Я жива. І я інша...
А, може, і не дуже інша, але погляди на життя таки змінилися. Я почала по-новому дивитися на багато речей, інакше сприймаю жарти, з яких раніше реготала, переоцінила певні життєві цінності і змінила ставлення до деяких людей. Інакше й бути не могло. Я знала, що хвороби змінюють людей, от і переконалася в цьому на власній шкірі.
Мама завжди казала, що я занадто серйозна (хоча я себе такою не вважала, але збоку видніше). Тепер мама каже, що я стала ще серйознішою, а очі стали сумнішими. Можливо, їй це здається у зв’язку з пережитими подіями.
До того ж у мене з’явився нав’язливий страх, що я перестала подобатися чоловікам, а жінки дивляться на мене і жаліють, що ще гірше. Думаю, що в кожної жінки іноді виникає такий страх. Бо ж це не просто неприємно, а в певний момент просто перестаєш відчувати себе жінкою, а просто якоюсь худющою двоногою істотою... Отож в мене виникла манія подобатися буквально всім. Оскільки в моєму оточенні зараз не надто багато чоловіків, то "жертвами" стали хірург, анестезіолог та інші медпрацівники, які брали участь в моєму лікуванні і ставленні мене на ноги.
За моїми скромними спостереженнями, задоволеними залишилися всі. І основне я.
Тепер я знову вдома. Наразі без невідкладної потреби з дому не виходжу, а тоді, коли таки доводиться вийти, без мінімального макіяжу з хати себе не випускаю. Це якось додає впевненості і просто настрою.
Загалом одужання відбувається значно швидше, аніж я на це сподівалася, тож не можу не сказати дякую всім, хто мене підтримував :-)
Усіх люблю і сподіваюся, що дописів на тему лікарні в мене поменшає.
Мама завжди казала, що я занадто серйозна (хоча я себе такою не вважала, але збоку видніше). Тепер мама каже, що я стала ще серйознішою, а очі стали сумнішими. Можливо, їй це здається у зв’язку з пережитими подіями.
До того ж у мене з’явився нав’язливий страх, що я перестала подобатися чоловікам, а жінки дивляться на мене і жаліють, що ще гірше. Думаю, що в кожної жінки іноді виникає такий страх. Бо ж це не просто неприємно, а в певний момент просто перестаєш відчувати себе жінкою, а просто якоюсь худющою двоногою істотою... Отож в мене виникла манія подобатися буквально всім. Оскільки в моєму оточенні зараз не надто багато чоловіків, то "жертвами" стали хірург, анестезіолог та інші медпрацівники, які брали участь в моєму лікуванні і ставленні мене на ноги.
За моїми скромними спостереженнями, задоволеними залишилися всі. І основне я.
Тепер я знову вдома. Наразі без невідкладної потреби з дому не виходжу, а тоді, коли таки доводиться вийти, без мінімального макіяжу з хати себе не випускаю. Це якось додає впевненості і просто настрою.
Загалом одужання відбувається значно швидше, аніж я на це сподівалася, тож не можу не сказати дякую всім, хто мене підтримував :-)
Усіх люблю і сподіваюся, що дописів на тему лікарні в мене поменшає.