Сакура, саке і сенс життя
Учора абсолютно випадково зайшов у колишній Імператорський палац - а там уже слива і сакура цвітуть радісно, і хоча це поки що тільки поодинокі дерева, процес пішов. Тобто літо весна буде. Я це уявляю так.
Початок лютого, холодна кіотоська зима, температура трохи вища нуля. Дерева стоять, природньо, без листя і без цвіту. Аж раптом до одного із них приходить “квітучий” чи навіть квітневий настрій - дай, думає, зацвіту, а то довкола все зовсім сіре, безбарвне, нецікаве. І от ця сміливиця (зазвичай слива) випускає перші бруньки, які за кілька днів розкриваються, привертаючи увагу випадкових перехожих.
Інші дерева, забачивши таке, і собі починають чухатися - як це, уся увага спрямована не на нас, а на цю сливу, яка цвіте не по сезону. І поступово зухвала слива робиться не самотньою у своїй зухвалості. Кожному ж хочеться хоча б трошки людської уваги.
А ще сьогодні вдень було градусів під 20 тепла - мабуть, найтепліший день цієї зими. Я сидів коло річки Камо, їв морозиво і згадав найхолодніший день зими. І ось чому.
Десь наприкінці осені ми з бразилійцем Алексом домовилися, що питимемо саке на вулиці у найхолодніший зимовий день. Пару тижнів тому, коли в Кіото ішов сніг, я трохи застудився, сидів удома, ввімкнув усі обігрівачі і думав, як би зігрітися. Аж раптом - дзвінок, і бадьорий бразилійський голос каже:
- Тіммі-бой, сьогодні найхолодніший день цієї зими.
- Алекс, я захворів, мені не до холодних днів.
- Я дивився прогноз погоди - завтра буде вже тепліше.
- Алекс, я хворію.
- А я хотів трохи випити перед роботою в барі... Не думав, що українці не дотримуються обіцянок.
- Добре, буду за півгодини, візьму трохи сала із чорним хлібом.
Зрештою я таки дотримався даного слова. Узяв дві маленькі пляшки Nemiroff і зробив кілька бутербродів. Здибанка відбулася у звичному місці коло річки.
Вітер зрідка приносив залишки снігу звідкись із гір, поблизу блимали вогні китайського ресторану, Алекс з'їв усе сало, залишивши мені лише кілька шматочків хліба, і дууже його хвалив. Навіть розробив план нелегальної еміграції в Україну, кудись на захід, у далеке гірське село, де можна спокійно собі насолоджуватися життям і де його ніхто і ніколи не знайде. А потім, п'яний і бадьорий, пішов на роботу.
Перехожі, які спинялися на мосту і зверху здивовано на нас дивилися, мабуть, думали, що ми є учасники якогось містичного обряду очищення духу і тіла посеред зими. Певно, саме тому ніхто із них так і не наважився наблизитися до нас хоча б метрів на десять.
Початок лютого, холодна кіотоська зима, температура трохи вища нуля. Дерева стоять, природньо, без листя і без цвіту. Аж раптом до одного із них приходить “квітучий” чи навіть квітневий настрій - дай, думає, зацвіту, а то довкола все зовсім сіре, безбарвне, нецікаве. І от ця сміливиця (зазвичай слива) випускає перші бруньки, які за кілька днів розкриваються, привертаючи увагу випадкових перехожих.
Інші дерева, забачивши таке, і собі починають чухатися - як це, уся увага спрямована не на нас, а на цю сливу, яка цвіте не по сезону. І поступово зухвала слива робиться не самотньою у своїй зухвалості. Кожному ж хочеться хоча б трошки людської уваги.
А ще сьогодні вдень було градусів під 20 тепла - мабуть, найтепліший день цієї зими. Я сидів коло річки Камо, їв морозиво і згадав найхолодніший день зими. І ось чому.
Десь наприкінці осені ми з бразилійцем Алексом домовилися, що питимемо саке на вулиці у найхолодніший зимовий день. Пару тижнів тому, коли в Кіото ішов сніг, я трохи застудився, сидів удома, ввімкнув усі обігрівачі і думав, як би зігрітися. Аж раптом - дзвінок, і бадьорий бразилійський голос каже:
- Тіммі-бой, сьогодні найхолодніший день цієї зими.
- Алекс, я захворів, мені не до холодних днів.
- Я дивився прогноз погоди - завтра буде вже тепліше.
- Алекс, я хворію.
- А я хотів трохи випити перед роботою в барі... Не думав, що українці не дотримуються обіцянок.
- Добре, буду за півгодини, візьму трохи сала із чорним хлібом.
Зрештою я таки дотримався даного слова. Узяв дві маленькі пляшки Nemiroff і зробив кілька бутербродів. Здибанка відбулася у звичному місці коло річки.
Вітер зрідка приносив залишки снігу звідкись із гір, поблизу блимали вогні китайського ресторану, Алекс з'їв усе сало, залишивши мені лише кілька шматочків хліба, і дууже його хвалив. Навіть розробив план нелегальної еміграції в Україну, кудись на захід, у далеке гірське село, де можна спокійно собі насолоджуватися життям і де його ніхто і ніколи не знайде. А потім, п'яний і бадьорий, пішов на роботу.
Перехожі, які спинялися на мосту і зверху здивовано на нас дивилися, мабуть, думали, що ми є учасники якогось містичного обряду очищення духу і тіла посеред зими. Певно, саме тому ніхто із них так і не наважився наблизитися до нас хоча б метрів на десять.