передрук
моєї статті із інтернет-журналу Збруч.
Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ
Борис ЯВІР ІСКРА
Продовження. Початок - «
Документ «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»» та «
Середньовічні торгові шляхи».
ІІІ. Розташування етносів за даними
«Баварського географа» •
частина 1 •
частина 2 • частина 3 •
• Після присян у Описі згадано етнос Uelunzani, яких польські історики намагалися пов’язувати із поморським містом Волин. А.Новосельцев зауважив, що у 9 столітті у Помор’ї не існувало Волина (на середину 9 століття місто приморських волинян називали Юмна, пізніше - Юлин). Волиняни згадуються в «Повісті временних літ» в іменному списку племен Русі на початку повісті, де ще немає літочислення, в частині до приходу Рюрика. Арабський географ аль-Масуді (черпав інформацію про східних слов’ян від ал-Джармі та Харуна ібн Ях’я, які звільнилися з візантійського полону, відповідно, у вересні 845 року та близько 900 року, а їх інформація стосується 840-880-х років) у 947 році повідомляв про племена «валінана» і «дулаба» (в історичній літературі прийнято вважати волинянами і дулібами): «З цих племен одне мало колись у давнину владу над ними, його царя називали Маджак, а саме плем'я називалося Валінана. Цьому племені у давнину підкорялися всі інші слов'янські племена; бо (верховна) влада була у нього, та інші царі йому корилися...». Руські літописні та арабські відомості, зрештою, як і топоніміка, дають підстави вважати, що Uelunzani - волиняни - є східнослов'янським плем'ям або племінним союзом (вірогідні погляди В.Сєдова, Л.Войтовича з цього питання зазначені при розгляді бужан) та локалізувати їх на території Волині. За даними Опису, мали 70 ґрадів. Станом на кінець 10 - початок 11 століття волиняни відомі в басейні верхньої течії Західного Бугу і поблизу витоків Прип'яті. Головними містами були Волинь, Зимно. У 979/981 році київський князь Володимир Святославич захопив Червенські гради, приєднавши заразом Волинь до Русі, а у 988 році посадив на князювання у Володимирі-Волинському сина Всеволода, утворивши Волинське князівство. [8; 16; 17; 27; 28; 33; 38; 39]
• На північ від волинян згадані Bruzi, тотожність яких з прусами виглядає цілком вірогідною. В Описі сказано, що їх «усюди більше, ніж від Еніса до Райну», що може вказувати на незначне поширення прусів на великій території Східної Європи (можливо, якійсь міґрації), а в згаданих теренах - велику щільність їхнього населення. Що й не дивно, адже між середніми течіями Вісли та Німану до Балтійського моря була їхня батьківщина. Пруси - не стільки етнонім, скільки екзонім для населення південної Балтики, яке було доволі строкатим в мовному й етнічному плані, але відрізнялося від сусідніх племен спільністю вірувань і матеріальної культури. Частина прусів (ятвяги) довго опиралися польському, руському та німецькому завоюванню, а також християнізації. [1; 8]
• Недалеко від прусів на Бурштиновому шляху Л.Войтович розмістив загадковий етнос Uuizunbeire. Якщо відкинути всі фантастичні та нелогічні спроби розташування, то заслуговує на увагу варіант локалізації в районі Візни над Нарвою, найкраще підходить і з погляду назви (uuizun - візна, bei - при, коло, біля), спотвореної в німецькій передачі. [8]
4. Група племен, що проживали на сході Європи. Починається етносом Caziri та завершується етносом Ungare. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, а частина, на жаль, більш ніде із відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, зі сходу на захід.
• Чи не найсхідніше від творця Опису проживали Caziri, яких впевнено ідентифікують з хазарами. В південно-східній Європі вони проживали в 4-11 століттях, а з середини 7 століття підкорили частину болгар, кавказькі племена й племена слов’янські - сіверян, полян, в’ятичів та радимичів по Дніпро на заході, створивши Хазарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Захистили Східну Європу від проникнення арабів. На території Хазарського каганату відносно мирно співіснували юдаїзм (провідна верства), іслам, християнство та слов'янське язичництво. 835 року за допомогою візантійських будівничих на Дону збудовано укріплене місто Саркел, де було багато руських, хазарських, грецьких, іранських і середньоазійських купців. За даними Опису, хазари мали 100 ґрадів. Внаслідок пролягання значних торгових шляхів, цей регіон став тереном боротьби між сусідами, сила яких зростала: в кінці 9 століття печеніги зі сходу та руси з півночі значно ослабили Хазарський каганат, а похід князя Святослава Ігоревича 964-965 років завдав йому остаточного удару. Остання літописна згадка про хазарів датується 1079-1083 роками і стосується Тмутороканського князівства. [8; 25; 33; 34]
• Наступним в Описі згадано етнонім Ruzzi. На погляд різноманітних авторів, тотожність Ruzzi з русами беззаперечна. Л.Войтович вважає, що Русь і руси - це Київський каганат, який виник невдовзі після завоювання полян варягами, чия влада замінила хазарську зверхність. Орієнтовно на початку 860-х Аскольд займає Київ, у Літописі руському його вважають членом дружини русів, які під проводом Рюрика орієнтовно в той час прийшли у Ладогу з південної Балтики. Їхнє перебування на землях Русі, очевидно, й підтверджує створений у 9 столітті «Опис градів і земель на північ від Дунаю». Після Caziri (хазарами) і перед Ungare (угорцями), які тоді кочували у Приазов’ї, руси та їх супутники згадані як «Ruzzi. Forsderen. Liudi. Fresiti». Об’єднав назви «Forsderen. Liudi» в одну Й.Геррман, за версією якого, «Forsderen Liudi» - «Erste Leute», «Vorderste Leute» чи «Fuhrendes Volk» - це «перші, керівні люди». У такий спосіб, на погляд Л.Войтовича, підкреслювалася зверхність русів у Київському каганаті.
Подібний погляд мають І.Мицько та автор дослідження. С.Закшевський поєднував Fresiti та wariazi, а його погляди знайшли підтвердження у сучасних дослідженнях історичних процесів на півдні Балтики, лиш із тією заувагою, що фризи не були варягами, але обидва етноси мали керівників із однієї династії, зокрема
легендарного Рюрика, який за походженням був шляхетним варягом, але вихованим при королівському дворі данів (його батька, герцога Ґодліба, вбили під час походу на слов’янський ґрад Рерік) і як наділ отримав землі у Фризії, звідки його вигнали. Після поневірянь та розбійницьких походів, Рюрик начебто на запрошення місцевого віча опинився у Ладозі і звідти почалася експансія на інші східнослов'янські землі. Разом з варягами також прийшли фризи, що підтверджується різними джерелами, в тому числі і Описом. [8; 19; 21; 33]
• Неподалік русів згадано етнос Serauici. Якщо відкинути цілий ряд необґрунтованих версій, можна прийняти як вірогідні версії К. Цейсса та Л.Нідерле, які ототожнювали Serauici з сіверянами, що з огляду на контекст Опису виглядає обґрунтованим. Сіверяни платили данину хазарам у 9-10 століттях, а в 907 році за князя Олега були приєднані до Русі. Востаннє сіверяни згадуються літописом у 1183 році. Враховуючи порядок назв, ймовірно, уже на час написання Опису були під владою русів. [8]
• Наступними на торговому шляху, ймовірно, південніше сіверян, були Lucolane, які розміщувалися на теренах так званого Лукомор’я в гирлі Дніпра. [8; 19]
• Ще південніше в степах коло Дніпра згадано етнос Ungare, що ідентифікуються з уграми, які в середині 9 століття ще перебували десь поблизу чорноморського узбережжя. Вони з басейну Нижньої Ками в I тисячолітті міґрували в причорноморські та приазовські степи і були під владою хазар і булгар. Угри взяли участь в болгаро-візантійському конфлікті 836-838 років. У 896 році внаслідок тиску печенігів під проводом Арпада і Курсая вони перетнули Карпати (за
«Gesta Hungarorum», перед переходом угорський правитель довгий час гостював у хорватського князя в Галичі, де, ймовірно, домовлялися про співпрацю, яка тривала віками), розбоями зайняли Трансільванію, Паннонію, сьогоднішні землі східної Австрії і південної Словаччини, долучилися до занепаду Великої Моравії. [8; 38]
5. Група племен, що проживали в центрі Європи, в межах Великої Моравії. Починається етносом Vuislane та завершується етносом Golensizi. Частина народностей на виділеному шляху знана з інших джерел, а частина, на жаль, більш ніде із відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне.
• Ймовірний мандрівник-інформатор автора Опису, мабуть, починав свій шлях з Кракова, в околицях якого були Vuislane - вісляни, які з 7 століття проживали в Малопольщі (верхня Вісла з притоками Ніда, Нідиця, Камінна, Дунаєць, Раба, Скава, нижній і середній Віслок, нижній Сян). На початку 9 століття вісляни створили державу з центрами в Кракові, Сандомирі та Страдуві, а десь з 855 року включені до Великоморавії і змушені прийняти хрещення. За даними Ібрагіма ібн Якуба ал Ізраїлі ал ат-Туртузі, який у 965-966 роках бував у слов’янських землях Центральної Европи, держава чеського князя Болеслава І Жорстокого простягається “від міста Фрага до міста Кракова”. А в кінці 10 століття землі віслян були завойовані полянами й включені до складу Польщі. [1; 6; 7; 8; 17]
• На захід від віслян були Sleenzane. Плем’я локалізується на верхній Одрі, в околицях р. Сленза (Slęza) та гори Сленз (Slęz; звідки назва) - в Нижній Сілезії аж до міста Вроцлав і відоме як слензяни, шльонзаки. За Описом, мали 15 градів. В 9 столітті були підпорядковані Великоморавії, а з 990 року - Польщі. З часом склали основу сілезців. [1; 5; 6; 8]
• Дальше на захід розташовувалися Lunsizi (лужичі), які проживали на території Нижньої Лужиці в річищі Спреви i Ніси Лужицької, північніше мільчан. Належали до сорбських племен і є предками нижніх лужичан. В 870-920х роках жваво будували оборонні міста у зв'язку зі зростанням загрози франків. За даними Опису мали 30 градів З 932 року були під владою німців, у 1002-1031 роках належали до Польщі. [6; 8]
• Поряд з лужичанами у Нижній Лужиці проживали Dadosesani, відомі між нижньою течією Бобру та середньою течією Одри в районі сучасних польських міст Ґлоґув і Шпротава. Під 1000 та 1015 роки дядошани згадані Титмаром як Diadesisi, у Празькому привілеї 1086 року як Dedosize. Входили до складу племінного союзу слензян, мали 20 градів. [6; 8]
• На південь від лужичів проживали Milzane, міста яких локалізуються на захід від Ґвізди і Лаби у Верхній Лужиці, населяли марку Мішна (Мейссен) у Саксонії. Мільчани входили в союз сорбів, разом з далемінцями, лужичами та іншими. Також відомі з Празького привілею 1086 року. За Описом, мали 30 ґрадів. Є предками верхніх лужичан. [6; 8]
• Також, ймовірно, у Верхній Лужиці у верхів'ях річки Ніса Лужицька в районі сучасного польського міста Згожелець проживали Besunzane, які мали два ґради. Локалізація ґрунтується передусім на вказівках про розташування сусідніх племен. Подібно, десь між лужицькими та чеськими етносами знаходилися Uerizane, що мали 10 ґрадів. Їх ідентифікували як wkrzani, або ж розміщували на р. Варті, та без належного обґрунтування. [6; 8]
• До чеських етносів, ймовірно, належать Fraganeo. За К.Цейссом, це - пражани, тобто жителі Празької землі, адже Ібрагім ібн Якуб ал Ізраїлі ал ат-Туртузі писав про місто “Фраґа”, маючи на увазі Праґу. За П.Шафариком - fergunna (Hercynia silva - збірна назва смуги гір і лісів від витоків Дунаю до Карпат, радше Крушні гори), при тому, що відоме ґотське fairguni - гора, узгір’я, тобто, мова може йти загалом про горян. За Описом, мали 40 ґрадів, дані збігаються з відомостями про етнос Marharii, що може вказувати на дублет. [6; 8; 17]
• На схід та північний схід від пражан знаходилися Lupiglaa. Найбільш обґрунтована локалізація - Ґлупчиці (Głubczyce) у Верхній Сілезії в басейні рік Одра, Особлонґа і Страдунь. В інших джерелах згадується у 1107 (Glupcicih), 1131 (Glubchiz) роках. За Описом, мали 30 градів. [6; 8]
• Далі на схід проживали Opolini - ополяни, що локалізуються у верхній течії Одри в районі міста Ополє. За Описом, мали 20 градів. Неподалік, на території Верхньої Сілезії біля витоку Одри, на південний схід від Єсенік і до Північно-Заходу від витоку Вісли проживали Golensizi, що мали 5 ґрадів. [6; 7; 8]
Окремо у Описі згадані:
• Sueui, про яких сказано, що “не народ, а напівнарод”, ймовірно, тому, що це була збірна назва населення поліетнічної Східної Німеччини на початку I тисячоліття. Можливо, за історичною традицією, й майже тисячу років опісля деякі народи реґіону називали свевами.
• В межах імперії франків, по сусідству з Великою Моравією проживали бавари, названі Beire. В Описі зазначається, що вони “не називаються баварами, а боярами від ріки Боя”. Були германізованим галльським плем’ям бойїв - Boii, частина яких осіла у Баварії, Богемії, Бойківщині, назви яких походять від етноніму.
Замість висновків. Мапа ймовірного розташування племен, за даними Опису (реконструкція: Борис Явір Іскра).
Післямова. Доволі цікавими та продуктивними можуть бути паралелі інформації з Опису та стародавніх мап. Можна припустити, що прикарпатське плем’я, передане Птолемеєм як arsyete і розміщене на північ від Карпат та Дністра, частково зберегло свою етноназву і укладачам Опису було відомим як Sittici, втративши за віки ймовірний префікс ар- та отримавши властивий слов’янам патронімічний суфікс -ичі. Меншу подібність у назвах, але таку, яка зацікавлює, мають Птолемеєві stauani (дослідники розміщують їх у верхній течії Бугу та навіть вказують на передачу одного й того ж значення етнонімів ставани та славени) та Stadici з Опису (йдуть за Sittici); також nauari (на мапі - за порогами Дніпра на лівому березі) і Neriuani (в Описі - йдуть далі на південний схід за Unlizi), torreccade (на мапі між нижньою течією Дніпра та Кримом) та Attorozi (йдуть далі на південний схід за Neriuani), bessi (на мапі - на північ від Карпат) та Besunzane (десь в карпатському реґіоні за Описом). Як Птолемей, так і складач Опису могли зробити деякі помилки у відтворенні назв племен (історична традиція, складність передачі чужої мови на письмі чи інші причини), або у приблизному розміщенні (особливо, якщо самі не бували в тих краях, а писали з переказів), тому існує ймовірність, що співзвучні назви племен, які ще й були розташовані в одному реґіоні, можуть бути назвами одного і того самого племені, яке дивним чином зберегло етноназву. [1; 9; 32; 41; 42]
Чи може бути, аби етнос протягом століть і навіть тисячоліть зберіг назву? Може. Прикладів вдосталь: на тій же мапі Птолемея містяться Venede (так тисячоліттями називали слов’ян германці та фіно-угри), на інших мапах майже того часу є Varini (відомі через тисячу років в тих же краях як варини/вагри), Rugii (відомі в тих же краях як руґи, руяни) та інші. [21; 22; 43]
Наскільки такі припущення є вірогідними, можуть показати більш детальні дослідження, зокрема з порівняльної антропології, генетики та мовознавства. Тим не менше, до всього, що приходить до нас із сивої давнини, варто бути дуже сумнівним, адже зараз важко встановити, як було насправді, тому все вище викладене - теорії, які потребують перевірки, доповнення, виправлення або ж, звісно, прийняття такими.
Джерела:
1.
Bavorsky geograf - prva pisomna zmienka o Nitrianskych Slovenoch 2. Gerard Labuda, Mieszko I, Ossolineum 2002
3. Zofia Kurnatowska, Początki Polski, Poznań 2002
4.
Thracian language 5. Slavic tribe Slezans mentioned as Sleenzane in Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii 845 AD
6. Tyszkiewicz L. A. Słowianie i Awarowie. Organiacja plemienna Słowian. - Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 2009. - S. 164.
7. Początki państwa Opolan.
8. Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. // Український історичний журнал. - К.: «Дієз продукт», 2009. - Вип. 5, (№488). - 241 с.
9.
В.Д.Баран, Д.Н.Козак, Р.В.Терпиловський. Походження слов'ян. - К.: Наукова думка, 1991 10.
Стаття “Болохівська земля» в "Енциклопедичному словнику Ф.А.Брокгауза та І.А.Єфрона” 11. М.Дашкевич. Болоховська земля та її значення в Російській історії. Епізод із історії Південної Русі в ХІІІ і XIV століттях. - К., 1876. - с. 8-9, 12. (рос.)
12.
Михаил Козлов. Русские князья и языческие восстания. // Родина: российский исторический журнал. - М.: ФГБУ "Редакция журнала "Родина", №07 / 2015 (июль).13.
Конча С. Білі хорвати і населення українського Прикарпаття у ІХ-ХІ ст. // Українознавство, №15/2011 14. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.
15. Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. - Тернопіль, 2008. - 200 c.
16.
Літопис Руський... 17. Ляска В. Між Прагою, Києвом та Ґнєзно. Zeriuane/zuireani "географа баварського”: до проблеми етнопотестарних структур Волині у ранньому Середньовіччі // В.Ляска / Княжа доба: історія і культура. - 2014. - Вип. 8. - С. 9-72.
18. Рада Михайлова. З політичного, етнодемографічного та культурно-мистецького життя літописної Болохівщини. // Художня культура. Актуальні проблеми. Збірник наукових праць. - 2008. - Вип. 5. - с. 315-316.
19.
Ігор Мицько. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів.
20.
Норики и венеды (Тацит, Плиний, Клавдий Птолемей).21.
Андрей Пауль. Англы и варины: судьбы двух народов.
22.
Андрей Пауль. Балто-славянские реликты на южном берегу Балтики. 23.
Андрей Пауль. Варины, которых называли ободритами.
24.
Андрей Пауль. Славянские племена Германии в "Орозии короля Альфреда" 25.
И.В.Пименов. Анализ «Баварского Географа». 26.
И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. - М.: «Ладога-100», 2007. - 304 с.27. Русанова И.П. Славянские древности VI-VII вв.. - Москва: Наука, 1976.
28. Седов В.В. Славяне: Историко-археологическое исследование. - Москва: Языки славянской культуры, 2002. - (Studia Historica).
29.
Славяне и скандинавы: Пер. с нем. / Общ. ред. Е.А.Мельниковой. - М.: Прогресс, 1986. - 416 с. с илл., 24 с. цв. илл. 30. Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та ґради в геополітиці середньовічної Європи // Карпати: людина, етнос, цивілізація. Науковий журнал. - 2009, № 1
31.
Топонімічний словник України. З. 32. А.Д.Удальцов. Племена Европейской Сарматии II в. н. э. // Вопросы этногенеза, - No 1, 1946, с. 41-50.
33.
И.Херрман. К вопросу об исторических и этнографических основах "Баварского географа" (первая половина IX в.). 34.
Хозари. Малий словник історії України / відпов. ред. Валерій Смолій. - Київ : Либідь, 1997. 35. Шамбаров В.Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. - М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. - 448 с.
36.
Борис Явір Іскра. Галичани - західні слов'яни? 37.
Борис Явір Іскра. Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини. Галицькі хорвати. 38.
Борис Явір Іскра. Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини. Історичне тло: етногенез на території Галичини. 39.
Борис Явір Іскра. Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини. Припущення на основі доступних наукових даних.
40.
Борис Явір Іскра. Старий Рогатин і загадкові городища.
Мапа за Птолемеєм:
41.
Ptolemey Merkator. Europe map VIII Keln 1584. 42.
Первокарта (Карта созданная по Географии К.Птоломея).
Мапа за Тацитом:
43.
Ancient_Germania_-_New_York,_Harper_and_Brothers_1849 Інші мапи:
44.
"Спеціальний і докладний план України" Ґійома Левассер де Боплана. 45.
Lithvania Gerard Merkator.
46.
Europae Tabula VIII Giacomo Gastsldi.47.
Landtafel des Ungerlands. 48.
Estas de la Couronne de Pologne... 49.
Haute Podolie... 50.
Qvae Podolia Palatinatus Vulgo Dicitur... 51.
Typus Generalis Ukrainae... •
частина 1 •
частина 2 • частина 3 •