Їдло фудзісаньске
У заголовку я написав “їдло”, але це зовсім не значить, що до фудзісанської їжі я ставлюся якось зневажливо. Ні, просто це слово мені якось сегодні виступає як категоріальне, тобто окреслює цілу категорію.
А взагалі-то я просто подивився, абсолютно випадково, щоденну рубрику після 12-годинних новин на NHK, в якій розказують про рис насущний “сарарі:манів” (“людей зарплати”) та взагалі всякого працюючого населення Японії. І от сегодні було про тих, кто працує на Фудзі-сан.
Там був дідусь, який щоранку готує обід для працівників дзіндзя - синтоїстського храму на вершині гори, і був покликаний виконувати цю роботу не через свої кулінарні таланти, а завдяки великому досвіду перебування і пересування в горах. То йому дружина наготувала купу всяких варіантів рецептів, із детальними малюнками, кількістю компонентів і так далі. Він їх подовгу роздивляється, і як щось не розуміє - відразу телефонує авторці. Зв’язок на вершині Фудзі, каже, непоганий, рідний голос чути добре.
А ще були хлопці невизначеного віку (але все-таки скоріш ближче до пенсійного), які на бульдозерах возять продукти, побутові предмети і так далі від 5 станції (це десь 2400-2500 метрів) до вершини гори або хатинок по дорозі до вершини. Возять у ковші, мають свої персональні стежки, шаг вправо чи влєво - і машина покотиться донизу, тому нерви часто напружені. Заспокоюють їх оніґірі - рисовими колобками із різними начинками, готують теж дружини на кілька днів наперед. У не-сезонний період працюють у підніжжя Фудзі в будівельній компанії.
І ще була весела компанія молоді під керівництвом поважного сивочолого дядечка, яка забезпечує функціонування вищезгаданої хатинки на 9 станціїї. Готують їсти, прибирають, перуть і так далі, за один раз можуть прийняти до 200 гостей, але сплять вони там покотом, і платять по 5-6 тисяч ієн за ніч і каррі на сніданок. То компанія ця їсть масово з дууже великої тарілки, ніхто ніколи не наїдається (бо висота близько 3400 метрів, не наїсишся), і керівник їх в інтерв’ю радісно поділився, що у нього найголовніша мета - аби всі були ситі-здорові.
Але мені запам’яталася найбільше процедура вивішування футонів - матраців і ковдр по-нашому - на даху цієї будівлі коло 9 станції. Десь там унизу пропливають хмари, а тут на даху тріпотять (чи що вони там роблять) різнокольорові футони.
І це вже, певно, зветься небесами
Бо я вже понад хмарами іду.
This entry was originally posted at http://brovary84.dreamwidth.org/190191.html. Please comment there using OpenID.
А взагалі-то я просто подивився, абсолютно випадково, щоденну рубрику після 12-годинних новин на NHK, в якій розказують про рис насущний “сарарі:манів” (“людей зарплати”) та взагалі всякого працюючого населення Японії. І от сегодні було про тих, кто працує на Фудзі-сан.
Там був дідусь, який щоранку готує обід для працівників дзіндзя - синтоїстського храму на вершині гори, і був покликаний виконувати цю роботу не через свої кулінарні таланти, а завдяки великому досвіду перебування і пересування в горах. То йому дружина наготувала купу всяких варіантів рецептів, із детальними малюнками, кількістю компонентів і так далі. Він їх подовгу роздивляється, і як щось не розуміє - відразу телефонує авторці. Зв’язок на вершині Фудзі, каже, непоганий, рідний голос чути добре.
А ще були хлопці невизначеного віку (але все-таки скоріш ближче до пенсійного), які на бульдозерах возять продукти, побутові предмети і так далі від 5 станції (це десь 2400-2500 метрів) до вершини гори або хатинок по дорозі до вершини. Возять у ковші, мають свої персональні стежки, шаг вправо чи влєво - і машина покотиться донизу, тому нерви часто напружені. Заспокоюють їх оніґірі - рисовими колобками із різними начинками, готують теж дружини на кілька днів наперед. У не-сезонний період працюють у підніжжя Фудзі в будівельній компанії.
І ще була весела компанія молоді під керівництвом поважного сивочолого дядечка, яка забезпечує функціонування вищезгаданої хатинки на 9 станціїї. Готують їсти, прибирають, перуть і так далі, за один раз можуть прийняти до 200 гостей, але сплять вони там покотом, і платять по 5-6 тисяч ієн за ніч і каррі на сніданок. То компанія ця їсть масово з дууже великої тарілки, ніхто ніколи не наїдається (бо висота близько 3400 метрів, не наїсишся), і керівник їх в інтерв’ю радісно поділився, що у нього найголовніша мета - аби всі були ситі-здорові.
Але мені запам’яталася найбільше процедура вивішування футонів - матраців і ковдр по-нашому - на даху цієї будівлі коло 9 станції. Десь там унизу пропливають хмари, а тут на даху тріпотять (чи що вони там роблять) різнокольорові футони.
І це вже, певно, зветься небесами
Бо я вже понад хмарами іду.
This entry was originally posted at http://brovary84.dreamwidth.org/190191.html. Please comment there using OpenID.