Кабукі
Кабукі ― це традиційний японський театр, історія якого налічує вже майже 4 століття і який незмінно користується надзвичайною популярністю і в японців, і у туристів. У вівторок мені випала нагода відвідати виставу кабукі у театрі Мінамідза ― найвідомішому у Кіото, місті, де кабукі власне і “народився” на початку 17 століття.
Страшенно дорогі квитки ― найперше враження. За 7500 ієн (десь 80 доларів, квитки в партер коштують тисяч 25 десь) ми сиділи на 3 поверсі на гальорці, причому брак вільного простору у цій країні відчувається навіть у театрі ― коліна впиралися у спинку переднього сидіння, я був з двох боків затиснутий японцями і не міг навіть поворухнутися.
Вистава тривала майже 5 годин, з перервами у 20, 30 і 15 хвилин, які минули дуже швидко. В кабукі всі приходять зі своїм обенто (коробочкою із розкладеними у ній рисом та усякими смаколиками) і навіть із саке, і в перервах принесені харчі радісно споживають.
Сцена для кабукі поліфункціональна ― її можна і крутити, і по-всякому переробляти, часто змінюючи декорації і переносячи глядачів у часі і просторі. Мова вистави ― класична японська, тому навіть аборигени користуються послугами аудіогіда, який чемно пояснює різні моменти вистави. Чесно кажучи, я навіть із гідом мало що зрозумів. В кінці вистави під снігом танцювали дві жінки, у яких вселився дух лева ― оце так, оце було наочно і зрозуміло. А, ну і ще частина спектаклю, у якій дія відбувалася у кварталі червоних ліхтарів...
Час від часу на сцені з'являлися такі собі ніндзя ― одягнені в усе чорне молодики, котрі намагалися здаватися непомітними і саме через це я тільки на них і дивився. Японською їх звати куроко (чорні діти). Вони подають акторам різні предмети, допомагають перевдягатися, підставляють за потреби стільчика, аби було зручно сидіти ― тобто мають суто допоміжну функцію.
А ще мені, як згодом виявилося, дуже пощастило із сусідом зліва ― там сидів такий собі “кричальник”, людина, яка в процесі вистави вигукує різні речі, аби підбадьорити акторів і також допомогти налагодженню контакту між ними та публікою. Оцей от непримітний на вигляд хлопчина з певною періодичністю складав долоні рупором і гỳкав щось дуже голосно, настільки, що я навіть хотів був зробити йому зауваження, мовляв, Ви ж не одні, пришелепкуваті іноземці теж намагаються отримати насолоду від кабукі.
В театрі зміст гукання я не розібрав, а в інтернеті розвідав, що цих вигуків є десь видів зо 5. Наприклад, вигукують адресу актора - “Не сором свій район!”. Або його роль - “Ану, прояви-но нові грані таланту!” Або те, якого він покоління актор (в кабукі, як і в театрі Но, ролі зазвичай переходять “у спадок”) - щоб відчував відповідальність. Або перед якимось особливо відомим монологом - “О, нарешті дочекалися! Ану покажи нам клас!”
Звичайно, такий потужній кричальник і у долоні (щоб вони йому повідсихали!) плескає по-особливому ― я в кінці вистави ледь не оглух. Як мавпа якась, їй-Богу.
Загальні враження ― дуже позитивні, отримав купу різнобарвних емоцій. Але для себе вирішив: кабукі ― це як Фудзісан. Одного разу досить із головою.
Страшенно дорогі квитки ― найперше враження. За 7500 ієн (десь 80 доларів, квитки в партер коштують тисяч 25 десь) ми сиділи на 3 поверсі на гальорці, причому брак вільного простору у цій країні відчувається навіть у театрі ― коліна впиралися у спинку переднього сидіння, я був з двох боків затиснутий японцями і не міг навіть поворухнутися.
Вистава тривала майже 5 годин, з перервами у 20, 30 і 15 хвилин, які минули дуже швидко. В кабукі всі приходять зі своїм обенто (коробочкою із розкладеними у ній рисом та усякими смаколиками) і навіть із саке, і в перервах принесені харчі радісно споживають.
Сцена для кабукі поліфункціональна ― її можна і крутити, і по-всякому переробляти, часто змінюючи декорації і переносячи глядачів у часі і просторі. Мова вистави ― класична японська, тому навіть аборигени користуються послугами аудіогіда, який чемно пояснює різні моменти вистави. Чесно кажучи, я навіть із гідом мало що зрозумів. В кінці вистави під снігом танцювали дві жінки, у яких вселився дух лева ― оце так, оце було наочно і зрозуміло. А, ну і ще частина спектаклю, у якій дія відбувалася у кварталі червоних ліхтарів...
Час від часу на сцені з'являлися такі собі ніндзя ― одягнені в усе чорне молодики, котрі намагалися здаватися непомітними і саме через це я тільки на них і дивився. Японською їх звати куроко (чорні діти). Вони подають акторам різні предмети, допомагають перевдягатися, підставляють за потреби стільчика, аби було зручно сидіти ― тобто мають суто допоміжну функцію.
А ще мені, як згодом виявилося, дуже пощастило із сусідом зліва ― там сидів такий собі “кричальник”, людина, яка в процесі вистави вигукує різні речі, аби підбадьорити акторів і також допомогти налагодженню контакту між ними та публікою. Оцей от непримітний на вигляд хлопчина з певною періодичністю складав долоні рупором і гỳкав щось дуже голосно, настільки, що я навіть хотів був зробити йому зауваження, мовляв, Ви ж не одні, пришелепкуваті іноземці теж намагаються отримати насолоду від кабукі.
В театрі зміст гукання я не розібрав, а в інтернеті розвідав, що цих вигуків є десь видів зо 5. Наприклад, вигукують адресу актора - “Не сором свій район!”. Або його роль - “Ану, прояви-но нові грані таланту!” Або те, якого він покоління актор (в кабукі, як і в театрі Но, ролі зазвичай переходять “у спадок”) - щоб відчував відповідальність. Або перед якимось особливо відомим монологом - “О, нарешті дочекалися! Ану покажи нам клас!”
Звичайно, такий потужній кричальник і у долоні (щоб вони йому повідсихали!) плескає по-особливому ― я в кінці вистави ледь не оглух. Як мавпа якась, їй-Богу.
Загальні враження ― дуже позитивні, отримав купу різнобарвних емоцій. Але для себе вирішив: кабукі ― це як Фудзісан. Одного разу досить із головою.