Тірана
Перше, що помічається гуляючи Тіраною вдень - це відсутність жінок. В атмосфері капіталізованого пост-соціалісзму, прокисшого товстим шаром смогу та різних нефільтрованих запахів міста, купами сидять в кафе чоловіки різних вікових та вагових категорій. Вони стоять на вулицях, пліткують в барах і переходять дороги з рідкісними тьолками. Мені стало якось навіть незручно - було так спекотно, голодно - але не було де сховатися від проникливого погляду, не було столика, який би виглядав достатньо комфортно щоб попити кави з льодом. Я довго йшла з головного бульвару в сторону, де «все відбувається» (як здавалось мені, бо всі туди йшли).
Після п»ятнадцяти кварталів брудних магазинів підозрілої техніки та вульгарних вітрин вульгарного жіночого одягу, перемішаних з блискучою біжутерією, кулонами з величезною національною емблемою та дешевими кафе, треба було повертатись назад, - бо нічого тут шукати, тільки правосуддя албанських водіїв. Мій друг косовар завжди прижартовував, коли порушував правила - їхав на червоне, створював аварійні ситуації розворотами, - що він от веде по-албанськи, бо в них національний стиль водіння - реальний Кармагедон. Місцева подруга дуже чутливо підходить до своєї пішоходної персони, «Перехід на зебру потрібно відчувати. Дати машинам знак, що ти наважився перейти і обережно перевірити, чи вони з цим згодні». Найкращим знаком для мене на разі, і в Албанії, і в Косово, були короткі шорти.
Знайшовши повністю пустий бар, де можна було замовити комбінацію інгрідієнтів кави, якої не існує в їхньому меню (180 лек, 13 грн) і посидіти перед вентилятором, перевіривши пошту за 20 Лек (півтори гривні) за 40 хвилин, потрібно було втекти від того полудневого повітря, де дихати вже можна було тільки через рот.
В Національній Галереї у них якраз виставка британських митців. Великі імена останніх двох десятиліть, - випускники Голдміту, які так гарно продаються групою на сцені сучасного мистецтва: Демієн Хірст, Трейсі Емі, етсетс. Усміхнула неочікувана знайомісти холлі музею - темна велика кімната, прибиральниця в куті і адміністратор з перекривленим обличчям, яка розмовляє з тобою, одночасно підтримуючи телефонну розмову з подругою.
У залі британців було як і очікувано - найнецікавіші їхні роботи, зібрані під провокативною назвою колекції для галочки. Тут я нарешті зрозуміла, чому південно-східним європецям так стоїть в горлі сучасне мистецтво. Єдині місця, де можна побачити якісь цікаві роботи - це культурні центри західної Європи - Берлін, Лондон, Париж, Барселона, Стокгольм, та і будь-де, де проходить Біеннале. Всі інші галереї показують треш популярних артистів.
Албанське мистецтво представлено дуже бідно, як на столицю - по кімнаті на кожен період - старе, модернізм, соціалізму цілий поверх, і сучасне.
Абдурахім Буза, "Дівчинка з стрічкою"
Нехмедін Займі
Агрон Брегу
Галереї вистарчило на хвилин сорок, і я вирушила у іншу частину міста, де можна б було втекти від затяжної одноманітності. За соціалізму, Блок був відгородженою частиною Тірани, де могли тусуватися тільки високопосадовці. Тепер це однозначно найвеселіша частина Тірани - тут розташовано багато фірм, всі найкращі кафе та відомі Тіранські клуби та бари (нічне життя - це єдине, що дійсно хвалять приїзджі). Тут працює моя подруга, отже довелось перейти весь район поперек, чекаючи поки вона звільниться на обід. В Албанії як і в Косово - дуже розвинута кіоскова інфраструктура. На кожній вуличці є кіоск або міні-магазин, з всім найпотрібнішим - багато холодних напоїв, базова їжа та закуски, цигарки, а дуже часто навіть свіжі овочі та фрукти.
А ще я нарешті побачила жінок! Вони всі були вдяшнені в офісний одяг і прямували заповнювати кафе та ресторанами групами по 2-6 чоловік. А за мною, як і цілий день, йшов маленький хлопчик з великим барабаном, який голосно вибивав якийсь ритм на своїй хвилі.
Я пробула в Тірані всього 14 годин, але можу однозначно сказати - жити б там ніяк не хотілося. Потусувати пару вечорів - можливо.