Зимовий дощ...
Середина грудня...
Нині цілий день дощить... І вчора дощило... Війна затягнулася і перейшла в позиційну...
Сьогодні я застрелив кількох ворогів. Моя снайперка вчергове не схибила. Напарник випалює цигарку за цигаркою... Я п'ю гарячу каву і грію до свого металічного горнятка руки. Дим цигарок і моя кава зі смаком, наче цигарковий попіл, у цьому охмелілому від смертей Всесвіті зливаються наче у якусь абстрактну єдність, разом із грудневим дощем, зимнішим від снігу, та болотом окопів навколо...
А тому рік чи більше у таку саму пору я сидів з друзями у мене в кімнаті, пили хто каву, хто чай, розмовляли про різне. Мені чомусь думалося - хоч би не прийшлося воювати в таку погоду. Грали на гітарах, співали...
Хоч би не прийшлося воювати в таку погоду...
Звиклося...
На днях був в якомусь містечку - їздив за провізією... Усе таке поруйноване... Я ледве впізнав те місто... Вже не буде ні того тролейбуса, яким я їздив до вуйка, ні того кафе, в якому так було приємно з Нею сидіти... І я зловив себе на думці, що мені вже не хочеться кінця сій війні... Я просто звик... День в день одне й те саме... Дощ... Зимовий дощ... І краще вже най він пробирає до кісток, ніж повертатися у зруйновані домівки, впізнавати трупи знайомих, слухати плач та ридання нещасних... Вже не буде того минулого миру, який так любив і так кляв... Тому вже краще сей охмелілий від смертей Всесвіт, моя кава із смаком цигаркового попелу та їдкий дим напарника...
Мій напарник докурює не останню на нині цигарку... Я допиваю сю дешеву каву... І ми вирушаємо відстрілювати собі подібних вояків... Різниця лиш у відзнаках на однострої... А все решта - насправді така відносність, що й Айнштайну не снилося...
_ _ _
2010-12-09
Борис Явір Іскра