Треба було вставити епігрпафом до розділу про Першу світову...
Коли ми вийшли з вулиці на залізничну колію проти військової рампи, перше, що ми побачили, то був довгий червоний ешелон біля перону. Чорт забери, ми спізнилися.
Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.
Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.
- Хлопці! Німці! - закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.
- Не німці, а австріяки! - поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.
Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.
Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені[154].
З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.
Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.
Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.
Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.
- Волен зі… зі… - Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».
- Раухен! - підказав Зілов.
- Волен зі раухен?
Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.
- Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) - Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.
Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.
Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.
Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.
- Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, - сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.
Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.
- Слухай, - промовив Сербин, - але ж вони теж говорять по-руському. - Сербин був син міської бібліотекарки.
- Це не по-руському, а по-нашому, - поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, - по-мало-російському…
Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:
- Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?
---
http://coollib.net/b/313423/read
Правда, дуже вже розлогий епіграф вийшов би. Той самий епізод є й у спогадах Юрія Смолича, але стисліше - ясна річ, у повість він вписав справжній епізод із ссвоєї біографії. Але спогадів, на жаль, в мережі я поки не знайшов
Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.
Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.
- Хлопці! Німці! - закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.
- Не німці, а австріяки! - поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.
Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.
Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені[154].
З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.
Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.
Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.
Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.
- Волен зі… зі… - Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».
- Раухен! - підказав Зілов.
- Волен зі раухен?
Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.
- Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) - Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.
Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.
Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.
Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.
- Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, - сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.
Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.
- Слухай, - промовив Сербин, - але ж вони теж говорять по-руському. - Сербин був син міської бібліотекарки.
- Це не по-руському, а по-нашому, - поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, - по-мало-російському…
Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:
- Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?
---
http://coollib.net/b/313423/read
Правда, дуже вже розлогий епіграф вийшов би. Той самий епізод є й у спогадах Юрія Смолича, але стисліше - ясна річ, у повість він вписав справжній епізод із ссвоєї біографії. Але спогадів, на жаль, в мережі я поки не знайшов