Марокко. Дні нераховані
Якщо ви молоді дівчата, то ваше перебування в Марокко характеризуватиметься великою кількістю бажаючих бути вашим провідником. Від місцевих підлітків що пропонують прокатати на своєму мопеді на пляж до підстаркуватих власників готелів з молодими нареченими з великою кільлькістю лаку у волоссі та обтягуючим одягом. В перші дні за нами бігав кухар з першого готелю, казав що "захищає" від хижацької уваги, намагався спілкуватися по-європейськи, торчаючись коліна Періс при розмові. Водив нас по скелях аж поки ми вчетверте не пояснили йому що дуже хочемо проводити час лише самі з собою. А сьогодні, інструктори з серфінгу стали нашими таксистами (безкоштовними, адже нічого не просили) бо вчора погода підкачала з, власне, серфінгом, а сьогодні на заправці закінчився бензин якого не вистарчало щоб доїхати до підходящого пляжу. Отож Карім катався з нами весь день - завіз пообідати, сидячи за сусіднім столиком, підвіз до хамаму, завіз додому з ринку. Він дуже милий та спокійний, з розумними очима та приємною, не надмірною, манерою існування. Але і він тепер створює якісь надмірні ситуації, постійно чекаючи на нас, дивно ігноруючи те, що причини проводити час разом немає хіба що би нам вдалося про щось просто говорити.
Власниця нашого готелю вважає, що усім мароканцям від "нас"(хм, Європейців, хоч Періс - американка, а я - українка:)) потрібно тільки одного, точніше краще всіх трьох - сексу, грошей або візи у Європу. Після допомоги нам відмазатися від вечері з одною парою вчора вона приєдналась до дегустації мого першого тажіну і розказала історію свого готелю, яка, паралельно, була історією її ненависті до усіх мароканців (і мабуть усіх жителей "країн що розвиваються"). Я не буду описувати контент, але ставлення до сусідів цієх англійської жінки старших років є якимось міксом ставлення тернопільського націоналіста до африканських студентів помноженого на ставлення твоїє бабці до її сусідів які випускають своїх гусей на чужі подвір"я.
Мені мароканці так і не пізналися, адже ми завжди одразу ж стаємо туристичним об"єктом до якого пред"являється якесь вже завчене ставлення - доброти чи зла, то вже залежить. Тільки у хамамі нарешті вдалося втекти від якоїсь абстракції спілкування. Можливо це комфорт жіночого простору мусульманського села, а можливо відчуття твердої ганчірки на голому тілі, але я б ніколи не подумала, що почуватимуся так комфортно в руках іншої людини, яка відшкрябуватиме шари шкіри з моїх підмишок, шиї, п"ят та вух. Випадкове торкання до чужого соска поки твою руку труть наждачкою ніколи не було нормальнішим, асексуальнішим, аполітичнішим. Коли мене залишили з відром води на відведеному мені шматку поліетилену я задумалась над тим чи спілкування з мароканськими жінками було більш збагачуючим. Жінка навпроти жестами допомагала мені зрозуміти що робити далі, а потім постібалась з мене коли я не могла знайти наших рюкзаків. Коли вона вдягнула хіджаб та розкрила коврик для молитви в переодягальні, я зрозуміла, що отих голих посмішок було достатньо, бо щоб порозумітися потрібно буде набагато більше ніж спільна мова (якої у нас не було).
Але спільна мова знайшлася з несподіваними іншими. У нашій затоці всього кілька жителів - садиба нашої англічанки, серфхаус та кафе молодої марокансько-німецької сім"ї та старий бербер з трьома зубами який робить накращий тажін в селі та розмовляє на ідеальній німецькій, бо прожив в Німеччині більше десятка років та зажив сім"ю. А позавчора, поки Періс серфінгувала та наступала на ядовитих риб, я купалася у хвилях з парижанкою, розмовляючи російською, яку вона з дитячої примхи вивчила у школі. І все ж парижанкою було нудно, а у бербера страшно питати чому він на старості років залишив дітей в Європі та повернувся на це богом забуте і туристами не знайдене побережжя щоб готувати одну і ту ж страву під один і той же прекрасний захід сонця.
Завтра останній день на побережжі. Я ніколи не забуду цей дім - прозорий за відсутності деяких стін та стель, - лабіринт для вітру, ідеальний дім для морських ілюстрацій та засинання під палаюче зорями небо. Тут завжди надто холодно, але усі дивани правильно м"які та зручні, а шум океану заглушує всю аудіотехніку. Я б не змогла загубитися в сюрреальності цього ще некапіталізованого пейзажу, зачарована лінню двадцяти сусідських котів, але я сюди ще повернуся. Писати книжку, втікати від любові до людей або щось святкувати з великою родиною.
Власниця нашого готелю вважає, що усім мароканцям від "нас"(хм, Європейців, хоч Періс - американка, а я - українка:)) потрібно тільки одного, точніше краще всіх трьох - сексу, грошей або візи у Європу. Після допомоги нам відмазатися від вечері з одною парою вчора вона приєдналась до дегустації мого першого тажіну і розказала історію свого готелю, яка, паралельно, була історією її ненависті до усіх мароканців (і мабуть усіх жителей "країн що розвиваються"). Я не буду описувати контент, але ставлення до сусідів цієх англійської жінки старших років є якимось міксом ставлення тернопільського націоналіста до африканських студентів помноженого на ставлення твоїє бабці до її сусідів які випускають своїх гусей на чужі подвір"я.
Мені мароканці так і не пізналися, адже ми завжди одразу ж стаємо туристичним об"єктом до якого пред"являється якесь вже завчене ставлення - доброти чи зла, то вже залежить. Тільки у хамамі нарешті вдалося втекти від якоїсь абстракції спілкування. Можливо це комфорт жіночого простору мусульманського села, а можливо відчуття твердої ганчірки на голому тілі, але я б ніколи не подумала, що почуватимуся так комфортно в руках іншої людини, яка відшкрябуватиме шари шкіри з моїх підмишок, шиї, п"ят та вух. Випадкове торкання до чужого соска поки твою руку труть наждачкою ніколи не було нормальнішим, асексуальнішим, аполітичнішим. Коли мене залишили з відром води на відведеному мені шматку поліетилену я задумалась над тим чи спілкування з мароканськими жінками було більш збагачуючим. Жінка навпроти жестами допомагала мені зрозуміти що робити далі, а потім постібалась з мене коли я не могла знайти наших рюкзаків. Коли вона вдягнула хіджаб та розкрила коврик для молитви в переодягальні, я зрозуміла, що отих голих посмішок було достатньо, бо щоб порозумітися потрібно буде набагато більше ніж спільна мова (якої у нас не було).
Але спільна мова знайшлася з несподіваними іншими. У нашій затоці всього кілька жителів - садиба нашої англічанки, серфхаус та кафе молодої марокансько-німецької сім"ї та старий бербер з трьома зубами який робить накращий тажін в селі та розмовляє на ідеальній німецькій, бо прожив в Німеччині більше десятка років та зажив сім"ю. А позавчора, поки Періс серфінгувала та наступала на ядовитих риб, я купалася у хвилях з парижанкою, розмовляючи російською, яку вона з дитячої примхи вивчила у школі. І все ж парижанкою було нудно, а у бербера страшно питати чому він на старості років залишив дітей в Європі та повернувся на це богом забуте і туристами не знайдене побережжя щоб готувати одну і ту ж страву під один і той же прекрасний захід сонця.
Завтра останній день на побережжі. Я ніколи не забуду цей дім - прозорий за відсутності деяких стін та стель, - лабіринт для вітру, ідеальний дім для морських ілюстрацій та засинання під палаюче зорями небо. Тут завжди надто холодно, але усі дивани правильно м"які та зручні, а шум океану заглушує всю аудіотехніку. Я б не змогла загубитися в сюрреальності цього ще некапіталізованого пейзажу, зачарована лінню двадцяти сусідських котів, але я сюди ще повернуся. Писати книжку, втікати від любові до людей або щось святкувати з великою родиною.