Забороняти чи ні?
Й
Ми були на кухні вчора і через скляні двері Микита побачив на балконі цей бульдозер. Почав просити щоб я його дістала (взагалі дивовижно наскільки півторирічна дитина може чітко пояснювати що їй треба, постійно цьому дивуюся). Спочатку я почала відмовляти, бо він брудний, ми його зазвичай на вулицю беремо.
А потім подумала що ми дорослі часто поверхнево ставимося до дитячих бажань та прохань. Нам здається що ми краще знаємо що їм підходить, а що ні. «Іди краще на гірку, ти вже довго гойдаєшся». «Та навіщо тобі ця сумочка, мені не подобається, обери іншу»
Інколи нам просто не хочеться робити зайвих рухів (як мені у випадку з бульдозером)
Інколи нам здається що це не раціонально/ не оптимально. Наприклад, на другому відео Микита розмотує скотч, який я потім обрізала і просто викинула. І спочатку я вагалась чи давати йому «псувати» скотч.
А Монтессорі писала що до дітей варто ставитися серйозно. До кожного їхнього бажання, до кожної їхнього прохання. І це не значить що ми маємо виконувати всі їхні забаганки. Скоріше критично підходити до ситуацій коли ми хочемо сказати «ні». Чи дійсно це треба забороняти? Чому? Чи можливо це якось дозволити? Чи можливо запропонувати альтернативу?
Справа в тому що з таких дрібних моментів і складається характер дитини. Вони постійно будують себе і навіть в таких дрібничках ми можемо зробити великий внесок в їхні особистості.
Я вирішила занести бульдозер. Спочатку ми разом помили його в мисці (Микита був в захваті), витерти його і Микита протягом дня часто згадував про нього і добре грався ним.
Я хотіла прибрати скотч, а потім вирішала дати Миктці і він з такими зусиллями та наполегливістю його розмотував. До речі, він розмотав не весь, дуже багато ще залишилось. І це скотч, який лежить без діда вже більше трьох років! І чому перша реакція все зберегти?
Я даю дітям наклеювати лейкопластері без діла. Даю їм креми для рук, щоб мазати себе, даю їм вичавлювати мило з дозатору в тій кількості, як ім хочеться. Дошволчю купатися стільки разів на день, скільки їм хочеться. Микита може за один день декілька разів проситися залізти у ванну. І ще багато чого. Інколи здається що це якесь марнотратство.
У Михасі нещодавно зламався кошик для домашнього одягу, бо він постійно наступав на нього. Попросив новий. Спочатку мені було шкода, але вирішила все ж таки дати новий. Він був такий щасливий, дуже охайно склав у нього речі. Так, він через час може його знову зламати. Але це нічого.
І якщо дивитися в перспективі життя, то як довго буде Микита цікавитися скотчем і скільки його зможе використати? Ну як довго вони будуть зацікавлені кремом, якщо лати доступ до нього? Як довго буде зацікавленість водою?
Час так швидко проходить. І все це «марнотратство» і речей, і часу, і зусиль на загальному фоні виглядає дуже незначним.
Зате це закладає в дітях фундамент довіри собі та іншим, повагу до своїх бажань та потреб, віру в підтримку та допомогу батьків. Створює надійні стосунки на все життя. Та вчить тому, що в житті немає чогось недостатньо великого чи значимого, щоб не звертати на це увагу. Навіть найменші та найслабші потреби та бажання можуть привести нас до дивовижних відкриттів.
Ми були на кухні вчора і через скляні двері Микита побачив на балконі цей бульдозер. Почав просити щоб я його дістала (взагалі дивовижно наскільки півторирічна дитина може чітко пояснювати що їй треба, постійно цьому дивуюся). Спочатку я почала відмовляти, бо він брудний, ми його зазвичай на вулицю беремо.
А потім подумала що ми дорослі часто поверхнево ставимося до дитячих бажань та прохань. Нам здається що ми краще знаємо що їм підходить, а що ні. «Іди краще на гірку, ти вже довго гойдаєшся». «Та навіщо тобі ця сумочка, мені не подобається, обери іншу»
Інколи нам просто не хочеться робити зайвих рухів (як мені у випадку з бульдозером)
Інколи нам здається що це не раціонально/ не оптимально. Наприклад, на другому відео Микита розмотує скотч, який я потім обрізала і просто викинула. І спочатку я вагалась чи давати йому «псувати» скотч.
А Монтессорі писала що до дітей варто ставитися серйозно. До кожного їхнього бажання, до кожної їхнього прохання. І це не значить що ми маємо виконувати всі їхні забаганки. Скоріше критично підходити до ситуацій коли ми хочемо сказати «ні». Чи дійсно це треба забороняти? Чому? Чи можливо це якось дозволити? Чи можливо запропонувати альтернативу?
Справа в тому що з таких дрібних моментів і складається характер дитини. Вони постійно будують себе і навіть в таких дрібничках ми можемо зробити великий внесок в їхні особистості.
Я вирішила занести бульдозер. Спочатку ми разом помили його в мисці (Микита був в захваті), витерти його і Микита протягом дня часто згадував про нього і добре грався ним.
Я хотіла прибрати скотч, а потім вирішала дати Миктці і він з такими зусиллями та наполегливістю його розмотував. До речі, він розмотав не весь, дуже багато ще залишилось. І це скотч, який лежить без діда вже більше трьох років! І чому перша реакція все зберегти?
Я даю дітям наклеювати лейкопластері без діла. Даю їм креми для рук, щоб мазати себе, даю їм вичавлювати мило з дозатору в тій кількості, як ім хочеться. Дошволчю купатися стільки разів на день, скільки їм хочеться. Микита може за один день декілька разів проситися залізти у ванну. І ще багато чого. Інколи здається що це якесь марнотратство.
У Михасі нещодавно зламався кошик для домашнього одягу, бо він постійно наступав на нього. Попросив новий. Спочатку мені було шкода, але вирішила все ж таки дати новий. Він був такий щасливий, дуже охайно склав у нього речі. Так, він через час може його знову зламати. Але це нічого.
І якщо дивитися в перспективі життя, то як довго буде Микита цікавитися скотчем і скільки його зможе використати? Ну як довго вони будуть зацікавлені кремом, якщо лати доступ до нього? Як довго буде зацікавленість водою?
Час так швидко проходить. І все це «марнотратство» і речей, і часу, і зусиль на загальному фоні виглядає дуже незначним.
Зате це закладає в дітях фундамент довіри собі та іншим, повагу до своїх бажань та потреб, віру в підтримку та допомогу батьків. Створює надійні стосунки на все життя. Та вчить тому, що в житті немає чогось недостатньо великого чи значимого, щоб не звертати на це увагу. Навіть найменші та найслабші потреби та бажання можуть привести нас до дивовижних відкриттів.