленко апелював до класичних визначень нації через мовно-культурні ознаки. На думку доповідача, національно-культурне самовизначення українців має стати запорукою впровадження інновацій, а зразком можуть слугувати чехи, які піклуються про свою мову.
Такий підхід піддала критиці Яна Волкова. Вона визначила його як «добровільну згоду на самоізоляцію і колоніальний містечковий статус». Власний досвід наукової комунікації різними мовами привів її до висновку, що українська мова, якщо дослідник користується нею, не лишає йому шансів бути почутим. Фактично українською не відбувається комунікація з гострих питань, що позначають інтелектуальний фронтир людства. Але саме динаміка перекладів з тієї чи іншої мови на мови світу свідчить про її авторитет у світі. На думку Волкової, українська мова матиме шанси розвитку і ствердження, якщо українською будуть вироблятися глобально-значущі змісти (хоча найближчим часом це невдячна, марна, безперспективна робота).
Висловлена таким чином цінність універсальної ідентичності була підтримана Сергієм Дацюком. Приклад чехів, визначений доповідачем як позитивний, він оцінив різко негативно. Доля малого народу, зануреного у власні мовно-культурні особливості, не видалась привабливою і Сергію Волошину, який висловив захоплення ідеєю мовної експансії українців на теренах Росії. Отже, традиційний етніцистський підхід не знайшов підтримки серед учасників КДКД, що не вплинуло на позицію Юрія Коваленка, який заявив себе її прихильником.
Доповідач Юрій Коваленко
Остання у цьому сезоні зустріч КДКД відбулася 7 липня. Перша її частина була присвячена темі «Мовне питання у самоідентифікації громадян України». Тему взявся розкрити учасник клубних дискусій видавець Юрій Коваленко. У своїй доповіді він спробував дати відповідь на питання, коли і за яких обставин така категорія як мова почала визначати ідентичність українців.
Доволі багато уваги доповідач приділив російській мові, оскільки її становлення, розвиток і поширення вплинули на долю української мови. Він дав характеристику російській мові як штучній, що була накинута угро-фінським племенам владною верхівкою. Причому він підкреслив роль українців у становленні і розвитку російської мови. Також доповідач вказав, що й російські еліти не дуже охоче користувались рідною мовою, принаймні до війни з Наполеоном.
Висока оцінка потенціалу російської мови, яку дали М. Ломоносов та І. Тургенєв, була, на думку доповідача, лише переспівом європейських творів аналогічного змісту. Не даючи власних оцінок російській мові, Юрій Коваленко, однак, озвучив цілу низку підібраних ним цитат-суджень щодо вартісності цієї мови (переважно скептичних чи критичних). Також він процитував заздалегідь підібрані висловлювання щодо української мови, як позитивні, так і вкрай негативні.
Українську мову доповідач охарактеризував як давню мову автохтонів території, яку займає сучасна Україна. Проте, він не знайшов свідчень, що мові надавалось якесь особливе значення протягом довгого часу. Ще в XVII ст. Б. Хмельницький вказував на спільні з поляками ідентифікаційні маркери: «ми такі ж сармати як кліті ляхи». Мова не стала маркером ідентифікації і в XVIІI ст. в Україні, оскільки у виданій 1769 р. «Історії русів» не пропонувалось ідентифікувати українців за мовою спілкування. Доповідач висунув тезу, що лише наприкінці XVIІI ст. прокинулась увага до української мови, про що свідчила поява «Енеїди».
Незважаючи на численні утиски і заборони протягом ХІХ ст., українська мова вижила. Юрій Коваленко акцентував, що на початку ХХ ст. саме мова стала визначальною ознакою українства. Цю тезу він проілюстрував оповідкою, ніби В. Ленін на питання «що хочуть українці» отримав відповідь, що ті хочуть лише своєї мови (на що він і погодився). Отже, висновком доповідача було твердження, що самовизначення українців через мову з’явилось на початку ХХ ст.
З цією тезою висловила незгоду Ольга Михайлова, нагадавши про вплив німецьких романтиків на постановку «мовного питання» в Європі і про широкий рух української інтелігенції ХІХ ст. в оборону мови як ознаки українства. Цей рух, на її думку, свідчив про ставлення до української мови як до важливого ідентифікаційного маркера. Ці дві позиції спробував примирити Олександр Маслак. Він підтвердив, що принцип ідентифікації через мову проходить через ХІХ ст.. Але навіть ті, хто його сповідували, найчастіше самі не користувались українською у побуті, і така ситуація тривала до ХХ ст. Причому це стосується і Західної України, де літературна українська більш-менш сучасного зразку утвердилась лише наприкінці ХІХ ст.
Подією в утвердженні і розвитку стандартів української було офіційне визнання з боку російської академічної спільноти, що українська є мовою, а не діалектом російської. Крім цього, Юрій Коваленко вказав і інші свідчення бурхливого розвитку української в перші десятиліття ХХ ст. - зокрема, видання великої кількості словників. Він зробив висновок про великий потенціал української мови. На його думку, вживаність української буде зростати, причому чинником цього виступить російсько-український конфлікт, що розгорається на Донбасі.
В цьому контексті прозвучало питання Сергія Дацюка щодо мови спілкування ворогуючих сторін на Донбасі. У відповідь доповідач визнав, що обидві сторони спілкуються російською, хоча українці використовують також і рідну мову, особливо під час нарад та офіційних заходів. Критика Дацюка була спрямована загалом на «російськоцентричний» характер доповіді: адже ідентифікація українців в цій логіці виявляється напряму залежною від російського чиннику.
Цю залежність доповідач не спростовував, натомість акцентував на негативних перспективах російської мови. Адже кількість її носіїв зменшилась з 360 млн. (у середині ХХ ст.) до 270 млн. З іншого боку, російська мова переживає кризу розвитку, ознакою чого є поширеність вживання мату. Останнім часом російська оновлюється переважно за рахунок запозичень з англійської або з кримінального жаргону, як зафіксував цитований доповідачем російський філософ Міхаіл Епштейн.
Володимир Нікітін, погодившись з Епштейном, визнав проблеми російської мови. Але він запропонував бачити в них відображення проблем, які переживає російське суспільство: «збідніло соціальне життя, і через це гине мова». В той самий час в Україні з’являються нові можливості і новий рівень свободи, що, на думку Нікітіна, сприяє розвитку української мови. До цього Олександр Хара додав, що російська гуманістична культура має найкращі шанси розвитку саме в Україні, оскільки дійсність у РФ набуває рис дегуманізації. У зв’язку з цим Сергій Дацюк поставив питання, наскільки реально в Україні ставити завдання розвитку обох мов: російської та української. Така постановка питання викликала неоднозначну реакцію одноклубників.
У мовному питанні для Володимира Нікітіна значущим у нинішніх реаліях виявилось виокремлення двох варіантів російської - українського та, власне, російського. Критерії їх розрізнення не фонетичні чи синтаксичні; вони різняться за змістом, оскільки ті ж самі слова набувають різного змісту серед російськомовних громадян України та РФ. Отже, різниця між ними є суто дискурсивною. На думку Нікітіна, будь-яка природна мова може виявитися носієм специфічних змістів, що асоціюються з певною ідентичністю, і українські змісти можуть бути висловлені російською, англійською, іспанською тощо. І саме тому він назвав зміст мови (а не мову як таку) ключовою категорією для національної ідентифікації.
Логіку Володимира Нікітіна підхопив Сергій Дацюк, який заперечив змістовність визначень нації через етнічні та політичні категорії. Однак Юрій Коваленко апелював до класичних визначень нації через мовно-культурні ознаки. На думку доповідача, національно-культурне самовизначення українців має стати запорукою впровадження інновацій, а зразком можуть слугувати чехи, які піклуються про свою мову.
Такий підхід піддала критиці Яна Волкова. Вона визначила його як «добровільну згоду на самоізоляцію і колоніальний містечковий статус». Власний досвід наукової комунікації різними мовами привів її до висновку, що українська мова, якщо дослідник користується нею, не лишає йому шансів бути почутим. Фактично українською не відбувається комунікація з гострих питань, що позначають інтелектуальний фронтир людства. Але саме динаміка перекладів з тієї чи іншої мови на мови світу свідчить про її авторитет у світі. На думку Волкової, українська мова матиме шанси розвитку і ствердження, якщо українською будуть вироблятися глобально-значущі змісти (хоча найближчим часом це невдячна, марна, безперспективна робота).
Висловлена таким чином цінність універсальної ідентичності була підтримана Сергієм Дацюком. Приклад чехів, визначений доповідачем як позитивний, він оцінив різко негативно. Доля малого народу, зануреного у власні мовно-культурні особливості, не видалась привабливою і Сергію Волошину, який висловив захоплення ідеєю мовної експансії українців на теренах Росії. Отже, традиційний етніцистський підхід не знайшов підтримки серед учасників КДКД, що не вплинуло на позицію Юрія Коваленка, який заявив себе її прихильником.