Габріель Гарсіа Маркес "Північний Вітер"
Я бачив його лише одного разу в Бокаччо - модному кабаре в Барселоні, за кілька годин до його смерті. Він був заляканий бандою шведських молодиків, які намагалися забрати його з собою о другій ночі щоб продовжити вечірку в Кадакесі. Їх було одинадцять, і розрізнити їх було справжньою проблемою: і хлопці і дівчата видавались однаковими - усі мали гарні вузькі стегна і довге золотаве волосся.
Хлопцеві точно було не більше двадцяти. Він мав кучеряве брудне волосся, гладеньку зеленувато-жовту шкіру як і у багатьох жителів Карибів, привчених мамами завжди ходити в тіні. Його арабський погляд ніби був спеціально призначений для того, щоб зводити з розуму шведських дівчат, і, можливо, навіть деяких хлопців. Вони посадовили його на вітрину, ніби ляльку черевомовця, і співали йому модних пісень плескаючи в долоні, щоб переконати його піти з ними. Він, вже й так достатньо заляканий, намагався переконати їх. Хтось запропонував залишити хлопця в спокої і один зі шведів підняв на нього очі, давлячись від сміху.
- Він тепер наш - крикнув він не ховаючи посмішки. - Ми знайшли його на смітнику.
Ми з друзями прийшли трохи раніше, після концерту Девіда Ойстраха в Палау де Мусіка і в мене волосся встало дибки від такого безбожжя шведів. Бо аргументи хлопця і справді були серьйозними. Він жив у Кадакесі до минулого літа де його найняли співати пісень Антильських островів в одній модній закусочній, доки її не зруйнував північний вітер. Наступного дня йому вдалося втекти і він поклявся ніколи не повертатися, з північним вітром чи без, бо був впевнений, що якщо повернеться, на нього чекає смерть. Це була справжня карибська впевненість, яку банда північних раціоналістів, розпалених літньою спекою і міцними каталанськими винами, а серце було сповнене зухвалих ідей, зрозуміти не могла.
Я розумів його як ніхто інший. Кадакес був одним з найкращих селищ на Коста Брава і, водночас, найбільш закритим. Так склалося через те, що єдиним доступом до нього був вузенький гірський серпантин що простягався над безоднею. Тож треба було бути неабияким сміливцем, щоб їхати по такій дорозі зі швидкістю більш як п'ятдесят кілометрів на годину. Всі будиночки в селищі були низенькими, вибіленими - традиційний стиль для середземноморських рибацьких поселень. Нові ж будівлі були сконструйовані відомими архітекторами, і аж ніяк не руйнували гармонії що панувала там. Влітку, коли здавалось, що спека самих африканських пустель піднімається від тротуару навпроти, Кадакес перетворювався на пекельний Вавілон, з туристами з усієї Європи, які обговорювали їхній рай з місцевими і приїжджими, яким пощастило купити будинок за прийнятною ціною, доки це ще було можливо. Однак навесні і восени, коли Кадакес був найбільш бажаним, ніхто не міг перестати з жахом очікувати північного вітру, вітру суворої і витривалої землі, про який місцеві і деякі навчені гірким досвідом письменники казали, що він несе в собі зародки безумства.
Я й сам протягом близько п'ятнадцяти років був частим гостем в Кадакесі, поки в наші життя не увірвався північний вітер. Якось, у неділю під час сієсти я, задовго до його приходу пережив це незрозуміле передчуття і зрозумів: щось має трапитись. Мій настій погіршився, без усілякої причини я відчув невимовну тугу і мені здалося що мої діти, яким тоді ще й десяти не виповнилося, слідують за мною по будинку з ворожістю у в очах. Тож коли, через якийсь час, швейцар приніс коробку з інструментами і морськими канатами для того, щоб укріпити двері і вікна, я особливо не здивувався.
- Це північний вітер - сказав він. - Він пробуде тут деякий час.
Це був колишній моряк, дуже старий, який досі носив непромокаємий довгий жакет, шапку і люльку, а його шкіра здавалась обвітреною сіллю усіх морів світу. У свій вільний час він грав на площі у петанку з ветеранами різних програних воїн, або пив коктейлі з туристами у пляжних тавернах, тому що у нього був талант робити свою каталанську старого артилериста зрозумілою кожному. Він хизувався тим, що знає всі порти планети, але не був у жодному місті самих материків. "Не знаю я ні про який Париж у Франції!", любив казати він. Отож жодний транспорт не отримував його схвалення, звичайно якщо він не був морським.
В останні роки він раптово швидко постарів, і вже не виходив на вулицю. Більшу частину часу він проводив в своїй кабінці швейцара, сам-самісінький, як і все своє життя. Свою їжу він готував в жерстянці на примусі, але цього йому вистачало щоб радувати нас вишуканостями готичної кухні. З самого ранку він займався постояльцями, поверх за поверхом. Він був одним з найпослужливіших людей, яких я знав, сповнений невимушеної щедрості і терпкої лагідості властивих каталанцям. Він мало говорив, але коли вже починав - то лише прямо і по-ділу. Коли йому зовсім не було чого робити, старий годинами заповнював формуляри на прогнозування результатів футбольних матчів, які частіше так і не відсилав.
Того дня, укріплюючи вікна і двері у передчутті лиха, ми розмовляли про північний вітер, ніби це була кошмарна жінка, без якої, однак його життя не мало б сенсу. Мене, власне, здивувало, що моряк віддає таку даність вітрові землі.
- Справа в тому, що цей вітер дуже давній - відповів старий.
Здавалось що його рік не розділений не на місяці і дні, а на кількість разів коли приходив північний вітер. "Минулого року, приблизно три дні по тому як прийшов другий північний вітер, в мене було загострення коліту", якось розказав він мені. Можливо це пояснювало його віру в те, що після кожного приходу північного вітру людина старішає на кілька років. Він настільки був захоплений цією думкою, що переконував нас, що старість - це просто передсмертний візит ввічливості.
Чекати довелося не довго. Щойно вийшовши швейцар почув свист, який потроху ставав все більш пронизливим і голоснішим, поки не розчинився в гриманні землі. Потім почав дути вітер. Спочатку поривами, з кожним разом все частішими, аж поки не став безперервним, без жодної паузи чи послаблення, сповнений, воістину, надприродньої сили та жорстокості. Наше помешкання, на відміну від загальноприйнятих норм на Карибах, розміщалася навпроти гори, напевно, завдячуючи цим дивним смакам старомодних каталанців, що надають перевагу обожнюванню моря на відстані. Таким чином вітер віяв нам прямо в обличчя і погрожував вирвати кріплення вікон.
Найбільше вразило мене те, що, не зважаючи на вітер, погода залишалася пречудовою, з золотавим сонцем на фоні мирного неба. Я дійшов до того, що вирішив вийти з дітьми на вулицю щоб перевірити як йдуть справи на морі. Вони ж бо народилися поміж мексиканських землетрусів і карибських ураганів, тож ще одного невеличкого вітерцю було не достатньо щоб налякати нас. Ми навшпиньках прокралися повз кабінку швейцара і побачили його в стані ступору перед тарілкою бобів з ковбасою, споглядаючого вітер за вікном. Старий не помітив як ми вийшли. Спочатку нам вдавалося прикриватись від вітру, йдучи попід стіною будинку, проте коли ми завернули за кут, то мали вхопитися за стовп, щоб сильний вітер не потягнув нас за собою. Так ми і стояли там, посеред катастрофи, милуючись непорушним і прозорим морем, поки швейцар не прийшов врятувати з допомогою кількох сусідів. Лише тоді ми переконалися, що найкращим рішенням буде замкнутися вдома доки все це не закінчиться. Хоча ніхто тоді точно не знав коли це станеться.
Після двох днів нам вже почало здаватися, що цей жахливий вітер був не якимось земним феноменом, а скоріш особистою образою, яку хтось наносив комусь. Швейцар навідувався до нас кілька разів на день, занепокоєний нашим настроєм, і приносив нам фрукти з кіоску, а дітям - медові кренделі. А на обід у вівторок він почастував нас коронною стравою каталанської кухні, приготованою на його кухоньці в звичній жерстянці: кролик зі слимаками. Це був справжній бенкет посеред чуми.
Вся середа була зайнята вітром і більш нічим; це був найдовший день в моєму житті. Проте опівночі ми всі водночас прокинулися, пригнічені абсолютною тишею, що була схожа на саму смерть. З нашої сторони гори не ворухнувся жоден листочок на дереві. Отож ми вийшли на вулицю, хоча в кабінці швейцара ще не горіло світло, і зупинились щоб насолодитись останніми світанковими зірками і сяючим морем. І хоча годинник не пробив ще і п'ятої ранку багато туристів з насолодою відпочивали на каменях пляжу і починали готувати вітрильники після триденного покаяння.
Виходячи ми не помітили, що в кімнаті швейцара було незвично темно. Але коли ми повернулися, повітря в будинку виблискувало так само як морська вода, а світло в його кабінці так і не з'явилося. Заінтригований, я двічі постукав, і не дочекавшись відповіді, прочинив двері. Думаю, це був перший раз коли мої діти побачили, як я кричу з жаху. Старий швейцар, з його відзнаками пришпиленими до лацкану моряцького жакету, був підвішений до центральної балки, все ще гойдаючись зі сторони в сторону від останнього пориву північного вітру.
Ми поїхали з селища до назначеного строку, посеред санаторного сезону, і з відчуттям дострокової ностальгії, з твердими намірами ніколи не повертатися. Вулиці знову кишіли туристами, на площі ветеранів лунала музика, а самі вони були ще і як у формі для гри в петанку. Крізь запилені вікна бару Марітізм ми могли бачити деяких виживших друзів, які заново розпочали життя цієї сяючої весни після північного вітру. Але для нас все це вже було в минулому.
Саме через ці події минулого, я, як ніхто інший, розумів жах хлопця перед поверненням у Кадакес. Бо він був впевнений, що помре. Однак, я знав, що не було жодної можливості переконати в цьому шведів. Все закінчилось тим, що вони відволокли його силою, захоплені воістину європейським прагненням вилікувати його від цих африканських вигадок. Вони заштовхали його в темно-фіолетовий фургон під шквал аплодисментів та свисту оточуючих і в цей пізній час розпочали свою подорож до Кадакесу.
Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Вчора, повернувшись з вечірки, я забув спустити фіранки і поняття не мав котра зараз година, але моя спальня просто потопала в розкоші літнього дня. Тривожний голос у слухавці я впізнав не одразу, але він розбудив мене остаточно.
- Пам'ятаєш хлопця, якого вони вчора вночі повезли в Кадакес?
Мені не потрібно було слухати далі. Єдине, що це сталось не зовсім так, як я думав. Більш трагічно. Хлопець, смертельно нажаханий невідворотністю повернення, скористався недбалістю шведів і стрибнув з фургону в прірву, намагаючись втекти від неминучої смерті.
....
Gabriel García Márquez
(Aracata, Colombia 1928-)
TRAMONTANA
LO VI UNA sola vez en Boccacio, el cabaret de moda en Barcelona, pocas horas antes de su mala muerte. Estaba acosado por una pandilla de jóvenes suecos que trataban de llevárselo a las dos de la madrugada para terminar la fiesta en Cadaqués. Eran once, y costaba trabajo distinguirlos, porque los hombres y las mujeres parecían iguales: bellos de caderas estrechas y largas cabelleras doradas. Él no debía ser mayor de veinte años. Tenía la cabeza cubierta de rizos empavonados, el cutis cetrino y terso de los caribes acostumbrados por sus mamás a caminar por la sombra, y una mirada árabe como para trastornar a las suecas, y tal vez a varios de los suecos. Lo habían sentado en el mostrador como a un muñeco de ventrílocuo, y le cantaban canciones de moda acompañándose con las palmas, para convencerlo de que se fuera con ellos. Él, aterrorizado, les explicaba sus motivos. Alguien intervino a gritos para exigir que lo dejaran en paz, y uno de los suecos se le enfrentó muerto de risa.
-Es nuestro -gritó-. Nos lo encontramos en el cajón de la basura.
Yo había entrado poco antes con un grupo de amigos después del último concierto que dio David Oistrakh en el Palau de la Música, y se me erizó la piel con la incredulidad de los suecos. Pues los motivos del chico eran sagrados. Había vivido en Cadaqués hasta el verano anterior, donde lo contrataron para cantar canciones de las Antillas en una cantina de moda, hasta que lo derrotó la tramontana. Logró escapar al segundo día con la decisión de no volver nunca, con tramontana o sin ella, seguro de que si volvía alguna vez lo esperaba la muerte. Era una certidumbre caribe que no podía ser entendida por una banda de nórdicos racionalistas, enardecidos por el verano y por los duros vinos catalanes de aquel tiempo, que sembraban ideas desaforadas en el corazón.
Yo lo entendía como nadie. Cadaqués era uno de los pueblos más bellos de la Costa Brava, y también el mejor conservado. Esto se debía en parte a que la carretera de acceso era una cornisa estrecha y retorcida al borde de un abismo sin fondo, donde había que tener el alma muy bien puesta para conducir a más de cincuenta kilómetros por hora. Las casas de siempre eran blancas y bajas, con el estilo tradicional de las aldeas de pescadores del Mediterráneo. Las nuevas eran construidas por arquitectos de renombre que habían respetado la armonía original. En verano, cuando el calor parecía venir de los desiertos africanos de la acera de enfrente, Cadaqués se convertía en una Babel infernal, con turistas de toda Europa que durante tres meses les disputaban su paraíso a los nativos y a los forasteros que habían tenido la suerte de comprar una casa a buen precio cuando todavía era posible. Sin embargo, en primavera y otoño, que eran las épocas en que Cadaqués resultaba más deseable, nadie dejaba de pensar con temor en la tramontana, un viento de tierra inclemente y tenaz, que según piensan los nativos y algunos escritores escarmentados, lleva consigo los gérmenes de la locura.
Hace unos quince años yo era uno de sus visitantes asiduos, hasta que se atravesó la tramontana en nuestras vidas. La sentí antes de que llegara, un domingo a la hora de la siesta, con el presagio inexplicable de que algo iba a pasar. Se me bajó el ánimo, me sentí triste sin causa, y tuve la impresión de que mis hijos, entonces menores de diez años, me seguían por la casa con miradas hostiles. El portero entró poco después con una caja de herramientas y unas sogas marinas para asegurar puertas y ventanas, y no se sorprendió de mi postración.
-Es la tramontana -me dijo-. Antes de una hora estará aquí.
Era un antiguo hombre de mar, muy viejo, que conservaba del oficio el chaquetón impermeable, la gorra y la cachimba, y la piel achicharrada por las sales del mundo. En sus horas libres jugaba a la petanca en la plaza con veteranos de varias guerras perdidas, y tomaba aperitivos con los turistas en las tabernas de la playa, pues tenía la virtud de hacerse entender en cualquier lengua con su catalán de artillero. Se preciaba de conocer todos los puertos del planeta, pero ninguna ciudad de tierra adentro. “Ni París de Francia con ser lo que es”, decía. Pues no le daba crédito a ningún vehículo que no fuera de mar.
En los últimos años había envejecido de golpe, y no había vuelto a la calle. Pasaba la mayor parte del tiempo en su cubil de portero, solo en alma, como vivió siempre. Cocinaba su propia comida en una lata y un fogoncillo de alcohol,'pero con eso le bastaba para deleitarnos a todos con las exquisiteces de la cocina gótica. Desde el amanecer se ocupaba de los inquilinos, piso por piso, y era uno de los hombres más serviciales que conocí nunca, con la generosidad involuntario y la ternura áspera de los catalanes. Hablaba poco, pero su estilo era directo y certero. Cuando no tenía nada más que hacer pasaba horas llenando formularlos de pronósticos para el fútbol que muy pocas veces hacía sellar.
Aquel día, mientras aseguraba puertas y ventanas en previsión del desastre, nos habló de la tramontana como si fuera una mujer abominable pero sin la cual su vida carecería de sentido. Me sorprendió que un hombre de mar rindiera semejante tributo a un viento de tierra.
-Es que éste es más antiguo -dijo.
Daba la impresión de que no tenía su año dividido en días y meses, sino en el número de veces que venía la tramontana. “El año pasado, como tres días después de la segunda tramontana, tuve una crisis de cólicos”, me dijo alguna vez. Quizás eso explicaba su creencia de que después de cada tramontana uno quedaba varios años mas viejo. Era tal su obsesión, que nos infundió la ansiedad de conocerla como una visita mortal y apetecible.
No hubo que esperar mucho. Apenas salió el portero se escuchó un silbido que poco a poco se fue haciendo más agudo e intenso, y se disolvió en un estruendo de temblor de tierra. Entonces empezó el viento. Primero en ráfagas espaciadas cada vez más frecuentes, hasta que una se quedó inmóvil, sin una pausa, sin un alivio, con una intensidad y una sevicia que tenía algo de sobrenatural. Nuestro apartamento, al contrario de lo usual en el Caribe, estaba de frente a la montaña, debido quizás a ese raro gusto de los catalanes rancios que aman el mar pero sin verlo. De modo que el viento nos daba de frente y amenazaba con reventar las amarras de las ventanas.
Lo que más me llamó la atención era que el tiempo seguía siendo de una belleza irrepetible, con un sol de oro y el cielo impávido. Tanto, que decidí salir a la calle con los niños para ver el estado del mar. Ellos, al fin y al cabo, se habían criado entre los terremotos de México y los huracanes del Caribe, y un viento de más o de menos no nos pareció nada para inquietar a nadie. Pasamos en puntillas por el cubil del portero, y lo vimos estático frente a un plato de frijoles con chorizo, contemplando el viento por la ventana. No nos vio salir.Logramos caminar mientras nos mantuvimos al socaire de la casa, pero al salir a la esquina desamparada tuvimos que abrazarnos a un poste para no ser arrastrados por la potencia del viento. Estuvimos así, admirando el mar inmóvil y diáfano en medio del cataclismo, hasta que el portero, ayudado por algunos vecinos, llegó a rescatarnos. Sólo entonces nos convencimos de que lo único racional era permanecer encerrados en casa hasta que Dios quisiera. Y nadie tenía entonces la menor idea de cuándo lo iba a querer.
Al cabo de dos días teníamos la impresión de que aquel viento pavoroso no era un fenómeno telúrico, sino un agravio personal que alguien estaba haciendo contra uno, y sólo contra uno. El portero nos visitaba varias veces al día, preocupado por nuestro estado de ánimo, y nos llevaba frutas de la estación y alfajores para los niños. Al almuerzo del martes nos regaló con la pieza maestra de la huerta catalana, preparada en su lata de cocina: conejo con caracoles. Fue una fiesta en medio del horror.
El miércoles, cuando no sucedió nada más que el viento, fue el día más largo de mi vida. Pero debió ser algo como la oscuridad del amanecer, porque después de la media noche despertamos todos al mismo tiempo, abrumados por un silencio absoluto que sólo podía ser el de la muerte. No se movía una hoja de los árboles por el lado de la montaña. De modo que salimos a la calle cuando aún no había luz en el cuarto del portero, y gozamos del cielo de la madrugada con todas sus estrellas encendidas, y del mar fosforescente. A pesar de que eran menos de las cinco, muchos turistas gozaban del alivio en las piedras de la playa, y empezaban a aparejar los veleros después de tres días de penitencia.
Al salir no nos había llamado la atención que estuviera a oscuras el cuarto del portero. Pero cuando regresamos a casa el aire tenía ya la misma fosforescencia del mar, y aún seguía apagado su cubil. Extrañado, toqué dos veces, y en vista de que no respondía, empujé la puerta. Creo que los niños lo vieron primero que yo, y soltaron un grito de espanto. El viejo portero, con sus insignias de navegante distinguido prendidas en la solapa de su chaqueta de mar, estaba colgado del cuello en la viga central, balanceándose todavía por el último soplo de la tramontana.
En plena convalecencia, y con un sentimiento de nostalgia anticipada, nos fuimos del pueblo antes de lo previsto, con la determinación irrevocable de no volver jamás. Los turistas estaban otra vez en la calle, y había música en la plaza de los veteranos, que apenas sí tenían ánimos para golpear los boliches de la petanca. A través de los cristales polvorientos del bar Marítzm alcanzamos a ver algunos amigos sobrevivientes, que empezaban la vida otra vez en la primavera radiante de la tramontana. Pero ya todo aquello pertenecía al pasado.
Por eso, en la madrugada triste del Boccacio, nadie entendía como yo el terror de alguien que se negara a volver a Cadaqués porque estaba seguro de morir. Sin embargo, no hubo modo de disuadir a los suecos, que terminaron llevándose al chico por la fuerza con la pretensión europea de aplicarle una cura de burro a sus supercherías africanas. Lo metieron pataleando en una camioneta de borrachos, en medio de los aplausos y las rechiflas de la clientela dividida, y emprendieron a esa hora el largo viaje hacia Cadaqués.
La mañana siguiente me despertó el teléfono. Había olvidado cerrar las cortinas al regreso de la fiesta y no tenía la menor idea de la hora, pero la alcoba estaba rebozada por el esplendor del verano. La voz ansiosa en el teléfono, que no alcancé a reconocer de inmediato, acabó por despertarme.
-¿Te acuerdas del chico que se llevaron anoche para Cadaqués?
No tuve que oír más. Sólo que no fue como me lo había imaginado, sino aún más dramático. El chico, despavorido por la inminencia del regreso, aprovechó un descuido de los suecos venáticos y se lanzó al abismo desde la camioneta en marcha, tratando de escapar de una muerte ineluctable.
Хлопцеві точно було не більше двадцяти. Він мав кучеряве брудне волосся, гладеньку зеленувато-жовту шкіру як і у багатьох жителів Карибів, привчених мамами завжди ходити в тіні. Його арабський погляд ніби був спеціально призначений для того, щоб зводити з розуму шведських дівчат, і, можливо, навіть деяких хлопців. Вони посадовили його на вітрину, ніби ляльку черевомовця, і співали йому модних пісень плескаючи в долоні, щоб переконати його піти з ними. Він, вже й так достатньо заляканий, намагався переконати їх. Хтось запропонував залишити хлопця в спокої і один зі шведів підняв на нього очі, давлячись від сміху.
- Він тепер наш - крикнув він не ховаючи посмішки. - Ми знайшли його на смітнику.
Ми з друзями прийшли трохи раніше, після концерту Девіда Ойстраха в Палау де Мусіка і в мене волосся встало дибки від такого безбожжя шведів. Бо аргументи хлопця і справді були серьйозними. Він жив у Кадакесі до минулого літа де його найняли співати пісень Антильських островів в одній модній закусочній, доки її не зруйнував північний вітер. Наступного дня йому вдалося втекти і він поклявся ніколи не повертатися, з північним вітром чи без, бо був впевнений, що якщо повернеться, на нього чекає смерть. Це була справжня карибська впевненість, яку банда північних раціоналістів, розпалених літньою спекою і міцними каталанськими винами, а серце було сповнене зухвалих ідей, зрозуміти не могла.
Я розумів його як ніхто інший. Кадакес був одним з найкращих селищ на Коста Брава і, водночас, найбільш закритим. Так склалося через те, що єдиним доступом до нього був вузенький гірський серпантин що простягався над безоднею. Тож треба було бути неабияким сміливцем, щоб їхати по такій дорозі зі швидкістю більш як п'ятдесят кілометрів на годину. Всі будиночки в селищі були низенькими, вибіленими - традиційний стиль для середземноморських рибацьких поселень. Нові ж будівлі були сконструйовані відомими архітекторами, і аж ніяк не руйнували гармонії що панувала там. Влітку, коли здавалось, що спека самих африканських пустель піднімається від тротуару навпроти, Кадакес перетворювався на пекельний Вавілон, з туристами з усієї Європи, які обговорювали їхній рай з місцевими і приїжджими, яким пощастило купити будинок за прийнятною ціною, доки це ще було можливо. Однак навесні і восени, коли Кадакес був найбільш бажаним, ніхто не міг перестати з жахом очікувати північного вітру, вітру суворої і витривалої землі, про який місцеві і деякі навчені гірким досвідом письменники казали, що він несе в собі зародки безумства.
Я й сам протягом близько п'ятнадцяти років був частим гостем в Кадакесі, поки в наші життя не увірвався північний вітер. Якось, у неділю під час сієсти я, задовго до його приходу пережив це незрозуміле передчуття і зрозумів: щось має трапитись. Мій настій погіршився, без усілякої причини я відчув невимовну тугу і мені здалося що мої діти, яким тоді ще й десяти не виповнилося, слідують за мною по будинку з ворожістю у в очах. Тож коли, через якийсь час, швейцар приніс коробку з інструментами і морськими канатами для того, щоб укріпити двері і вікна, я особливо не здивувався.
- Це північний вітер - сказав він. - Він пробуде тут деякий час.
Це був колишній моряк, дуже старий, який досі носив непромокаємий довгий жакет, шапку і люльку, а його шкіра здавалась обвітреною сіллю усіх морів світу. У свій вільний час він грав на площі у петанку з ветеранами різних програних воїн, або пив коктейлі з туристами у пляжних тавернах, тому що у нього був талант робити свою каталанську старого артилериста зрозумілою кожному. Він хизувався тим, що знає всі порти планети, але не був у жодному місті самих материків. "Не знаю я ні про який Париж у Франції!", любив казати він. Отож жодний транспорт не отримував його схвалення, звичайно якщо він не був морським.
В останні роки він раптово швидко постарів, і вже не виходив на вулицю. Більшу частину часу він проводив в своїй кабінці швейцара, сам-самісінький, як і все своє життя. Свою їжу він готував в жерстянці на примусі, але цього йому вистачало щоб радувати нас вишуканостями готичної кухні. З самого ранку він займався постояльцями, поверх за поверхом. Він був одним з найпослужливіших людей, яких я знав, сповнений невимушеної щедрості і терпкої лагідості властивих каталанцям. Він мало говорив, але коли вже починав - то лише прямо і по-ділу. Коли йому зовсім не було чого робити, старий годинами заповнював формуляри на прогнозування результатів футбольних матчів, які частіше так і не відсилав.
Того дня, укріплюючи вікна і двері у передчутті лиха, ми розмовляли про північний вітер, ніби це була кошмарна жінка, без якої, однак його життя не мало б сенсу. Мене, власне, здивувало, що моряк віддає таку даність вітрові землі.
- Справа в тому, що цей вітер дуже давній - відповів старий.
Здавалось що його рік не розділений не на місяці і дні, а на кількість разів коли приходив північний вітер. "Минулого року, приблизно три дні по тому як прийшов другий північний вітер, в мене було загострення коліту", якось розказав він мені. Можливо це пояснювало його віру в те, що після кожного приходу північного вітру людина старішає на кілька років. Він настільки був захоплений цією думкою, що переконував нас, що старість - це просто передсмертний візит ввічливості.
Чекати довелося не довго. Щойно вийшовши швейцар почув свист, який потроху ставав все більш пронизливим і голоснішим, поки не розчинився в гриманні землі. Потім почав дути вітер. Спочатку поривами, з кожним разом все частішими, аж поки не став безперервним, без жодної паузи чи послаблення, сповнений, воістину, надприродньої сили та жорстокості. Наше помешкання, на відміну від загальноприйнятих норм на Карибах, розміщалася навпроти гори, напевно, завдячуючи цим дивним смакам старомодних каталанців, що надають перевагу обожнюванню моря на відстані. Таким чином вітер віяв нам прямо в обличчя і погрожував вирвати кріплення вікон.
Найбільше вразило мене те, що, не зважаючи на вітер, погода залишалася пречудовою, з золотавим сонцем на фоні мирного неба. Я дійшов до того, що вирішив вийти з дітьми на вулицю щоб перевірити як йдуть справи на морі. Вони ж бо народилися поміж мексиканських землетрусів і карибських ураганів, тож ще одного невеличкого вітерцю було не достатньо щоб налякати нас. Ми навшпиньках прокралися повз кабінку швейцара і побачили його в стані ступору перед тарілкою бобів з ковбасою, споглядаючого вітер за вікном. Старий не помітив як ми вийшли. Спочатку нам вдавалося прикриватись від вітру, йдучи попід стіною будинку, проте коли ми завернули за кут, то мали вхопитися за стовп, щоб сильний вітер не потягнув нас за собою. Так ми і стояли там, посеред катастрофи, милуючись непорушним і прозорим морем, поки швейцар не прийшов врятувати з допомогою кількох сусідів. Лише тоді ми переконалися, що найкращим рішенням буде замкнутися вдома доки все це не закінчиться. Хоча ніхто тоді точно не знав коли це станеться.
Після двох днів нам вже почало здаватися, що цей жахливий вітер був не якимось земним феноменом, а скоріш особистою образою, яку хтось наносив комусь. Швейцар навідувався до нас кілька разів на день, занепокоєний нашим настроєм, і приносив нам фрукти з кіоску, а дітям - медові кренделі. А на обід у вівторок він почастував нас коронною стравою каталанської кухні, приготованою на його кухоньці в звичній жерстянці: кролик зі слимаками. Це був справжній бенкет посеред чуми.
Вся середа була зайнята вітром і більш нічим; це був найдовший день в моєму житті. Проте опівночі ми всі водночас прокинулися, пригнічені абсолютною тишею, що була схожа на саму смерть. З нашої сторони гори не ворухнувся жоден листочок на дереві. Отож ми вийшли на вулицю, хоча в кабінці швейцара ще не горіло світло, і зупинились щоб насолодитись останніми світанковими зірками і сяючим морем. І хоча годинник не пробив ще і п'ятої ранку багато туристів з насолодою відпочивали на каменях пляжу і починали готувати вітрильники після триденного покаяння.
Виходячи ми не помітили, що в кімнаті швейцара було незвично темно. Але коли ми повернулися, повітря в будинку виблискувало так само як морська вода, а світло в його кабінці так і не з'явилося. Заінтригований, я двічі постукав, і не дочекавшись відповіді, прочинив двері. Думаю, це був перший раз коли мої діти побачили, як я кричу з жаху. Старий швейцар, з його відзнаками пришпиленими до лацкану моряцького жакету, був підвішений до центральної балки, все ще гойдаючись зі сторони в сторону від останнього пориву північного вітру.
Ми поїхали з селища до назначеного строку, посеред санаторного сезону, і з відчуттям дострокової ностальгії, з твердими намірами ніколи не повертатися. Вулиці знову кишіли туристами, на площі ветеранів лунала музика, а самі вони були ще і як у формі для гри в петанку. Крізь запилені вікна бару Марітізм ми могли бачити деяких виживших друзів, які заново розпочали життя цієї сяючої весни після північного вітру. Але для нас все це вже було в минулому.
Саме через ці події минулого, я, як ніхто інший, розумів жах хлопця перед поверненням у Кадакес. Бо він був впевнений, що помре. Однак, я знав, що не було жодної можливості переконати в цьому шведів. Все закінчилось тим, що вони відволокли його силою, захоплені воістину європейським прагненням вилікувати його від цих африканських вигадок. Вони заштовхали його в темно-фіолетовий фургон під шквал аплодисментів та свисту оточуючих і в цей пізній час розпочали свою подорож до Кадакесу.
Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Вчора, повернувшись з вечірки, я забув спустити фіранки і поняття не мав котра зараз година, але моя спальня просто потопала в розкоші літнього дня. Тривожний голос у слухавці я впізнав не одразу, але він розбудив мене остаточно.
- Пам'ятаєш хлопця, якого вони вчора вночі повезли в Кадакес?
Мені не потрібно було слухати далі. Єдине, що це сталось не зовсім так, як я думав. Більш трагічно. Хлопець, смертельно нажаханий невідворотністю повернення, скористався недбалістю шведів і стрибнув з фургону в прірву, намагаючись втекти від неминучої смерті.
....
Gabriel García Márquez
(Aracata, Colombia 1928-)
TRAMONTANA
LO VI UNA sola vez en Boccacio, el cabaret de moda en Barcelona, pocas horas antes de su mala muerte. Estaba acosado por una pandilla de jóvenes suecos que trataban de llevárselo a las dos de la madrugada para terminar la fiesta en Cadaqués. Eran once, y costaba trabajo distinguirlos, porque los hombres y las mujeres parecían iguales: bellos de caderas estrechas y largas cabelleras doradas. Él no debía ser mayor de veinte años. Tenía la cabeza cubierta de rizos empavonados, el cutis cetrino y terso de los caribes acostumbrados por sus mamás a caminar por la sombra, y una mirada árabe como para trastornar a las suecas, y tal vez a varios de los suecos. Lo habían sentado en el mostrador como a un muñeco de ventrílocuo, y le cantaban canciones de moda acompañándose con las palmas, para convencerlo de que se fuera con ellos. Él, aterrorizado, les explicaba sus motivos. Alguien intervino a gritos para exigir que lo dejaran en paz, y uno de los suecos se le enfrentó muerto de risa.
-Es nuestro -gritó-. Nos lo encontramos en el cajón de la basura.
Yo había entrado poco antes con un grupo de amigos después del último concierto que dio David Oistrakh en el Palau de la Música, y se me erizó la piel con la incredulidad de los suecos. Pues los motivos del chico eran sagrados. Había vivido en Cadaqués hasta el verano anterior, donde lo contrataron para cantar canciones de las Antillas en una cantina de moda, hasta que lo derrotó la tramontana. Logró escapar al segundo día con la decisión de no volver nunca, con tramontana o sin ella, seguro de que si volvía alguna vez lo esperaba la muerte. Era una certidumbre caribe que no podía ser entendida por una banda de nórdicos racionalistas, enardecidos por el verano y por los duros vinos catalanes de aquel tiempo, que sembraban ideas desaforadas en el corazón.
Yo lo entendía como nadie. Cadaqués era uno de los pueblos más bellos de la Costa Brava, y también el mejor conservado. Esto se debía en parte a que la carretera de acceso era una cornisa estrecha y retorcida al borde de un abismo sin fondo, donde había que tener el alma muy bien puesta para conducir a más de cincuenta kilómetros por hora. Las casas de siempre eran blancas y bajas, con el estilo tradicional de las aldeas de pescadores del Mediterráneo. Las nuevas eran construidas por arquitectos de renombre que habían respetado la armonía original. En verano, cuando el calor parecía venir de los desiertos africanos de la acera de enfrente, Cadaqués se convertía en una Babel infernal, con turistas de toda Europa que durante tres meses les disputaban su paraíso a los nativos y a los forasteros que habían tenido la suerte de comprar una casa a buen precio cuando todavía era posible. Sin embargo, en primavera y otoño, que eran las épocas en que Cadaqués resultaba más deseable, nadie dejaba de pensar con temor en la tramontana, un viento de tierra inclemente y tenaz, que según piensan los nativos y algunos escritores escarmentados, lleva consigo los gérmenes de la locura.
Hace unos quince años yo era uno de sus visitantes asiduos, hasta que se atravesó la tramontana en nuestras vidas. La sentí antes de que llegara, un domingo a la hora de la siesta, con el presagio inexplicable de que algo iba a pasar. Se me bajó el ánimo, me sentí triste sin causa, y tuve la impresión de que mis hijos, entonces menores de diez años, me seguían por la casa con miradas hostiles. El portero entró poco después con una caja de herramientas y unas sogas marinas para asegurar puertas y ventanas, y no se sorprendió de mi postración.
-Es la tramontana -me dijo-. Antes de una hora estará aquí.
Era un antiguo hombre de mar, muy viejo, que conservaba del oficio el chaquetón impermeable, la gorra y la cachimba, y la piel achicharrada por las sales del mundo. En sus horas libres jugaba a la petanca en la plaza con veteranos de varias guerras perdidas, y tomaba aperitivos con los turistas en las tabernas de la playa, pues tenía la virtud de hacerse entender en cualquier lengua con su catalán de artillero. Se preciaba de conocer todos los puertos del planeta, pero ninguna ciudad de tierra adentro. “Ni París de Francia con ser lo que es”, decía. Pues no le daba crédito a ningún vehículo que no fuera de mar.
En los últimos años había envejecido de golpe, y no había vuelto a la calle. Pasaba la mayor parte del tiempo en su cubil de portero, solo en alma, como vivió siempre. Cocinaba su propia comida en una lata y un fogoncillo de alcohol,'pero con eso le bastaba para deleitarnos a todos con las exquisiteces de la cocina gótica. Desde el amanecer se ocupaba de los inquilinos, piso por piso, y era uno de los hombres más serviciales que conocí nunca, con la generosidad involuntario y la ternura áspera de los catalanes. Hablaba poco, pero su estilo era directo y certero. Cuando no tenía nada más que hacer pasaba horas llenando formularlos de pronósticos para el fútbol que muy pocas veces hacía sellar.
Aquel día, mientras aseguraba puertas y ventanas en previsión del desastre, nos habló de la tramontana como si fuera una mujer abominable pero sin la cual su vida carecería de sentido. Me sorprendió que un hombre de mar rindiera semejante tributo a un viento de tierra.
-Es que éste es más antiguo -dijo.
Daba la impresión de que no tenía su año dividido en días y meses, sino en el número de veces que venía la tramontana. “El año pasado, como tres días después de la segunda tramontana, tuve una crisis de cólicos”, me dijo alguna vez. Quizás eso explicaba su creencia de que después de cada tramontana uno quedaba varios años mas viejo. Era tal su obsesión, que nos infundió la ansiedad de conocerla como una visita mortal y apetecible.
No hubo que esperar mucho. Apenas salió el portero se escuchó un silbido que poco a poco se fue haciendo más agudo e intenso, y se disolvió en un estruendo de temblor de tierra. Entonces empezó el viento. Primero en ráfagas espaciadas cada vez más frecuentes, hasta que una se quedó inmóvil, sin una pausa, sin un alivio, con una intensidad y una sevicia que tenía algo de sobrenatural. Nuestro apartamento, al contrario de lo usual en el Caribe, estaba de frente a la montaña, debido quizás a ese raro gusto de los catalanes rancios que aman el mar pero sin verlo. De modo que el viento nos daba de frente y amenazaba con reventar las amarras de las ventanas.
Lo que más me llamó la atención era que el tiempo seguía siendo de una belleza irrepetible, con un sol de oro y el cielo impávido. Tanto, que decidí salir a la calle con los niños para ver el estado del mar. Ellos, al fin y al cabo, se habían criado entre los terremotos de México y los huracanes del Caribe, y un viento de más o de menos no nos pareció nada para inquietar a nadie. Pasamos en puntillas por el cubil del portero, y lo vimos estático frente a un plato de frijoles con chorizo, contemplando el viento por la ventana. No nos vio salir.Logramos caminar mientras nos mantuvimos al socaire de la casa, pero al salir a la esquina desamparada tuvimos que abrazarnos a un poste para no ser arrastrados por la potencia del viento. Estuvimos así, admirando el mar inmóvil y diáfano en medio del cataclismo, hasta que el portero, ayudado por algunos vecinos, llegó a rescatarnos. Sólo entonces nos convencimos de que lo único racional era permanecer encerrados en casa hasta que Dios quisiera. Y nadie tenía entonces la menor idea de cuándo lo iba a querer.
Al cabo de dos días teníamos la impresión de que aquel viento pavoroso no era un fenómeno telúrico, sino un agravio personal que alguien estaba haciendo contra uno, y sólo contra uno. El portero nos visitaba varias veces al día, preocupado por nuestro estado de ánimo, y nos llevaba frutas de la estación y alfajores para los niños. Al almuerzo del martes nos regaló con la pieza maestra de la huerta catalana, preparada en su lata de cocina: conejo con caracoles. Fue una fiesta en medio del horror.
El miércoles, cuando no sucedió nada más que el viento, fue el día más largo de mi vida. Pero debió ser algo como la oscuridad del amanecer, porque después de la media noche despertamos todos al mismo tiempo, abrumados por un silencio absoluto que sólo podía ser el de la muerte. No se movía una hoja de los árboles por el lado de la montaña. De modo que salimos a la calle cuando aún no había luz en el cuarto del portero, y gozamos del cielo de la madrugada con todas sus estrellas encendidas, y del mar fosforescente. A pesar de que eran menos de las cinco, muchos turistas gozaban del alivio en las piedras de la playa, y empezaban a aparejar los veleros después de tres días de penitencia.
Al salir no nos había llamado la atención que estuviera a oscuras el cuarto del portero. Pero cuando regresamos a casa el aire tenía ya la misma fosforescencia del mar, y aún seguía apagado su cubil. Extrañado, toqué dos veces, y en vista de que no respondía, empujé la puerta. Creo que los niños lo vieron primero que yo, y soltaron un grito de espanto. El viejo portero, con sus insignias de navegante distinguido prendidas en la solapa de su chaqueta de mar, estaba colgado del cuello en la viga central, balanceándose todavía por el último soplo de la tramontana.
En plena convalecencia, y con un sentimiento de nostalgia anticipada, nos fuimos del pueblo antes de lo previsto, con la determinación irrevocable de no volver jamás. Los turistas estaban otra vez en la calle, y había música en la plaza de los veteranos, que apenas sí tenían ánimos para golpear los boliches de la petanca. A través de los cristales polvorientos del bar Marítzm alcanzamos a ver algunos amigos sobrevivientes, que empezaban la vida otra vez en la primavera radiante de la tramontana. Pero ya todo aquello pertenecía al pasado.
Por eso, en la madrugada triste del Boccacio, nadie entendía como yo el terror de alguien que se negara a volver a Cadaqués porque estaba seguro de morir. Sin embargo, no hubo modo de disuadir a los suecos, que terminaron llevándose al chico por la fuerza con la pretensión europea de aplicarle una cura de burro a sus supercherías africanas. Lo metieron pataleando en una camioneta de borrachos, en medio de los aplausos y las rechiflas de la clientela dividida, y emprendieron a esa hora el largo viaje hacia Cadaqués.
La mañana siguiente me despertó el teléfono. Había olvidado cerrar las cortinas al regreso de la fiesta y no tenía la menor idea de la hora, pero la alcoba estaba rebozada por el esplendor del verano. La voz ansiosa en el teléfono, que no alcancé a reconocer de inmediato, acabó por despertarme.
-¿Te acuerdas del chico que se llevaron anoche para Cadaqués?
No tuve que oír más. Sólo que no fue como me lo había imaginado, sino aún más dramático. El chico, despavorido por la inminencia del regreso, aprovechó un descuido de los suecos venáticos y se lanzó al abismo desde la camioneta en marcha, tratando de escapar de una muerte ineluctable.