Що потрібно, аби бути "одним з нас"?
Кожна людина народжується та живе в певному культурному, економічному, соціальному, професійному середовищі. Вже досить рано вона себе усвідомлює хлопчиком чи дівчинкою, темноволосою чи світловолосою, жителькою того чи іншого міста, краю, материка, планети, представницею якоїсь школи, коледжу, університету, певної фірми чи організації. Процес співвіднесення себе до певної групи людей за тими чи іншими ознаками є ідентифікацією, результатом якої є ідентичність. Ідентичність виражає ідею постійності, тотожності, спадкоємності індивіда та його самосвідомості, наслідок власного самоусвідомлення та самоасоціювання людини в цілому суспільстві.
Проблемам ідентичностей присвячена одна з моїх статтей - "Ідентичності". А нещодавно поважний дослідницький центр Pew Research Center оприлюднив масштабне дослідження "Що потрібно, щоб бути по-справжньому одним з нас", яке торкається питання національних ідентичностей. Україномовні уривки дослідження опублікувала сторінка "Громадський закон про мову #5670".
Що означає місце народження, мова, дотримання традицій, національне походження, релігія, щоб вважатися справжнім американцем, австралійцем, німцем тощо? З'ясувалося, що найбільше значення має мова - згідно з дослідженням, це "наріжний камінь ідентичності".
В усіх країнах світу, навіть не просто ліберальних, а й з соціалістичним душком, вважають мову основним чинником національної ідентичности. У США, Канаді, Європі, Японії та Австралії громадяни вважають мову найголовнішою ознакою національної ідентичності. Для більшості опитаних мова важливіша за місце народження та, тим більше, релігію.
Мова виглядає найбільш важливою ознакою національної ідентичності. "Вміння говорити нашою національною мовою - це дуже важливо, щоб вважатися справжнім (національність відповідної країни)"
З усіх атрибутів національної ідентичності, досліджених Pew Research Center, мова безперечно виглядає найбільш важливою для національної ідентичності. Більшість опитаних у кожній з 14 країн кажуть, що дуже важливо говорити мовою краю, країни, щоб вважатися справжнім членом етносу, нації.
Здатність говорити національною мовою вважається дуже важливою по всій Європі. Лише від 1% до 4% громадян 10 європейських країн, де проводилися опитування, вважають мову не дуже важливою або зовсім неважливою.
Приблизно вісім з десяти або більше голландців, британців, угорців і німців вважають, що здатність розмовляти мовою своєї країни є дуже важливою для національної ідентичності. Канадці та італійці найменше пов'язують мову з національною ідентичністю. Та все одно приблизно шість з десяти канадців та італійців бачать міцний зв'язок між тими явищами. У кожній з 10 європейських країн, де проводилися опитування, більшість опитаних кажуть, що це дуже важливо - вміти розмовляти місцевою мовою: починаючи з 84% голландців до 59% італійців.
Для порівняння: відносно мало хто говорить, що національна ідентичність міцно пов'язана з місцем народження. І цей зв'язок по-різному оцінюють в різних країнах. "Народитися в нашій країні - це дуже важливо, щоб бути справжнім (національність відповідної країни)"
Інші атрибути національної ідентичності, як от місце народження, дотримання традицій, національне походження, релігія, не мають такої одностайної оцінки, як мова, а головне: в кожній з 14 країн ці атрибути вважають значно менш важливими за мову.
Саме тому я так часто піднімаю питання галицької мови. Це - один з наріжних каменів галицької ідентичності. Галицька ідентичність - така сама нормальна ідентичність, як лемківська, бойківська, гуцульська, подільська тощо. Але так виглядає, що хтось її боїться, комусь вона є зайвою. Замість того, аби розвивати міжетнічну співпрацю, етнічну та національну ідентифікацію, в Україні триває радянська політика денаціоналізації та заперечення етнічності. За радянською традицією, володарі ситуації бачать завдання створити український народ як реінкарнацію концепції радянського народу (подібно, українська ідентичність творилася із загального руського міфу). Іншими словами, йде свідома політика етнічної та й навіть національної деперсоналізації, марґіналізації, що може вилитися у психічні патології, девіантну поведінку на рівні етносів чи нації, у загострення конфліктів. Є ненормальним, коли галицький говір називають селюцьким чи попсованою українською мовою, коли всіх, хто називає себе галичанами, називають сепаратистами, коли галицьку ідентичність вважають неприпустимою. Якщо ми - єдина країна, то хай звикають до нас, галичан, таких, якими ми є - з галицькою мовою, традиціями, способом думки, з галицькою ідентичністю.
Говорімо ріднов мовов.
Знаймо, хто смо!
