Попри усі твої слова...
ніколи не кажи "ніколи"...
24 листопада першого року, як він признався Їй у почуттях, вона призналася йому також... То було пізно ввечері... Вона написала: “хотіла сказати що теж тебе люблю! такого бешкетника, такого нечемного! але до чого це доведе не знаю”... Він був переповнений почуттями радості і не міг стриматися, аби не заплакати із щастя... Теплі радісні сльози від вичеканих слів, від слів, яких так добивався, побігли додолу рясними цівками...
Але...
Вона раптом вийшла з мережі і не підносила трубки при дзвінках...
Через кілька днів вона заявила, що стосунки між ними неможливі... А чому, так і не сказала... Тепер вже плакали не очі... Плакало серце... з горя... І він написав вірша...
Нині померла моя мрія...
А може ні? Вона ж жива!
У ній палає крик надії,
Попри усі твої слова...
Хотіла вбити мою мрію?
Вона так просто не вмира!
Не маєш права, ти не смієш
Мені рубати два крила...
Бо не вмира так просто мрія,
Яку проніс я крізь роки...
Тому добитися сподіюсь,
Твого я серця і руки...
ввечері 27 листопада першого року...
Але...
Він боровся... Боровся, наче ранений вовк за своє життя, як потопельник за останній ковток повітря... Вона не була для нього всім, але у всьому він бачив її... Він міг би без неї жити, але життя без неї було б нестерпне...
А потім інтриґи, залицяння, романтичні прогулянки, поцілунки, зради, прощення і зустрічання... Розходилися і сходилися... Він її кохав і не знав, як можна її не любити, а вона його кохала і не знала, як можна його любити... Була, наче погода - її настрій змінювався непередбачувано по кільканадцять разів на день...
Її сумніви, підсилені інтриґами інших, підсилені її самої вигадками таки дали найбільш логічний результат - вона пішла... Спілкувалася тільки для того, аби йому дорікнути і його “вколоти”...
А...
Він знайшов собі іншу... Зовсім іншу - стабільну, хорошу, добру... Таку, від якої завжди можна було знати, чого очікувати... Таку, яка на добре слово відповідала взаємністю... Між ними ще не було стосунків, але починалося...
Але...
Чи то іронія долі... Проходить рік після 24 листопада першого року, як він признався їй у почуттях і того дня, коли вона сказала про неможливість стосунків... 27 листопада другого року... Дзвінок у двері... Вона... Переступає поріг, посміхається... Залишається на ніч...
Тому рік вона сказала йому “ніколи”, а тепер ніжно й пристрасно обнімає, причаровує медом своїх вуст та золотом волосся... Попри усі її слова...
В якійсь дивні жарти
Доля з нами грала:
То докупки нас звела,
А то роз'єднала...
27 листопада першого року...
А потім знов йде... Знов вертається... І знов йде...
Замовкає...
І напередодні Дня закоханих третього року, як він признався їй у почуттях, вона раптом нагадує йому про себе лише трьома словами: “я тебе ненавиджу”...
_ _ _
17 лютого 2011
Борис Явір Іскра