Проблема іронії в мистецтві. Філософія мистецтва по Гегелю.
"Suban el volumen a la música satánica"
Calle 13 El tango del Pecado
Другий пункт мого списку поки видається мені складним, тому я поки його перескочу. Давайте поговоримо про
ПОКАЗ ФАЛЬШИ ТА НЕПРИСТОЙНОСТІ ІСНУЮЧОГО СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ ТА МОРАЛІ (ЗАМІНЮВАЧАМИ СВІТУ)
У своїх «Лекціях про естетику» Гегель охоплює всю історію мистецтва і говорить про його ключове значення у розвитку людської культури. Гегель вважає, що спочатку мистецтво, релігія та філософія були одним цілим. Це добре для нашої теорії про мистецтво як інструменту соціальної регуляції та перетворення.
Гегель вбачав подібність мистецтва до релігії у тому, що вона використовує почуття та відчуття як інструменти знання. Він поділяв усе мистецтво на мистецтво символічне, класичне та романтичне. Символічне мистецтво це те, що до Леві Стросса вважалося «примітивним». Гегель зауважував, що воно дуже приблизно відображало «божественне» через фігури звіро-людей. Він називав його символічним. Це мистецтво поступилося класичному. Тепер ми вже знаємо, що символізм ніколи нікуди не зникав, його почали розрізняти-вбачати та навіть практично використовувати у «людських науках» семіологи. Саме завдяки їм мистецтво стало більш цілеспрямованим інструментом у формації соціумів. Цим зараз широко користується передова політика та ідеології (хоча вони і раніш тим користувались емпірично). Але також маніпуляцією та еклектичним поєднанням символів почали користуватися окремі «неофіційні» «не авторизовані» особистості! Спочатку стихійно, а потім і досить усвідомлено. Поки то не стало «мейнстрімом». Але ми ще дійдемо до того.
Розвитком людського мистецтва європеєць Гегель вважав класичне грецьке мистецтво. Усі ті тіла з мускулатури і гарних людських форм. Він вважав, що тільки у класичному мистецтві співпадають засоби (форма) і повідомлення (зміст). Бачив у тому ідеальне поєднання конкретики та чуттєвості.
Пізніше після класичного (хоча почалося раніше, з стоїками) мистецтво усе у своєму загалі, Гегель вважає романтичним та декаденсним. До нього включає середньовічне християнське мистецтво. Сприйняття людяності концентрується на недоторканому, відокремленому від фізичного тіла. Що дозволяє романтичному мистецтву поглибитись у людську суб’єктивність. Але настав час коли християнське романтичне мистецтво вже не могло виражати повідомлення адекватно, тому що повідомлення стали занадто глибокими та складними щоб подавати їх чуттєвими засобами. У свої часи ідеаліст Гегель ще вірив що форма виражає внутрішній зміст. Тим не менш, Гегель у своїй рафінованості не любив картинок, як їх любимо усі нефілософські люди, і вважав що ідеї найбільш складні не можуть принципово бути виражені зображеннями. Думав що поезія то річ найбільш наближена до божественного і що мова є «прозорою» та другорядною щоб виразити ті високі ідеї. Не помічав, що сама мова обмежує та дає форму ідеям та сприйняттям.
Гегель казав, що у середньовіччя релігія відділилася від мистецтва і мистецтво стало чистою алегорією. Мистецтво ставало кожного разу більш абстрактним і поставило проблему саморефлексивної іронії. З того часу усе і почалося.
isartosa-creativewomen.blogspot.com
ПРОБЛЕМА ІРОНІЇ ПО ГЕГЕЛЮ
Протягом романтичного християнського періоду, рефлексивна абстрактна думка захопила мистецтво і воно перетворилося з чуттєвого на концептуальне. Гегелю не сподобалась ця еволюція тому що віддалила від чіткого визначеного зображення. Любителям Абсолюту не до вподоби відносність та хиткість. Мистецтво поглинуло в іронію і придалося безупинній рефлексії про суспільство, філософію, релігію і різні типи мистецтва для їх оцінки і оцінки критеріїв оцінки.
Ізольоване его, віддалене від свого власного часу та простору, може вільно блукати уявою по іншим епохам та місцевостям (без потреби бути вірному нічому). Той, хто практикує іронію, має хист поєднання пунктів що виглядають несумісними, що само собою нагадує процедури використовувані Гегелем.
У епоху Гегеля перші німецькі романтики Friedrich Schlegel (1772-1829) I Novalis (1772-1801) розробили філософію мистецтва центровану на романтичній іронії, яка вже досить таки походила на постмодернізм ХХ сторіччя як суміш автосвідомості, пародії і релятивізму. Гегель побачив у тому «кінець мистецтву» (що підтвердили півтора сторіччя потім постмодерністи у «рицикленні» вже зробленого нібито вичерпавши усі можливості значень у постійних «рімейках» та визнали своє мистецтво «вичерпаним». Мене це не дивує «як ти човен назвеш, так він і попливе», ідеї - то матеріалізуюча штука ;-)). Потім багато чого сенсаційно було проголошене «вмерлим» різними пізнішими філософами: автор витвору, сама історія, тощо, але «смерть їх була сильно перебільшеною» і все це «живе після смерті».
Розповсюдження критичного мистецтва пов’язано з французькою революцією та індустріалізацією. Люди змогли собі дозволити перестати боятися і почати посміхатися. Французькі та Британські автори 18 ст. передивились фігурального Сатану та створили літературних героїв-повстанців які кидали виклик сучасному суспільству, мораль якого вважали лицемірною та гнітючою, та проти релігії, що деградувала почуття святого. Ці письменники виказали свою симпатію дідьку і його тортурам і адвокатували за вивільнення так званих інстинктивних сил придушених чи проігнорованих. Термін «сатанізм» народився у Англії, де поет R. Southey у своєму творі «Видіння суду» (1821 р.) назвав «сатанинською школою» поетичне коло сформоване біля лорда Байрона.
Культ Сатани мав створився під прапором свободи людини і прогресу. Лайки, богохульство, обурливі злочини, які розхвалювали його послідовники, були не просто провокаціями що подавити буржуазного читача, але були спробами відкрити шляхи до духовності бездоння, щоб відновити почуття святості суспільству що вважалося занадто матеріалістичним, або створити естетику порожнечі яка б піддала сумніву гуманістичні погляди що традиційно визнаються у мистецтві. Тобто, по великому рахунку, революціонери хотіли повернути "старі шляхи", але без корупції, державного людожерства та іншого неприємного що їх душило, ідеалізовані. Вони любили те що декларували, але не виконували, старі інтституції. В опшем, романтики нової хвилі. Тема повстання Сатани проти божественної тиранії була прообразом штурму, що відбувся у всій Європі, з 1830 року, проти політичних тираній.
Совок еклектично насмикав в усіх підряд ідей, і, як це не дивно, в рамках власної релігії створив мистецтво протесту що й досі безглуздо та шкідливо вражає наше суспільство. Бо є застарілою та нездоровою формою «боротьби» за «покращення вже сьогодні» а також цей мутант пригноблює зовсім не тиранії, але навпаки, їх жертви. Виродилось до навпаки та стало зброєю у помилкових руках. Але приваблює молодь, що має природну схильність до критики та конструкту власної життєвої правди. Але у інших контекстах та суспільствах деколи має таки що сказати не зважаючи на свої вади, досі виконуючи роль критика авторитаризму влади та моралі класами що шукають соціальних ліфтів.
Цього разу шпаргалкою було «Hegel para principiantes» стор. 126-136.
http://www.elblogdemargaritaalvarez.com/2010/03/la-felicidad-en-el-mal-del-romanticismo.html
www.animalnewyork.com
Calle 13 El tango del Pecado
Другий пункт мого списку поки видається мені складним, тому я поки його перескочу. Давайте поговоримо про
ПОКАЗ ФАЛЬШИ ТА НЕПРИСТОЙНОСТІ ІСНУЮЧОГО СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ ТА МОРАЛІ (ЗАМІНЮВАЧАМИ СВІТУ)
У своїх «Лекціях про естетику» Гегель охоплює всю історію мистецтва і говорить про його ключове значення у розвитку людської культури. Гегель вважає, що спочатку мистецтво, релігія та філософія були одним цілим. Це добре для нашої теорії про мистецтво як інструменту соціальної регуляції та перетворення.
Гегель вбачав подібність мистецтва до релігії у тому, що вона використовує почуття та відчуття як інструменти знання. Він поділяв усе мистецтво на мистецтво символічне, класичне та романтичне. Символічне мистецтво це те, що до Леві Стросса вважалося «примітивним». Гегель зауважував, що воно дуже приблизно відображало «божественне» через фігури звіро-людей. Він називав його символічним. Це мистецтво поступилося класичному. Тепер ми вже знаємо, що символізм ніколи нікуди не зникав, його почали розрізняти-вбачати та навіть практично використовувати у «людських науках» семіологи. Саме завдяки їм мистецтво стало більш цілеспрямованим інструментом у формації соціумів. Цим зараз широко користується передова політика та ідеології (хоча вони і раніш тим користувались емпірично). Але також маніпуляцією та еклектичним поєднанням символів почали користуватися окремі «неофіційні» «не авторизовані» особистості! Спочатку стихійно, а потім і досить усвідомлено. Поки то не стало «мейнстрімом». Але ми ще дійдемо до того.
Розвитком людського мистецтва європеєць Гегель вважав класичне грецьке мистецтво. Усі ті тіла з мускулатури і гарних людських форм. Він вважав, що тільки у класичному мистецтві співпадають засоби (форма) і повідомлення (зміст). Бачив у тому ідеальне поєднання конкретики та чуттєвості.
Пізніше після класичного (хоча почалося раніше, з стоїками) мистецтво усе у своєму загалі, Гегель вважає романтичним та декаденсним. До нього включає середньовічне християнське мистецтво. Сприйняття людяності концентрується на недоторканому, відокремленому від фізичного тіла. Що дозволяє романтичному мистецтву поглибитись у людську суб’єктивність. Але настав час коли християнське романтичне мистецтво вже не могло виражати повідомлення адекватно, тому що повідомлення стали занадто глибокими та складними щоб подавати їх чуттєвими засобами. У свої часи ідеаліст Гегель ще вірив що форма виражає внутрішній зміст. Тим не менш, Гегель у своїй рафінованості не любив картинок, як їх любимо усі нефілософські люди, і вважав що ідеї найбільш складні не можуть принципово бути виражені зображеннями. Думав що поезія то річ найбільш наближена до божественного і що мова є «прозорою» та другорядною щоб виразити ті високі ідеї. Не помічав, що сама мова обмежує та дає форму ідеям та сприйняттям.
Гегель казав, що у середньовіччя релігія відділилася від мистецтва і мистецтво стало чистою алегорією. Мистецтво ставало кожного разу більш абстрактним і поставило проблему саморефлексивної іронії. З того часу усе і почалося.
isartosa-creativewomen.blogspot.com
ПРОБЛЕМА ІРОНІЇ ПО ГЕГЕЛЮ
Протягом романтичного християнського періоду, рефлексивна абстрактна думка захопила мистецтво і воно перетворилося з чуттєвого на концептуальне. Гегелю не сподобалась ця еволюція тому що віддалила від чіткого визначеного зображення. Любителям Абсолюту не до вподоби відносність та хиткість. Мистецтво поглинуло в іронію і придалося безупинній рефлексії про суспільство, філософію, релігію і різні типи мистецтва для їх оцінки і оцінки критеріїв оцінки.
Ізольоване его, віддалене від свого власного часу та простору, може вільно блукати уявою по іншим епохам та місцевостям (без потреби бути вірному нічому). Той, хто практикує іронію, має хист поєднання пунктів що виглядають несумісними, що само собою нагадує процедури використовувані Гегелем.
У епоху Гегеля перші німецькі романтики Friedrich Schlegel (1772-1829) I Novalis (1772-1801) розробили філософію мистецтва центровану на романтичній іронії, яка вже досить таки походила на постмодернізм ХХ сторіччя як суміш автосвідомості, пародії і релятивізму. Гегель побачив у тому «кінець мистецтву» (що підтвердили півтора сторіччя потім постмодерністи у «рицикленні» вже зробленого нібито вичерпавши усі можливості значень у постійних «рімейках» та визнали своє мистецтво «вичерпаним». Мене це не дивує «як ти човен назвеш, так він і попливе», ідеї - то матеріалізуюча штука ;-)). Потім багато чого сенсаційно було проголошене «вмерлим» різними пізнішими філософами: автор витвору, сама історія, тощо, але «смерть їх була сильно перебільшеною» і все це «живе після смерті».
Розповсюдження критичного мистецтва пов’язано з французькою революцією та індустріалізацією. Люди змогли собі дозволити перестати боятися і почати посміхатися. Французькі та Британські автори 18 ст. передивились фігурального Сатану та створили літературних героїв-повстанців які кидали виклик сучасному суспільству, мораль якого вважали лицемірною та гнітючою, та проти релігії, що деградувала почуття святого. Ці письменники виказали свою симпатію дідьку і його тортурам і адвокатували за вивільнення так званих інстинктивних сил придушених чи проігнорованих. Термін «сатанізм» народився у Англії, де поет R. Southey у своєму творі «Видіння суду» (1821 р.) назвав «сатанинською школою» поетичне коло сформоване біля лорда Байрона.
Культ Сатани мав створився під прапором свободи людини і прогресу. Лайки, богохульство, обурливі злочини, які розхвалювали його послідовники, були не просто провокаціями що подавити буржуазного читача, але були спробами відкрити шляхи до духовності бездоння, щоб відновити почуття святості суспільству що вважалося занадто матеріалістичним, або створити естетику порожнечі яка б піддала сумніву гуманістичні погляди що традиційно визнаються у мистецтві. Тобто, по великому рахунку, революціонери хотіли повернути "старі шляхи", але без корупції, державного людожерства та іншого неприємного що їх душило, ідеалізовані. Вони любили те що декларували, але не виконували, старі інтституції. В опшем, романтики нової хвилі. Тема повстання Сатани проти божественної тиранії була прообразом штурму, що відбувся у всій Європі, з 1830 року, проти політичних тираній.
Совок еклектично насмикав в усіх підряд ідей, і, як це не дивно, в рамках власної релігії створив мистецтво протесту що й досі безглуздо та шкідливо вражає наше суспільство. Бо є застарілою та нездоровою формою «боротьби» за «покращення вже сьогодні» а також цей мутант пригноблює зовсім не тиранії, але навпаки, їх жертви. Виродилось до навпаки та стало зброєю у помилкових руках. Але приваблює молодь, що має природну схильність до критики та конструкту власної життєвої правди. Але у інших контекстах та суспільствах деколи має таки що сказати не зважаючи на свої вади, досі виконуючи роль критика авторитаризму влади та моралі класами що шукають соціальних ліфтів.
Цього разу шпаргалкою було «Hegel para principiantes» стор. 126-136.
http://www.elblogdemargaritaalvarez.com/2010/03/la-felicidad-en-el-mal-del-romanticismo.html
www.animalnewyork.com