Сон "У пошуках скарбів"
сон
Якось, риючись у архівах старої бібліотеки, знайшов мапу, на якій було вказано, де є скарб. І не просто скарб, а скриня із золотом, коштовностями, статуетками із дорогих металів, які колись належали якомусь східному ханові.
- Цей скарб вже хтось шукав? - спитався я у бібліотекарки.
- Та то містифікація... - якось байдуже кинула вона.
Але мене, людину, яка охоча до пригод, ця мапа зацікавила.
Незабаром виявилося, що одна моя подруга якраз знайшла собі роботу у містечку, неподалік місцевості, де було заховано скарб. Не довго думаючи, із тою картою пішов до подруги. Вона мою авантюру сприйняла без великого ентузіазму. Принаймні, спочатку. Але я показав, що скарб неподалік і якщо файно постаратися, то його можна знайти і протягом одного дня. Подруга погодилася взяти участь у пошуках скарбів при умові, що вони будуть тривати не довше як одні вихідні...
Місцевість, де начебто мав бути скарб, та представляла поєднання знайомих мені гір коло сіл Ворохта та Лазещина (зокрема, хребет Кукул) та якогось містечка у долині, чимісь подібного на північно-мексиканські. Там було багато піску, стиль будівель - мексиканський. Звісно, таке поєднання Карпат і Мексики мене здивувало, але ж чого тільки не буває у житті...
Моя подруга, як я вже казав, недавно почала працювати тлумачкою (тобто перекладачкою) на якомусь заводі у містечку в підніжжі гір. Завод стояв на майже окраїні поселення...
приблизна ілюстрація містечка (знимка із всесвітніх тенетів)
Я приїхав десь у п'ятницю, роздивився містечко. Аби не кидати тінь на подругу, залишив свої речі не у неї, а винайняв собі номер у готелі. Вістка про можливий скарб поширюється, навіть, коли того не хоч, і часто привертає увагу всяких “бандітос”. У готелі сказав, що я з туристичним візитом. Звісно, мені здивувалися, адже, крім, можливо, гір, тут оглядати не було і чого...
У суботу рано ми відправилися у гори. Подруга чекала мене при виході із містечка, ми зустрілися і пішли.
На верхах було сніжно. Починалася відлига, але ще досить білілося. Я добре знав дорогу, тому ми йшли із хорошим темпом.
Скарб мав бути десь на полонині Кукул Великий. Шлях вкривав легкий туман, який часом згущувався, а часом розходився, залежно від поривів вітру. Ми дорогою говорили про різні справи, обговорювали події із життя кожного з нас та наших знайомих...
ілюстрація гір (знимка автора)
Вже як вийшли з лісу на Під-Берді, то я помітив багато кінних слідів. Перше, що спало на думку - скарб шукає ще хтось. Ми додали швидкості ходу, аби наздогнати незнайомців і взнати, чого вини хочуть.
Скоро стало ясно, що люди на конях не знали точно, куди їхати і петляли цими хребтами. Я навіть подумав, що вони шукають не стільки скарб, а того, хто шукає скарб. Такими наразі були я з подругою. Отже, нам треба бути обережнішими.
Тепер ми не йшли відкритою місцевістю, а більше перебували поміж ялинками вздовж хребта і уважно вдивлялися у ліс та на полонини. Я помітив когось на конях на Середньому. Але ті люди скоро сховалися спочатку за хатками, а тоді - поміж гачугами.
Подруга боялася, що ми “влипли” у якусь історію, на що я відповів, що раз вона погодилася кудись відправитися зі мною, то вона вже “влипла”. Звичайно, це її не заспокоїло, але ми добряче посміялися...
На полонині Кукул Великий, коли ми тільки зайшли у хатчину, між мною та хлопцями на конях сталася перестрілка. У мене був револьвер, а у них - якійсь гвинтівки низької якості. Не знаю, чи когось я вбив, але поранив - це точно, бо бачив, як падали з коней.
Але основне, що ми нарешті побачили, хто то такі. Це були якійсь монголоїди (подруга назвала їх “татарами”), вдягнуті у традиційний стрій кочівників Азії, на головах - шкіряні шапки із шерстю. Озброєні були шаблями чи мечете, дехто мав гвинтівки.
Після недовгої перестрілки, в часі якої один з них хотів продертися до хатинки із криками “віддайте нам наше золото”, нападники відступили. Я знав, що це ненадовго, тим більше, що смеркало і з приходом ночі вони можуть повторити спробу нападу. Саме тому ми крадькома покинули хатинку і хребтом пішли поміж ялинками до містечка.
По дорозі зайшли на полонину Буковіна і виявили, що там хати спалені, а посередині розритий котлован, який закладений якимісь металевими конструкціями. Площина була вкрита прозорими неслизьким матеріалом, який частково імітував колишній схил гори.
Це все було дуже дивно. Ми з подругою добряче оглянули місцину. Питання, хто і навіщо розрив схил та встановив майже хаотичні конструкції, покривши їх зверху чимісь прозорим, наче склом для огляду, залишалося відкритим...
Ми мусіли покидати полонину Буковіну, адже десь неподалік вже чулися крики “татарів”...
Вже пізно ввечері зайшли у містечко.
На вулицях майже нікого не було. Спочатку подалися до готелю, але при вході метушилися якійсь люди. Я не хотів привертати увагу, тому зупинилися у темному провулку неподалік. Подруга сказала, що у неї є ключі від складів на заводі і я там можу переночувати, тому відправилися туди. Дорогою перезаряджав револьвера.
Здавалося, здіймалася буря, вітер крутив пісок у маленьких “торнадо”.
Подруга відкрила мені склад, а сама пішла спати до найманого нею будиночку, який був відносно неподалік - за один-два квартали...
Спочатку мені було тривожно, але пориви вітру заколисали...
Заснув...
_ _ _
2012-01-16
Борис Явір Іскра
Якось, риючись у архівах старої бібліотеки, знайшов мапу, на якій було вказано, де є скарб. І не просто скарб, а скриня із золотом, коштовностями, статуетками із дорогих металів, які колись належали якомусь східному ханові.
- Цей скарб вже хтось шукав? - спитався я у бібліотекарки.
- Та то містифікація... - якось байдуже кинула вона.
Але мене, людину, яка охоча до пригод, ця мапа зацікавила.
Незабаром виявилося, що одна моя подруга якраз знайшла собі роботу у містечку, неподалік місцевості, де було заховано скарб. Не довго думаючи, із тою картою пішов до подруги. Вона мою авантюру сприйняла без великого ентузіазму. Принаймні, спочатку. Але я показав, що скарб неподалік і якщо файно постаратися, то його можна знайти і протягом одного дня. Подруга погодилася взяти участь у пошуках скарбів при умові, що вони будуть тривати не довше як одні вихідні...
Місцевість, де начебто мав бути скарб, та представляла поєднання знайомих мені гір коло сіл Ворохта та Лазещина (зокрема, хребет Кукул) та якогось містечка у долині, чимісь подібного на північно-мексиканські. Там було багато піску, стиль будівель - мексиканський. Звісно, таке поєднання Карпат і Мексики мене здивувало, але ж чого тільки не буває у житті...
Моя подруга, як я вже казав, недавно почала працювати тлумачкою (тобто перекладачкою) на якомусь заводі у містечку в підніжжі гір. Завод стояв на майже окраїні поселення...
приблизна ілюстрація містечка (знимка із всесвітніх тенетів)
Я приїхав десь у п'ятницю, роздивився містечко. Аби не кидати тінь на подругу, залишив свої речі не у неї, а винайняв собі номер у готелі. Вістка про можливий скарб поширюється, навіть, коли того не хоч, і часто привертає увагу всяких “бандітос”. У готелі сказав, що я з туристичним візитом. Звісно, мені здивувалися, адже, крім, можливо, гір, тут оглядати не було і чого...
У суботу рано ми відправилися у гори. Подруга чекала мене при виході із містечка, ми зустрілися і пішли.
На верхах було сніжно. Починалася відлига, але ще досить білілося. Я добре знав дорогу, тому ми йшли із хорошим темпом.
Скарб мав бути десь на полонині Кукул Великий. Шлях вкривав легкий туман, який часом згущувався, а часом розходився, залежно від поривів вітру. Ми дорогою говорили про різні справи, обговорювали події із життя кожного з нас та наших знайомих...
ілюстрація гір (знимка автора)
Вже як вийшли з лісу на Під-Берді, то я помітив багато кінних слідів. Перше, що спало на думку - скарб шукає ще хтось. Ми додали швидкості ходу, аби наздогнати незнайомців і взнати, чого вини хочуть.
Скоро стало ясно, що люди на конях не знали точно, куди їхати і петляли цими хребтами. Я навіть подумав, що вони шукають не стільки скарб, а того, хто шукає скарб. Такими наразі були я з подругою. Отже, нам треба бути обережнішими.
Тепер ми не йшли відкритою місцевістю, а більше перебували поміж ялинками вздовж хребта і уважно вдивлялися у ліс та на полонини. Я помітив когось на конях на Середньому. Але ті люди скоро сховалися спочатку за хатками, а тоді - поміж гачугами.
Подруга боялася, що ми “влипли” у якусь історію, на що я відповів, що раз вона погодилася кудись відправитися зі мною, то вона вже “влипла”. Звичайно, це її не заспокоїло, але ми добряче посміялися...
На полонині Кукул Великий, коли ми тільки зайшли у хатчину, між мною та хлопцями на конях сталася перестрілка. У мене був револьвер, а у них - якійсь гвинтівки низької якості. Не знаю, чи когось я вбив, але поранив - це точно, бо бачив, як падали з коней.
Але основне, що ми нарешті побачили, хто то такі. Це були якійсь монголоїди (подруга назвала їх “татарами”), вдягнуті у традиційний стрій кочівників Азії, на головах - шкіряні шапки із шерстю. Озброєні були шаблями чи мечете, дехто мав гвинтівки.
Після недовгої перестрілки, в часі якої один з них хотів продертися до хатинки із криками “віддайте нам наше золото”, нападники відступили. Я знав, що це ненадовго, тим більше, що смеркало і з приходом ночі вони можуть повторити спробу нападу. Саме тому ми крадькома покинули хатинку і хребтом пішли поміж ялинками до містечка.
По дорозі зайшли на полонину Буковіна і виявили, що там хати спалені, а посередині розритий котлован, який закладений якимісь металевими конструкціями. Площина була вкрита прозорими неслизьким матеріалом, який частково імітував колишній схил гори.
Це все було дуже дивно. Ми з подругою добряче оглянули місцину. Питання, хто і навіщо розрив схил та встановив майже хаотичні конструкції, покривши їх зверху чимісь прозорим, наче склом для огляду, залишалося відкритим...
Ми мусіли покидати полонину Буковіну, адже десь неподалік вже чулися крики “татарів”...
Вже пізно ввечері зайшли у містечко.
На вулицях майже нікого не було. Спочатку подалися до готелю, але при вході метушилися якійсь люди. Я не хотів привертати увагу, тому зупинилися у темному провулку неподалік. Подруга сказала, що у неї є ключі від складів на заводі і я там можу переночувати, тому відправилися туди. Дорогою перезаряджав револьвера.
Здавалося, здіймалася буря, вітер крутив пісок у маленьких “торнадо”.
Подруга відкрила мені склад, а сама пішла спати до найманого нею будиночку, який був відносно неподалік - за один-два квартали...
Спочатку мені було тривожно, але пориви вітру заколисали...
Заснув...
_ _ _
2012-01-16
Борис Явір Іскра